Слухайте!
І він постукав три рази — двічі підряд досить сильно, третій трошечки згодом і тихіше.
— Гаразд, — мовила пані Бонасьє, — а тепер я маю дати вам свої інструкції.
— Я весь увага.
— Рушайте до Дувру, підійдіть до входу з боку вулиці Ешель і покличте Жермена.
— Гаразд. Далі?
— Він спитає, шо вам потрібно, і ви відповісте тільки два слова: "Тур і Брюссель". Тоді він буде готовий виконати всі ваші розпорядження.
— А що я мушу йому наказати?
— Покликати пана де Ля Порта, камердинера королеви.
— А коли він покличе його і пан де Ля Порт вийде до мене?
— Ви пошлете його сюди.
— Гаразд, але де і як я побачу вас знову?
— А вам дуже хочеться побачити мене знову?
— Звичайно.
— Ну що ж, довірте мені цей клопіт і не турбуйтеся.
— Я довіряюсь вашому слову.
— Можете не сумніватися.
Д'Артаньян уклонився пані Бонасьє, кинувши на її тендітну, чарівну постать палкий, закоханий погляд.
Сходячи вниз, він почув, як двері за ним зачинились і ключ двічі повернувся в замку. За кілька хвилин Д'Артаньян був уже в Луврі: коли він наближався до входу з вулиці Ешель, пробило десяту годину. Всі події, про які ми щойно розповіли, відбулися щонайбільше за півгодини.
Все сталося так, як і говорила пані Бонасьє. Почувши пароль, Жермен уклонився; за десять хвилин де Ля Порт був уже в приміщенні воротаря; кількома словами Д'Артаньян пояснив йому становище і сказав, де переховується пані Бонасьє. Ля Порт двічі перепитав адресу і квапливо подався до виходу. Та не зробивши й кількох кроків, він повернувся назад.
— Юначе, — сказав він Д'Артаньянові, — дозвольте дати вам пораду.
— Яку?
— Вас можуть спіткати неабиякі неприємності через те, що сталося.
— Ви так гадаєте?
— Авжеж. Чи немає у вас друга, в якого відставав би годинник?
— І що з того?
— Зайдіть до нього, щоб він, у разі чого, міг засвідчити: ви були там о пів на десяту. По-юридичному це зветься алібі.
Д'Артаньян послухався поради де Ля Порта й щодуху побіг до пана де Тревіля; але, замість пройти до вітальні, де зібралося повно гостей, він спитав дозволу зачекати господаря в кабінеті. Д'Артаньяна всі добре знали тут, і тому ніхто йому не заперечив; панові де Тревілю доповіли, що його молодий земляк має важливі новини і просить прийняти його віч-на-віч. За п'ять хвилин пан де Тревіль зайшов до кабінету й спитав у Д'Артаньяна, чим він може бути йому корисний та що спричинилося до візиту в такий пізній час.
— Вибачте, добродію, — сказав Д'Артаньян, який скористався з тих хвилин, поки був у кабінеті сам, аби перевести стрілки годинника на сорок п'ять хвилин назад. — Я гадав, що ще не пізно навідати вас, адже зараз тільки двадцять п'ять хвилин на десяту.
— Двадцять п'ять хвилин на десяту! — вигукнув пан де Тревіль, глянувши на стінний годинник. — Але ж це неможливо!
— Подивіться самі, добродію, — сказав Д'Артаньян, — і ви переконаєтесь у цьому.
— Ти ба! — здивувався пан де Тревіль. — А я думав — куди більше. То що ви хотіли мені сказати?
Д'Артаньян почав докладно розповідати про королеву. Він поділився своїми побоюваннями щодо становища її величності, виклав те, що почув відносно замірів кардинала проти Бекінгема, — і все це так переконливо та впевнено, що пан де Тревіль беззастережно йому повірив — адже він, як ми вже говорили, помітив дещо нове у стосунках між кардиналом, королем і королевою.
