Цю проблему розв'язати неможливо. Повір мені.
— Чорт,— тихесенько вилаявся Тод.
Дюсандер ковтнув "бурбону" і зиркнув на Тода поверх чашки.
— Зараз я поясню тобі ще дві речі, хлопче. По-перше, якщо викриється твоя участь у цій справі, покарання для тебе буде досить м'яким. Десь найпевніш ти навіть не фігуруватимеш у газетах. Колись, потерпаючи, що ти про все роздзвониш, я лякав тебе виправною колонією. Але чи вірив я в це сам? Ні. Я вдався до цього, як батьки вдаються до Баби-Яги, щоб налякати дитину і змусити її приходити додому завидна. Я не вірю, що тебе туди запроторять, адже в цій країні навіть убивцю поплескують по плечу, а потім, по яких двох роках в'язниці, де він дивився кольоровий телевізор, випускають на вулиці, щоб він знову вбивав людей. Та все одно це може занапастити твоє життя. Тебе допитуватимуть... а людям рота не зав'яжеш. Вони завжди ляпають язиками. Такому пікантному скандалові не дадуть ущухнути; його настоюватимуть у пляшці, як вино. Звісно, з роками твоя провина зростатиме разом з тобою. Твоя мовчанка ставатиме дедалі незрозумілішою. Якби правда зринула на поверхню тепер, люди б сказали: "Та він же всього-на-всього дитина!" — не знаючи того, що знаю я: якою дорослою дитиною ти є насправді. Та що вони скажуть, коли правда про мене вкупі з тим фактом, що ти її знав ще 1974 року й мовчав, викриється тоді, як ти вчитимешся у коледжі? Нічого доброго з цього не вийде. А як усе вийде наяв, коли ти вчитимешся в університеті, буде біда. Для молодика, який щойно розпочинає кар'єру,— це армагеддон. Ти зрозумів, що я хотів сказати тобі найперше?
Тод мовчав, але Дюсандер здавався потішеним. Киваючи головою, він провадив:
— Далі. Я не вірю, що ти справді маєш такого листа.
Тод намагався прибрати байдужого вигляду, проте він страх як потерпав, що в нього з несподіванки поширилися чоловічки. Дюсандер пожирав його очима, і Тод раптом збагнув, що цей стариган допитував сотні, а то й тисячі людей. Він був дока. Тод відчув, як його голова повертається до віконної шибки, а в очах миготять райдужні кола.
— Я спитав себе, кому б ти міг аж так довіряти. Хто твої друзі... з ким ти товаришуєш? Кому б цей хлопчик, цей самостійний, із холодною головою хлопчик, міг довірити свою таємницю? Відповідь була: нікому.
У очах Дюсандера палахкотіли жовті вогники.
— Частенько я до тебе приглядаюся і роблю свої висновки. Я тебе знаю, спізнав твою вдачу — звісно, не до кінця, бо жодна людина не може знати все, що лежить на серці в іншої людини,— але я дуже мало знаю про те, що ти робиш і з ким товаришуєш поза цим будинком. Тож я кажу собі: "Дюсандере, ти можеш помилятися. Після всіх цих років невже ти хочеш, щоб тебе зловили, а може, й стратили, через те, що ти недооцінюєш цього хлопця?" Можливо, бувши молодшим, я б ризикнув — шкурка була варта вичинки. Але, знаєш, мені дуже дивно, що чим старшим ти робишся, чим менше втрачаєш, коли йдеться про життя та смерть, тим консервативнішим ти стаєш.
Він суворо глянув у лице Тодові.
— І ще одне я хочу тобі сказати, а тоді можеш іти собі, я тебе не спинятиму. Так от: хоч я маю великі сумніви в існуванні твого листа, можеш не сумніватися в існуванні мого. Документ, про який я тобі розповідав, існує. Якщо я помру сьогодні... завтра... все вийде наяв. Все.
