Він повільно наблизився до вікна і подивився надвір.
Там не було на що дивитися, крім порожнього бетону і застиглого, безколірного неба, але попри це його очі почали витріщатися, він відчув, як страх починає вповзати йому в серце.
"Вони йдуть", – раптом повідомив йому чийсь мертвий голос. То був голос його батька, і говорив він з маленького, примарного мавзолею, прихованого в якомусь похмурому куточку душі Креґа Тумі.
– Ні, – прошепотів Креґ, і це слово сплело маленьку квітку з туману на вікні перед його губами. – Ніхто не йде.
"Ти поводився погано. Гірше того, ти лінувався".
– Ні!
"Так. У тебе була домовлена зустріч, а ти її пропустив. Ти втік. Ти втік, та ще й не куди-небудь, а в таке ідіотське місце, як Бенгор у штаті Мейн".
– Це не моя вина, – пробурмотів Креґ. Тепер він уже стискав ручку свого портфеля майже з болісною міццю. – Мене завезли проти моєї волі. Мене… мене захопили силою!
Жодної відповіді від того внутрішнього голосу. Тільки хвилі осуду. І знову Креґ інтуїтивно відчув той гніт, під яким він перебуває, той жахливий, безкінечний тиск. Ваготу глибоководдя. Той внутрішній голос не мусив йому пояснювати, що виправдань не існує; Креґ сам це знав. Він знав це віддавна.
"ВОНИ були тут… і вони повернуться. Ти ж це розумієш, хіба не так?"
Він розумів. Ленґоліери повернуться. Вони повернуться по нього. Він їх відчуває. Він їх ніколи не бачив, але знає, якими жахливими вони будуть. А чи він самотній у цьому знанні? Він гадав, що ні.
Він подумав, що та сліпа дівчинка також може знати щось про ленґоліерів. Але це не мало значення. Єдине, що має значення, – це потрапити в Бостон, потрапити в Бостон до того, як ленґоліери прибудуть у Бенгор зі свого жахливого, погибельного лігва, щоби зжерти його, ридаючого, живцем. Він мусить потрапити на ту зустріч у "Пру", мусить розповісти їм, що він зробив, і тоді він стане…
Вільним.
Він буде вільним.
Креґ відсахнувся від вікна, від порожнечі й застиглості й кинувся в коридор під тим покажчиком. Пусті крамниці він проминув, не кинувши на них і погляду.
Поза ними він підійшов до дверей, які шукав. На них була маленька прямокутна табличка, якраз над оглядовим вічком. "СЛУЖБА БЕЗПЕКИ АЕРОПОРТУ" повідомляв напис на табличці.
Він мусив потрапити туди. Так чи інакше, він мусив потрапити досередини.
"Все це… все це божевілля… воно не мусить стосуватися мене. Я не мушу з ним жити. Досить".
Креґ простягнув руку і торкнувся ручки на дверях офісу Служби безпеки аеропорту. Замість порожнього погляду, в його очах з'явився вираз чіткої рішучості.
"Я перебував під цим гнітом довгий, дуже довгий час. З семи років? Ні, я гадаю, це почалося навіть раніше. Факт той, що я перебуваю під гнітом відтоді, як себе пам'ятаю. Це, останнє, навіженство є лише новою варіацією того самого. Ймовірно, це те, про що казав той чоловік у вбогому спортивному піджаку: якийсь експеримент. Агенти певної урядової секретної служби або якоїсь зловісної іноземної держави проводять експеримент. Але я вирішив надалі не брати участі ні в яких експериментах. Мені байдуже, якщо цим керує мій батько, чи моя матір, чи декан Вищої школи менеджменту, чи Рада директорів банківської корпорації "Дезерт Сан". Я вирішив не брати участі. Я вирішив усунутися. Я вирішив дістатися до Бостона і закінчити те, що я поклав собі зробити ще тоді, коли обстоював купівлю аргентинських облігацій. Якщо я не…"
Але Креґ знав, що трапиться, якщо він не зможе.
