При-хожани впізнавали його. Руперт і досі був для них втіленням подвигу й романтики, а пастор навіть затримав його біля притвору. Ясний морозяний день обіцяв гарні святки. Джо ніжно поцілувала Руперта. Вона була рада різдву.
А він уже нічому не радів. Гадав, що це через хворі нирки, але не міг себе обманути. Адже утратив не лише роботу, а й те, чого прагнув усе життя. І все виявилося навіть гірше, ніж передбачав.
Це занепокоїло Джо, і вона мовила:
— Навіщо ти так караєшся? Якось викрутимось... Навіть коли й не дістанеш іншого місця.
І замовкла, бо в них уже не раз виникали суперечки з цього приводу. Джо знала, що значила для нього робота, хоч так і не могла збагнути, що в ній такого особливого. До того ж її злило, що він утратив її через свою впертість, і вмовляла піти ще раз до шефа та все полагодити.
— Твій гонор завжди засліплює тебе,— докоряла вона.— А все можна було б закінчити миром.
Він не був певен цього, навіть не вірив, що Філліпс-Джонс захоче вислухати його. Хотілось повернутися на службу, покінчити з усім, але непокора, що нуртувала в ньому все життй, і зараз перемогла. Руперт не міг плазувати перед ним, як би це дорого йому не обійшлося.
Що ж стосується грошей, то Джо ніколи не вважала його відмову од спадщини цілком серйозною. Гроші нікуди не дінуться! Варто лише написати матері — і вони знову будуть їхні. Спокуса відмовитись од усіх обмежень та повернутися до безтурботного життя була аж надто велика. Руперта страшенно дратували ці намови Джо, при одній згадці про гроші на нього нападав жах і він сварився з Джо, а потім сердився на себе за нетактовність.
— Але ж це твої гроші! — кричала вона.— Що ти завжди вигадуєш? Чому боїшся й соромишся їх? Не розумію.
— Не треба про це,— благав він.— Навіть коли помиратимем з голоду, я їх не візьму.
— Нема дурних помирати з голоду,— сердилась вона.-— А діти? їм теж мучитися через оті твої кляті примхи? Ти навіжепий!
— Авжеж,— тихо казав він.— Проте...
Джо не хотіла слухати, і хоч вона починала плакати, а він пробачався перед нею, миру й злагоди вже не було.
Це й засмучувало йому різдво. Руперт вирішив бути у всьому покладистим, бо ж любив жінку й дітей; родинне щастя мало для нього неабияке значення (адже саме пре це мріяв колись). Гроші лежали в банку, роботу він собі знайде, зате яке гарне нині різдво — сонячне, з тріскучим морозом, а в небі літаки зоставляють світлі, прозорі доріжки.
Він потерпить до Нового року. А потім знову розпочне боротьбу. Знову стане на прю зі своїм минулим, багатством і безтурботним життям, з усім, що вабило його, нащадка лінивого батька й легковажної матері.
* * *
Після Нового року він ще раз спробував повернутися на роботу. Шефові дзвонити не захотів, а подзвонив Артуру Уонскому і попрохав полагодити справу.
— Кажіть, що хочете. Навіть, що я згоден з його вимогами.
— А чого ж ви зразу не погодились? На біса було лаятись з отим придурком?
— Я з ним не лаявся,— виправдовувавсь Руперт.— Він кричав про мою нездатність до роботи, про якісь там мої зв'язки. Хіба ж міг я мовчати?
— Авжеж,— неохоче погодився Уонском і обіцяв подзвонити, або хай краще Руперт через день чи два зайде до нього сам.
Руперт терпляче чекав, а коли завітав до Уонскома, то з першого погляду зрозумів, що справи його кепські. Вони стояли біля вікна, яке виходило у двір міністерства, і споглядали, як у кімнаті навпроти дівчата-шифрувальниці сиділи над апаратами і передруковували з довгих стрічок таємні дані.