— Тоді мені нічого не залишається,— сказав Тод. Він ледь помітно посміхнувся. — Ви ж розумієте?
— Ні, залишається. Йтимуть роки. І з їхнім плином твоя влада наді мною матиме дедалі менше значення, бо попри те що моя воля і моє життя залишатимуться так само важливими для мене, в американців і... так, навіть у ізраїльтян, бажання відібрати їх у мене згасатиме.
— Невже? Тоді чому ж вони не відпускають Шпеєра?
— Якби він був у американців, у американців, які тільки злегка б'ють по руках убивць і випускають їх, вони б його звільнили,— відказав Дюсандер.
— Так само і в цьому разі. Чи дозволять американці ізраїльтянам депортувати дев'яносторічного діда, щоб повісити його, як вони повісили Ейхмана? Гадаю, ні. Може б, де й дозволили, але не в країні, де на перших сторінках міських газет друкують фотографії пожежників, які рятують кошенят, знімаючи їх із дерев. Ні, твоя влада наді мною ослабне, натомість моя над тобою зміцніє. Незмінних ситуацій не буває. І наспіє час,— якщо я проживу достатньо довго,— коли я вирішу, що те, що ти про мене знаєш, уже нічогісінько не важить. Ось тоді я і знищу свого документа.
— Але ж доти з вами може статися що завгодно! Нещасливий випадок, хвороба...
Дюсандер знизав плечима.
— "І якщо Господь схоче, вода буде, і ми знайдемо її, якщо цього схоче Господь, і ми нап'ємося її, якщо цього схоче Господь". Від нас нічого не залежить.
Тод довго дивився на старого, дуже довго. В Дюсандерових доводах мали бути вразливі місця, які відкривали б шлях, можливість утечі для них обох або лише для Тода. Можливість відмовитися... як колись: гей, хлопці, я забив ногу і більше не гуляю. Якимось внутрішнім зором він уже бачив ті роки, що їх йому доведеться прожити. Він відчував, що підсвідоме тільки чекає на те, щоб незабаром обернутися свідомими думками. Куди б він не поїхав, щоб він не робив...
Він уявив собі героя мультика, над головою якого завис молот. Коли Тод закінчить середню школу, Дюсандер матиме вісімдесят, і це ще не буде кінець; коли він здобуде диплом у коледжі, Дюсандер відзначить вісімдесят чотири і не відчуватиме, що вже достатньо старий; університет Тод закінчить того року, коли Дюсандерові виповниться вісімдесят шість, і може бути, що Дюсандер ще не почуватиметься у цілковитій безпеці.
— Ні,— рішуче промовив Тод,— те, про що ви говорили... я не зможу з цим жити.
— Мій хлопчику,— сказав лагідно Дюсандер, і Тод уперше, з якимось жахом, помітив наголос, який старий робив на першому слові. — Мій хлопчику... ти мусиш.
Тод дивився на нього; язик у роті розпух і стужавів; здавалося, язик заб'є йому горло і він задихнеться. Тоді хлопець крутнувся і кинувся геть з будинку.
Дюсандер байдужісінько спостерігав за ним, а коли двері зачинилися і лопіт хлопчикових ніг завмер,— це означало, що той сів на велосипед,— він запалив сигарету. Певна річ, ніякого сейфа, ніякого документа не було. Але хлопчик повірив у їхнє існування; повірив беззастережно. Тепер я у безпеці, подумав Дюсандер. Усе скінчилося.
Однак не скінчилося, ні.
Тої ночі їм обом наснилося вбивство, і обидва прокинулися, охоплені жахом і легким збудженням.
Тод прокинувся і відчув на лобку вже знайому вологу. Дюсандер, занадто старий для такої реакції, вдягнув гестапівську форму і знову ліг, чекаючи, доки вгамується шалене калатання серця. Форма була з дешевого краму і вже почала розлазитися.