Він збожеволіє.
Креґ взявся за дверну ручку. Вона не поворухнулася під його долонею, але коли він слабенько, сумовито її штовхнув, двері прочинилися. Чи то їх полишили незамкненими, чи то вони відімкнулися, коли пропала електрика й охоронні системи перестали працювати. Креґу було байдуже, з якої саме причини. Важливим було те, що йому не потрібно паскудити свій одяг, намагаючись проповзи через вентиляційну трубу чи щось таке. Він досі мав цілком серйозний намір ще до кінця цього дня з'явитися на тій зустрічі й не бажав, щоб, коли він туди дістанеться, одяг на ньому був закаляним якимсь брудом і мастилом. Одна з простих, безвиняткових істин цього життя: хлопці в брудних костюмах довіри не мають.
Він штовхнув двері навстіж і ввійшов досередини.
11
Браян з Ніком опинилися на вершині ескалатора першими, потім і інші зібралися навкруг них. Тут була центральна чекальна зала БМА – велика квадратна коробка, заповнена пластиковими контурними кріслами (деякі з прикрученими до підлокітників платними телеприймачами), в якій панувала ціла стіна (від підлоги до стелі) з поляризованого скла. Зразу ліворуч від них стояли газетний кіоск і контрольно-пропускний пункт, що обслуговував перон №1; праворуч від них через всю залу тягнувся ресторан "Дев'яте небо" з баром "Червоний барон". Поза рестораном починався коридор, що вів до Служби безпеки аеропорту і корпусу міжнародних рейсів.
– Ходімо до… – почав Нік, але Дайна його зупинила:
– Зачекайте.
Вона промовила це сильним, наполегливим голосом, і всі здивовано обернулися на неї.
Дайна відпустила руку Лорел і підняла обидві свої. Великі пальці вона завела собі за вуха, а решту пальців розчепірила, наче віяла. Потім вона просто так і стояла стовпом, у цій чудернацькій і доволі дурнуватій позі прислухання.
– Що… – почав Браян, але Дайна різко, безапеляційно прошипіла:
– Шшш!
Вона трішки повернулася вліво, застигла, потім оберталася в протилежний бік, поки мляве світло, що лилося крізь вікна, не почало падати прямо на неї, перетворивши її вже й без того бліде обличчя на щось примарне і моторошне. Вона зняла свої темні окуляри. Очі під ними виявилися широко розплющеними, карими й не зовсім безвиразними.
– Там, – промовила вона тихим голосом сновиди, і Лорел відчула, як жах холодними пальцями починає пестити їй серце. І в цьому вона не була самотньою. Бетані тулилася до неї з одного боку, а Дон Ґефні підступив ближче з іншого. – Там я відчуваю світло. Мені казали, саме тому вони вважають, що я зможу знову бачити. Я завжди відчуваю, де світло. Воно ніби пече мені в голові.
– Дайно, що… – почав Браян.
Нік штовхнув його ліктем, обличчя в англійця видовжилося, повужчало, а лоб збрижився зморшками.
– Помовчте, друже.
– Світло… тут.
Дайна повільно вирушила від них, так і тримаючи долоні віялами біля вух, виставивши вперед лікті, щоби, наштовхнувшись спершу ними, виявити будь-який об'єкт, який може стояти на її шляху. Так вона просувалася, поки не опинилися менш як за два фути від вікна.
Потім вона повільно простягнула руку й торкнулася пальцями скла. Це було схоже на те, ніби чорна морська зірка чітко вималювалася на тлі бляклого неба. Дайна озвалася нещасним мурмотінням:
– Це скло також неправильне, – стиха пролепетала вона тим самим голосом сновиди.
– Дайно… – почала Лорел.
– Шшш, – відгукнулася дівчинка, не обертаючись. Вона стояла проти вікна, як та мала, що чекає на батька з роботи. – Я щось чую.