Коли пробило десяту годину, Д'Артаньян попрощався з паном де Тревілем, а той, подякувавши за повідомлення й порадивши завжди служити королю та королеві, повернувся до вітальні. Але вже внизу Д'Артаньян раптом згадав, що забув свій ціпок; він хутко піднявся сходами, зайшов до кабінету, вмить пересунув стрілки годинника на місце, аби завтра ніхто не помітив, що він відстає, і, певний, що в нього є свідок, який підтвердить його алібі, подався додому.
XI. Інтрига зав'язується
Відбувши візит панові де Тревілю, Д'Артаньян пішов додому найдальшою дорогою, аби мати час як слід обміркувати становище.
Про кого думав Д'Артаньян, що так далеко ухилився від звичної дороги і то зітхав, то усміхався, поглядаючи на зоряне небо?
Він думав про пані Бонасьє. Учневі мушкетерів ця молода особа уявлялася ідеалом жіночності. Гарненька, втаємничена, обізнана мало не з усіма інтригами королівського двору, що надавало її вродливому личку відтінку якоїсь особливо принадної серйозності, вона видавалась юнакові чулою і ніжною, і він, щойно закохавшись, уже не міг не думати про неї; до того ж, Д'Артаньян вирвав пані Бонасьє з рук цих пекельників, які хотіли обшукати її і скривдити, і сподівався, що ця важлива послуга викличе в неї почуття вдячності, яке так легко переростає в глибше почуття.
Д'Артаньян уже уявляв — адже мрії на крилах уяви летять дуже швидко, — як до нього підходить посланець молодої жінки й передає записку, де вона призначає йому побачення, і разом із запискою — золотий ланцюжок або й діамантовий перстень. Ми вже казали, що за тих часів молоді люди без зайвого сорому приймали подарунки від короля; додамо, що в ту добу не дуже вимогливої моралі вони не були сором'язливими і з коханими жінками, які майже завжди дарували їм цінні й довговічні дарунки, немов сподіваючись у такий спосіб подолати недовговічність почуттів надійністю своїх щедрот.
У ті часи чоловіки не вважали за ганьбу отримувати від жінок коштовні дарунки. Бідні, але гарненькі жінки дарували свою вроду, звідки, напевно, й походить прислів'я: "Найвродливіша дівчина може віддати тільки те, що має". Багаті жінки дарували, крім того, ще й гроші, і можна назвати цілу низку героїв тієї легковажної доби, які не досягли б ні чинів, ні перемог на полі бою без тугих гаманців, подарованих їхніми обраницями.
Д'Артаньян не мав нічого; легкий наліт провінційної нерішучості, ця ефемерна квітка, цей ніжний пушок персика досить швидко розвіявся під вітром не дуже цнотливих порад, що їх троє мушкетерів давали своєму другові. Наслідуючи дивні звичаї тих часів, Д'Артаньян відчував себе в Парижі як у поході, саме так, як, скажімо, у Фландрії[86]: там — іспанці, тут — жінки. І там, і тут були вороги, з якими треба воювати, була й контрибуція, яку слід збирати.
Та ми повинні зауважити, що нині Д'Артаньяном керувало почуття, більш шляхетне й безкорисливе. Галантерейник сказав йому, що він багатий; юнак, звичайно, здогадався, що в такого телепня, як пан Бонасьє, грошима розпоряджається дружина. Але це аж ніяк не вплинуло на почуття, що спалахнули в Д'Артаньянових грудях, тільки-но він побачив пані Бонасьє, і він майже не думав про гроші — і тоді, коли тільки заясніло його кохання, і згодом. Ми кажемо "майже", бо усвідомлення того, що молода, гарна, чарівна й розумна жінка ще й багата, анітрохи не заважає виникненню кохання, а навпаки, додає йому сили.