Уві сні Дюсандер нарешті добувся табору на верхів'ї пагорба. Широка брама відчинилася і, ковтнувши його, з гуркотом зачинилася. Крізь ворота й огорожу довкола табору був пропущений електричний струм. Його голі, виснажені переслідувачі хвиля за хвилею кидалися на огорожу; Дюсандер сміявся з них і ходив туди-сюди, випнувши груди; кашкет був збитий набакир, не більше й не менше, ніж годилося. Терпкий, п'янкий дух паленої плоті стояв у чорному повітрі, і він прокинувся в Південній Каліфорнії з думкою про ліхтарі з гарбузів та ніч, коли упирі шукають блакитного полум'я.
За два дні до відльоту Боуденів на Гаваї Тод знову завітав на покинуту сортувальню, звідки люди вирушали до Сан-Франциско, Сієтла та Лас-Вегаса; звідки інші, ще давніш, їхали тролейбусом до Лос-Анджелеса.
Сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли він туди добувся. За кілометр звідти, на звороті шосе більшість водіїв уже вмикали фари. Хоча було тепло, Тод мав на собі легку куртку. Під нею, за пасом, стримів великий різницький ніж, загорнений у старий рушник. Він придбав цього ножа в одній з великих крамниць, навколо яких паркувалися цілі розсипища автомобілів.
Він заглянув під платформу, де місяць тому побачив п'яничку. В голові у нього вирували якісь невиразні, розпливчасті думки, якийсь морок, безпросвітна каламуть.
Він побачив там знайомого, а може, й якогось іншого п'яничку — всі вони були схожі між собою, як близнюки.
— Гей! — гукнув Тод. — Гей! Хочеш трохи грошей?
П'яничка обернувся, кліпаючи очима. Він побачив Тодову широку сонячну усмішку і заусміхався й сам. Ще мить — і новенький, блискучий, гладенький ножака вгородився в його щетинисту праву щоку. Пирснула кров. Тод побачив лезо ножа у роззявленому роті п'янички... а тоді вістря на мить зачепилося за лівий куточок пиякової губи, розтягуючи рота у криву посмішку юродивого. Та посмішка була витвором ножа; Тод краяв обличчя п'янички, мов гарбуза на Хелловін[24].
Він штрикнув п'яничку ножем тридцять сім разів. За його власними підрахунками. Тридцять сім разів, починаючи з першого удару в шоку п'янички, що перетворив усміх, у якому намагалися розтягтись його губи, на жахний вищир. П'яничка облишив спроби кричати після четвертого удару, а спроби відповзти від Тода — після шостого. Тоді Тод заліз під платформу і довершив свою справу.
Повертаючись додому, він жбурнув ножа в річку. На його штанах видніли плями крові. Він запхнув їх у пральну машину і поставив автомат на "холодне прання". Після прання плями остаточно не витравилися, але Тод цим не журився. З часом вони зникнуть. Назавтра він ледве спромігся підвести руку до рівня плеча. Батькові він сказав, що, певно, розтяг її, кидаючи в парку з хлопцями м'яча.
— На Гаваях усе пройде,— сказав Дік Боуден, куйовдячи йому чуба, і так воно й сталося; коли вони повернулися додому, рука знову була справна.
13
Знову настав липень.
Дюсандер, охайно прибраний в один із трьох своїх костюмів (не в найкращий), стояв на автобусній зупинці, чекаючи на останній автобус, яким міг вернутися додому. Годинник показував за чверть одинадцяту вечора. Він був у кіно: дивився пусту, бездумну комедію, яка йому дуже сподобалася. Він був у доброму гуморі з самого ранку, коли принесли пошту. Він одержав листівку від хлопчика, лискучий кольоровий знімок узбережжя Вайкікі зі снігово-білими висотними скелями на задньому плані. На зворотному боці було коротеньке послання.
Любий пане Денкере!
Сто чортів, це справді не абищо!. Я плаваю цілими днями. Татусеві спіймалася на гачок велика рибина, а матуся — на гачку у читва (жарт).