Він виріс у католицькій родині, але вже не вірив у божественну природу католицизму; він належав до верхівки суспільства, але уявлення про те, що людина завдяки своєму народженню й становищу в суспільстві може володіти якоюсь невід'ємною перевагою над іншими людьми, стало для нього порожнім забобоном; він був вихований, як багатий спадкоємець, і гадалося, що він знайде собі дружину в своєму колі, але він аж ніяк не був певен, що взагалі захоче одружитись. Звичайно, шлюб — це суспільний інститут. Так заведено. Сперечатись не доводиться. Але що з цього випливає? Людина повинна своєчасно одружитись — це стало законом країни. Так. звичайно. Але є країни, де закон дозволяє мати багатьох жінок. Лестера цікавили й інші питання, наприклад: чи справді всесвітом керує єдине божество, яка форма державного ладу краща — республіка, монархія чи влада аристократії. Коротше кажучи, всі матеріальні, соціальні і моральні проблеми потрапили під скальпель його розуму і залишилися розкритими тільки наполовину. У житті для нього не було нічого незаперечного. Жодного твердження він не сприймав, як остаточного й неспростовного, якщо не рахувати переконання, що треба бути порядною людиною. Щодо всього іншого, він вагався, запитував, відкладав, покладаючись на те, що час і таємні сили, які керують всесвітом, розв'яжуть проблеми, які його непокоїли. Так, Лестер Кейн був природним продуктом релігійних і суспільних умов і уявлень, до того ж пройнятих духом вільності, властивим нашому народові,— духом, який породжує майже безмежну волю думок і вчинків. Цей тридцятишостилітній чоловік, на перший погляд такий незвичайний, енергійний і розсудливий, був по суті дикуном, якому виховання й оточення надали
•певного лиску. Як і сотні тисяч ірландців, що за покоління до нього прокладалц залізничні колії, працювали в шахтах, копали канави, тягали цеглу й замішували вапно_на залізничних будовах молодої країни, Лестер був дужий, самовпевнений і гострий на слові.
— Чи бажаєте ви, щоб я повернувся сюди в наступному році? — запитав він брата Амброзія, коли цей преподобний отець хотів покарати його, сімнадцятилітнього школяра, за якусь провину.
Той здивовано подивився на нього.
— Це буде залежати від вашого батька,— сказав він.
— Ну ні, це не залежатиме від мого батька,— заперечив Лестер.— Якщо ви доторкнетесь до мене своїм батогом, я сам вирішуватиму свої справи. Я не заслуговую кари і більше ніколи не дам себе бити.
Слова, на жаль, не переконали цього разу преподобного отця, проте допомогли міцні кулаки: у короткій сутичці Лестер зламав батіг, і це було таким серйозним порушенням шкільної дисципліни, що йому довелося скласти свої речі й виїхати. Після цього він одверто заявив батькові, що не має наміру більше вчитися.
— Я хочу взятися до діла,— пояснив він.— Класична освіта не для мене. Візьми мене до себе в контору, і, будь певен, я зумію впоратися.
Старий Арчібалд Кейн, недурна, цілком заглиблена у свої справи людина з незаплямованою репутацією, був дуже задоволений, що син його такий рішучий, і не став перечити йому.
— Що ж, іди до контори,— сказав він.— Либонь, там знайдеться для тебе придатна справа.
Почавши свою ділову кар'єру у вісімнадцять років, Лестер працював дуже ретельно, і поступово батько прийшов до такої високої думки про нього, що зробив його немовби своїм власним представником. Коли треба було скласти контракт, зробити якийсь важливий крок чи послати представника фірми для укладання серйозної угоди, вибір завжди падав на Лестера. Батько сліпо довіряв йому, а він так розумно й спритно, з таким запалом виконував свої обов'язки, що ця віра жодного разу не похитнулась.
"Справа є справа" — така була в нього улюблена примовка, і вже тон, яким він вимовляв ці слова, давав зрозуміти, що він за людина.
Невгамовні сили буяли в ньому, полум'я, що знову й знову проривалося наверх, хоч Лестер і був певен, що може стримувати його. Він, наприклад, мав пристрасть до вина, але був глибоко переконаний, що знає міру. Він пив, але зовсім не багато, як сам вважав,— тільки в компанії, з друзями і ніколи не через край. Ще одна слабість притаманна була його пристрасній натурі, але й тут він був переконаний, що володіє собою: він дуже легко заводив випадкові зв'язки з жінками, але завжди знав, де його жде небезпека. Коли б люди розуміли, що подібні зв'язки по самій природі своїй повинні бути короткочасними, не виникало б так багато неприємних ускладнень. Нарешті Лестер Кейн тішив себе думкою, що він збагнув секрет справжнього життя: справа тільки за гим, щоб приймати суспільні умови як вони є, лише з деякими поступками, й діяти так, як тобі самому зручніше. Не втрачати рівноваги, не вчиняти багато галасу через дрібниці, не розводити сентиментів; бути дужим і ні ь чому не зраджувати себе — така була його життєва філософія, і він вважав її бездоганною.
Його інтерес до Дженні спочатку був чисто егоїстичним. Але тепер, коли він заявив про свої чоловічі права і вона, принаймні в деякій мірі, скорилася, він почав розуміти, що це не звичайна дівчина, не іграшка на годину.
У житті інших чоловіків буває час, коли вони несвідомо починають оцінювати жіночу молодість і красу, не стільки мріючи про ідеальне щастя, скільки з оглядкою на умовності оточення.