А втім, думаючи про кохану жінку, Д'Артаньян лишався не менш відданим другом. Поринувши у мрії про кохання, він не забував і про своїх товаришів. З гарненькою пані Бонасьє приємно було б пройтися площею Сен-Дені або по Сен-Жерменському ярмарку в товаристві Атоса, Портоса та Араміса, перед якими Д'Артаньян охоче повихвалявся б своїм успіхом. Після тривалої прогулянки з'являється апетит; останнім часом Д'Артаньян почав це примічати. Можна було б влаштовувати чудові обіди у вузькому колі, коли рука торкається руки друга, а нога — ніжки коханої. Нарешті, за особливо скрутних обставин, у крайніх випадках Д'Артаньян міг би допомагати своїм друзям матеріально.
Ну, а пан Бонасьє, якого Д'Артаньян сам підштовхнув до рук поліції, зрікшися його вголос і пошепки пообіцявши йому порятунок? Мусимо признатися читачам: Д'Артаньян і не згадував про нього, а коли й згадував, то тільки для того, щоб побажати йому якнайдовше лишатися там, де він тепер мав бути. Адже кохання — найегоїстичніше з усіх почуттів.
Проте хай наші читачі заспокояться: коли Д'Артаньян і забув про свого хазяїна або вдав, ніби забув про нього з огляду на те, що не знає, куди його поділи, то ми добре пам'ятаємо про пана Бонасьє і знаємо, де він. Але поспішімо за нашим закоханим гасконцем. Про шановного галантерейника розповімо згодом.
Отож, захопившися мріями про майбутнє кохання, розмовляючи з темною ніччю і всміхаючись до зірок, Д'Артаньян простував стрімкою вулицею Шерш-Міді, або Шасс-Міді, як її тоді називали. Опинившись у кварталі, де жив Араміс, він вирішив завітати до свого друга й пояснити, навіщо послав до нього Планше. Бо якби Планше застав Араміса вдома, той, безперечно, побіг би на вулицю Могильників і, не побачивши там нікого, крім хіба що двох своїх друзів, так і не зрозумів би, що б це мало означати. Все це вимагало пояснень, і саме про це вголос промовляв до себе Д'Артаньян.
Крім того, він сподівався знайти привід для розмови про чарівну пані Бонасьє, образ якої полонив його думки й серце. Адже від закоханого важко вимагати додержання таємниці. Перше кохання завжди пов'язане з такою великою радістю, що їй обов'язково треба знайти вихід, а то вона може задушити закоханого.
Минуло щонайменше дві години, відколи Париж, потонувши в темряві, обезлюднів. Усі годинники Сен-Жерменського передмістя вибили одинадцяту годину. Було тепло. Д'Артаньян ішов завулком, що пролягав саме на тому місці, де нині пролягає вулиця Атоса, і вдихав пахощі, що віяли сюди з вулиці Вожирар, із садів, умитих вечірньою росою й овіяних нічним вітерцем. Здалеку, з кількох загублених серед міста шинків, ледь приглушені важкими віконницями, долинали п'яні пісні.
Дійшовши до кінця завулка, Д'Артаньян повернув ліворуч. Будинок, де мешкав Араміс, стояв між вулицями Кассет і Сервандоні.
Д'Артаньян проминув вулицю Кассет і вже побачив в обрамленні могутніх кленів та дикого винограду двері будинку свого друга, коли раптом помітив якусь тінь, що промайнула з боку вулиці Сервандоні. Постать була закутана в плащ, і Д'Артаньян подумав спочатку, що перед ним чоловік; та незабаром з маленького зросту, непевної ходи і рухів він зрозумів, що це жінка. Наче сумніваючись, чи не помилилася вона будинком, незнайомка весь час озиралася навкруги, зупинялась, повертала назад, знову рушала вперед. Цікавість перемогла Д'Артаньяна.
"Чи не запропонувати їй свої послуги? — подумав він. — Судячи з її ходи, вона молода; може, й гарненька, їй-право! Але жінка, яка наважується бігати вулицями в такий час, може вийти тільки на побачення.