— Проти вас виступає контррозвідка,— почав Уонском, гризучи мундштук, наче собака кістку.— А там мене не дуже-то слухаються. Чесно кажучи, я не знаю жодного, хто б міг вам допомогти,— ця контора нагадує спрута без голови. Слід йому випустити щупальці, і ніхто не дізнається, звідки вони. Я, правда, одшукав вам отого типа, але більше навряд чи зможу чимось допомогти.
— Але ж ми з ним усе з'ясували...
— Можливо. Адже ніхто не вірить, що росіянин справді міг вас завербувати. Проте Філліпс-Джонс хитріший за всіх. Він каже, що з цього боку ви, може, й справді поза всякою підозрою, але вже надто необережний і невитриманий для таємної роботи. Він заявляє, що ви накликали на його відділ немилість американців.
— Он воно як! Виходить, він вважає мене неблагонадій-ним.
— Еге ж. Це — маленький чинуша, який не має жодних прав. Та коли йдеться про перевірку кадрів, тут він, як то кажуть, велике цабе. В одній руці тримає гарапник неблагонадійності, а в другій — несусвітної дурості, і тут я, друже мій, нічого не вдію.
— А ви сказали, що я перепрошую його?
— Так. Але він розуміє, що таки свого досяг. Ви надто затягли справу. Треба було миритися наступного дня. Отож він і твердить, що ви непевна людина, бо це найголовніший козир у такій грі.
— А що ж тепер робити з моїми даними? Вони мають неабияке значення, і мені треба підсумувати їх.
— Звичайно,— скрушно похитав головою Уонском.— Але ви знаєте, що цей кретин утнув, коли ви щезли? Призначив іншого, щоб той перевірив ваші підрахунки: всі ж думали, що вам каюк. Я вчора пересвідчився, що на вашому місці сидить уже якийсь молодик і заново все длубас. До того ж у нього диплом і таке інше.
— Он воно що!
— Я дізнався про це надто пізно,— зітхнув Уонском.— Він все одно хоче збутися вас, і поки в нього в руках такий козир, нічого не поробиш. Клята неблагонадійність!
Для нього вона просто знахідка. Він завжди вважав, що вас підсунули йому.
Яка дурість, яка несправедливість! Отак калічити йому життя через якісь жорстокі перепони. Руперта душив гнів, відраза, свідомість, що його віддали на поталу.
Та він пересилив себе, бо знав, що вже нічому не зарадиш. На кого йому злитися? На отого пігмея? О, він би зрадів! Та Руперт не дасть йому для цього підстави. Він мовчки вислухав Уонскома, який назвав йому кілька поганеньких місць у інших відділах. І вирішив: "Ні, я не стану попихачем. Не діждетесь!"
— Справа в тому,— пояснював Уонском,— що ви поставили його в незручне становище з отим російським орденом. Це ж викликало цілу бурю з боку американців!
— Ви маєте рацію,— кивнув Руперт.
— Це смішно, проте...
Руперт подумав: а чи він сам не тієї ж думки? І його впевненість дедалі зростала.
— Було б непогано, якби ви заборонили їм величати себе російським героєм,— мовив Уонском.— Це матиме значення...
— Але ж вам відомо, чому я взяв ту нагороду.
— Знати не знаю...
— Слухайте, Артуре. Я хотів, щоб Водоп'янов повернувся додому! Лише цією думкою ми й жили з ним на кризі. Завдяки їй і врятувалися. Обидва. Може, я вчинив по-дурному, повівшися так з американцями, але іншого виходу в мене не було.
— Звичайно, але вже час кінчати з усім цим...
— Так-так. Лише незручно якось брати своє слово назад.
— Мусите, бо тоді миру між вами й Філліпс-Джонсом не досягти.
Руперт подумав, що й з Уонскомом — теж. Чому вони зняли таку бучу навколо ордена? Справа зовсім не в безпеці, бо ніхто й не сумнівався в його відданості. Ні Уонском, ні Філліпс-Джонс. Справа зовсім не в американцях. Ні, то було щось таке невловиме, що намагалось обплутати його, загнати в шори, і він мусить відбиватися з усіх сил.