— Невже,— запитують вони самі себе, міркуючи, чи не одружитися їм,— невже мені доведеться підкоритися загальноприйнятій моралі, додержувати законів суспільства, з власної охоти стати стриманим і скромним, дати іншому право втручатися у всі мої справи і все тільки через те, що я обіймаю істоту таку ж мінливу, як я сам, жінку, чиї бажання й примхи ставатимуть все настирливішими й стомлюючими в міру того, як зникатиме її краса й принадність?
Ці люди, не бажаючи рискувати всілякими випадковостями, які тягне за собою законний шлюб, схильні визнати перевагу не такого вже важкого тимчасового зв'язку. Вони намагаються здобути радощі життя, не розплачуючись за них. Згодом, думають вони, можна буде налагодити міцніші й пристойніші стосунки, запобігши докорів чи потреби докорінно щось виправляти і налагоджувати.
Для Лестера Кейна час юнацьких захоплень проминув, і він знав це. Наївні мрії та ідеали недосвідченого юнака зникли без сліду. Йому хотілося жіночої близькості, аде він все менше ладен був поступатися заради цього своєю волею. Навіщо надівати на себе кайдани, якщо можна одержати все, що хочеш, залишаючись вільним птахом. Звичайно, він повинен знайти жінку, яка б цілком відповідала його смакам,— і він вважав, що знайшов таку в Дженні. Все в ній відповідало його бажанням і смакам, він ще ніколи не зустрічав такої жінки. Одружуватися з нею не тільки неможливо, але й не обов'язково. Досить йому сказати: "ходімо!" — і вона повинна скоритися, така її доля.
Лестер спокійно, безстрасно обміркував усе це. Він пройшов убогою вулицею, де жила Дженні, подивився на жалюгідний будиночок, який служив їй притулком. Його зворушило, що вона живе так чесно й важко, у такій бідності. Чи не слід і йому поставитись до неї великодушно, справедливо й благородно? Потім згадка про її чудесну красу зринула в нього й змінила його наміри. Ні, треба постаратись заволодіти нею—• сьогодні, зараз же, негайно. От у якому настрої він повернувся до будинку м-с Брейсбрідж після прогулянки по Лоррі-стріт.
Розділ XVIII
А Дженні була охоплена безмірною тривогою, як людина, перед якою несподівано постало важке й складне завдання. їй треба було подумати про дитину, про батька, про братів і сестер. Що ж вона діє? Невже знову зробить помилку й почне порочний, беззаконний зв'язок? Що сказати рідним про цю людину? Звичайно, він не одружиться з нею, коли дізнається про її минуле. Та й однаково він не одружиться з нею, він посідає таке високе становище. І все ж вона слухала його. Як їй бути? Вона думала над цим до вечора й спочатку хотіла тікати, але потім з жахом пригадала, що дала Кейну свою адресу. Тоді вона вирішила зібрати всю свою мужність і відмовити йому— сказати, що вона не може, не хоче мати з ним діла. Таке розв'язання питання здавалося їй досить простим — поки
Кейна не було поруч. Вона перейде на іншу посаду, де-він не зможе переслідувати її. Все здавалося дуже простим, коли Дженні увечері одягалась, щоб іти додому.
Однак у її енергійного поклонника були свої міркування щодо цього. Пішовши від Дженні, він все точно-обдумав. Він .вирішив діяти негайно. Дженні може розповісти все рідним або м-с Брейсбрідж, може виїхати з Клівленда. Він хоче знати докладніше, в яких умовах вона живе, а для цього є єдиний засіб — поговорити з нею. Він повинен переконати ЇЇ переїхати до нього. Вона напевно погодиться. Вона призналась, що він їй подобається. Притаманна їй м'якість, покірливість, що зразу привабила його, начебто обіцяла легку перемогу: варто тільки побажати — і він без особливих труднощів завоює ЇЇ. І він вирішив спробувати, бо його й справді дуже вабило до неї.
О-пів до шостої він повернувся до Брейсбріджів, щоб подивитися, ічи не пішла Дженні. О шостій йому пощастило непомітно сказати їй:
— Я проведу тебе додому. Почекай мене на нашому розі, гаразд?
— Так,— відповіла вона, відчуваючи, що не може не послухатись.
Потім вона сказала собі, що повинна поговорити з ним, твердо заявити про своє рішення не зустрічатися з ним більше,— то чому б не скористатися з цієї нагоди для розмови.
О-пів до сьомої він під якимсь приводом вийшов з дому — згадав, що в нього ділове побачення,— і на початку восьмої ждав Дженні в закритому екіпажі біля умовленого місця. Він був спокійний, цілком переконаний, що матиме успіх, але під зовнішньою певністю й урівноваженістю приховувалось незвичайне збудження, ніби він вдихував якийсь чудесний аромат, ніжний, солодкий та чарівний.
На початку дев'ятої він побачив Дженні. Блідого світла газового ліхтаря було досить для того, щоб Кейн міг пізнати її. Хвиля ніжності здійнялася в ньому — така чарівна була дівчина. Коли вона наблизилась, він вийшов з екіпажа й зупинився перед нею.
— Ходімо,— сказав він.— Сідай у карету. Я відвезу тебе додому.
по
— Ні,— відповіла вона,— я не можу.
— Ходім. Я відвезу тебе. Так нам буде зручніше поговорити.
І знову — це відчуття його влади, сили, якій не можна було протистояти.