Ці промовлені пошепки слова вселили в голову Алберта Кавснера якийсь німий, безтямний жах. Він відчув, як щось давить йому на плечі і, опустивши очі, побачив, що, схрестивши руки на грудях, сам учепився в себе.
Браян прислухався зі всією своєю увагою. Він почув власне дихання і дихання інших… проте більше нічого не чув.
"Це тільки її уява, – подумав він. – Ото й усе".
Але залишався заінтригованим.
– Що? – настійливо запитала Лорел. – Що ти чуєш, Дайно?
– Не знаю, – відповіла дівчинка, не відвертаючись від вікна. – Там ледь чутно. Мені було подумалося, що я це чую, коли ми спустилися з літака, та потім я вирішила, що це лише моя уява. Тепер я чую цей звук трішки краще. Я чую його навіть крізь скло. Цей звук… він трохи схожий на рисові пластівці, коли заллєш їх молоком.
Браян обернувся до Ніка й запитав стиха:
– Ви чуєте що-небудь?
– Та нічогісінько збіса, – відповів Нік таким самим, як у Браяна, голосом. – Але вона сліпа. Вона звикла примушувати свої вуха працювати з подвійною ефективністю.
– Я думаю, це істерія, – мовив Браян. Тепер він уже шепотів, майже торкаючись губами Нікового вуха.
Дайна відвернулася від вікна.
– Ви чуєте що-небудь? – передражнила вона. – Та нічогісінько збіса. Але вона сліпа. Вона звикла примушувати свої вуха працювати з подвійною ефективністю. – Дайна зробила паузу, а потім додала: – Я думаю, це істерія.
– Дайно, що це ти таке говориш? – розгублено, злякано запитала Лорел. Вона не чула мурмотіння Браяна й Ніка, хоча стояла до них набагато ближче, ніж Дайна.
– Запитайте в них, – сказала Дайна. Голос у неї тремтів. – Я не божевільна! Я сліпа, але не божевільна!
– Гаразд, – промовив Браян вражено. – Гаразд, Дайно. – А потім до Лорел: – Я балакав з Ніком. Вона нас почула. Аж звідтіля, від вікна, вона нас почула.
– У тебе класний слух, золотко, – похвалила Бетані.
– Я чую те, що чую, – сказала Дайна. – І я таки чую щось отам. У тому напрямку. – Дівчинка показала крізь вікно на схід. Вона обвела їх своїми незрячими очима. – І воно лихе. Там цей жахливий звук, цей лячний звук.
Дон Ґефні нерішуче промовив:
– Якби ви впізнали, маленька міс, що воно таке, нам би це допомогло, можливо.
– Я не можу, – відповіла Дайна. – Але знаю, що воно ближче, ніж було. – Вона знову одягла свої темні окуляри, рука в неї тремтіла. – Нам треба забиратися звідси. І нам треба забиратися швидше. Бо щось наближається. Це щось лихе, воно й видає отой крупнистий звук.
– Дайно, – сказав Браян, – у літаку, яким ми прилетіли, майже закінчилося пальне.
– Тоді ви мусите його туди залити! – пронизливо закричала Дайна. – Воно наближається, невже ви не розумієте? Воно наближається і, якщо ми не заберемося до того, як воно опиниться тут, ми загинемо! Ми всі загинемо!
Голос у неї надломився, вона почала схлипувати. Вона ж не провісниця, не медіум, а тільки маленька дівчинка, змушена переживати свій жах у темряві, що була майже цілковитою.
Вона нетвердою ходою вирушила до них, її витримка зовсім пропала. Лорел вхопила Дайну до того, як вона встигла наштовхнутися на одну з тих направних линв, які позначали шлях до контрольно-пропускного пункту, і міцно її обняла. Вона намагалася втішити дівчинку, але ті останні слова дзвеніли луною в збентеженому, шокованому розумі Лорел:
"Якщо ми не заберемося до того, як воно опиниться тут, ми загинемо.
Ми всі загинемо".
12
Креґ Тумі почув, як та мала скиглійка десь там знову почала свій котячий концерт, але не звернув уваги.