— Я не можу ламати слова...
— Але ж чому? — вигукнув Уонском.— Та цяцька нічого для вас не значить.
— Вгадали. Проте, коли ви всі так казитеся через неї, то я залишу її на спомин.
Уонском тільки здвигнув плечима.
— Тоді не ждіть, що вас помилують, і я тут нічим зарадити не зможу.
— Й не треба! — розсердився Руперт, бо знав напевно, що цей тип теж причетний до його поневірянь. Такий уже світ, що навіть друзі заради власного спокою й вигоди готові на підлість і зраду! Йому не хотілося вірити, що це так. Артур поводився, як заляканий чиновник, і Руперт пішов од нього з болем у серці. Щось не гаразд у світі, коли іноземний диктат може впливати на таких людей...
А Уонском довго ще стояв біля вікна й дивився на дів-чат-шифрувальниць та питав себе: "Невже всі ми мусимо бути такими, як вони?" Йому важко, що довелося стати па бік тупого Філліпс-Джонса, та що поробиш? "Чого Ру-пертові турбуватися? — вмовляв він себе.— На біса йому й ця служба, і Філліпс-Джонс, і всі ми?"
Руперт людина багата. Чи ж варто ризикувати задля того, кому робота — просто іграшка та розвага?
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Як газети довідались про його звільнення? Ось до нього вперся товстий червонопикий журналіст з вусами, наче в моржа, заявив, що його звати Сандерсон і що він чув, ніби у Руперта Ройса якісь неприємності з допуском і таке інше...
Руперт отетерів. Виходить, хтось усе вибовкав! Але хто? Не інакше як Філліпс-Джонс, щоб насолити йому... Проте Руперт одкинув цю підозру. Чим дужче розпатякував Сап-дерсон, тим більше він переконувався, що доведеться захищатися не на жарт. Тому він завів Сандерсона до вітальні, де вони всілися за скляним столиком і де колишній відомий спортсмен, а зараз репортер скандальної хроніки почав переконувати Руперта, що надрукує усе у прийнятній та пристойній формі. І хоч Руперт ніколи не йняв віри таким пройдисвітам, розмова все ж таки продовжувалась.
— Вони вас вигнали? — одверто спитав Сандерсон.
— Ні. Я пішов сам.
— Чому?
— Хай поки що це залишиться таємницею.
— Навіщо таке благородство, коли вони вчинили з вами по-свинськи?
— І все ж я не хочу бути подібним до них.
Iii
Сандерсов гучно розреготався. Його велетенська туша гіпопотама аж здригалася при цьому. Він був веселий і добродушний, тому товариші по газеті прозвали його Санта-Клаусом.
— У нас було зовсім інше уявлення про вас, Ройсе. Точніше, ми намалювали собі портрет такого, знаєте, старосвітського романтичного дивака. Гадаю, ви не зіпсуєте його своїми нудними й непотрібними базіканнями про честь. Чому ви пішли? Може, через слабке здоров*я? — цинічпо запитав він.
Руперт лише здвигнув плечима. Його зовсім не обходила честь, а те, що може скоїтися далі. Він знав, що, коли мовчати, буде гірше, і вирішив викласти все начистоту.
— Я пішов, бо мій шеф був незадоволений моєю роботою. А це дуже обмежений чоловік.
— Але ж вас позбавили допуску?
— Так.
— А чому? Що відбулося, поки ви сиділи в Арктиці? Вони підозрюють, що ви побували десь в іншому місці і займалися зовсім не тим, що кажете? Може, навіть в Росії чи десь-інде?
Руперт остовпів. Он як намагаються його ославити! А він думав, що патякатимуть лише про те, як його завербував Водоп'янов...
— Господи! Хто вам наговорив таких дурниць?
— Всяке говорять...
— Мене це зовсім не обходить!
— Я змушений буду все повторити, якщо не знатиму правди...
— Але ж це брехня! Правда лише те, що американці підозрюють, чи не завербував мене часом Водоп'янов.