Нам ще лишилося зашугати стилістку із кулінарії, і tutto буде bene.
Тамара запалює всю знімальну групу. Ми усі обожнюємо її, перекидаємося розуміючими поглядами, захоплюючись її красою. Ми з нею могли б бути щасливими, якби я не відводив стільки часу думкам про іншу. І чому мене завжди тягне до тих, кого немає поруч? Час від часу Тамара прикладала свої долоні до мого обличчя — це її заспокоювало. А мені була потрібна хоч крихітка легкості. Опа, це нам може знадобитися при нагоді: "МЕГРЕЛЕТ. УСІМ НАМ ПОТРІБНА ПЕВНА ДОЗА ЛЕГКОСТІ". Треба записати цей слоган, а там хто його знає!
— Отже, ти погодишся на ті гроші, які вони тобі пропонують?
— Не в грошах щастя, Тамаро, і ти це добре знаєш.
— Завдяки тобі тепер я це розумію. Але раніше я б так не сказала. Аби зрозуміти, що не в грошиках щастя, треба мати і щастя, і гроші.
— Хочеш зі мною побратися?
— Ні, тобто так, але тільки за умови, що на нашому весіллі кружлятиме гелікоптер і осипатиме усіх дощем із рожевих камелій. [168]
— А якщо камелії будуть білими, що тоді робитимемо?
— Доведеться їх жерти!
Але чому вона не дивиться в очі? Ми обидва ніяковіємо. Я беру її руку, розмальовану візерунками з хни.
— Що? Що з тобою?
— Коли ти добрий — це погано. Краще, коли ти удаєш злюку.
— Але...
— Облиш це. Тобі добре відомо, що ти мене не кохаєш. Я б також хотіла пустувати, як ти, але з мене досить забавок, знаєш, я подумала і вирішила, що треба цьому покласти край. Із гонораром від "Мегрелет" я зможу купити невеличкий будиночок в Марокко, у мене там росте донька, я покинула її з мамою, і мені її дуже бракує... Послухай, Октаве, ти повинен повернути свою наречену, і ви разом будете виховувати вашу дитину. Вона зробила тобі найкращий подарунок — прийми його.
— Отакої! Що це з вами усіма коїться? Тільки-но мені стає добре з кимось, вам відразу треба завести мову про дітей! Замість того, щоб відповісти на питання "навіщо жити", вам краще помножувати цю проблему!
— Годі вже твоїх дешевих філософствувань. Не треба над цим насміхатися. Моя донька також росте без батька.
— Ну то й що? Кисло їй? Мій батько також не опікувався мною, але я не роблю з цього трагедії!
— Припини! Подивись на себе! Ти кидаєш дівчину, яка завагітніла від тебе, аби проводити ночі зі шлюхами!
— Ну добре... але так я хоча б вільний.
— Вільний? Ні, я, мабуть, сплю! Ні, Октаве, ні! Дзуськи! Ти з іншого тисячоліття! Подивись мені у вічі, я сказала: у вічі! Дитина, яка має народитися, МОЖЕ мати батька. Уперше у своєму житті ти можеш бути корисним! Скільки ще ти будеш тинятися по борделях і слухати ті самі [169] дебільні вигадки від недоумкуватих хирлявих п'яндиг? Скільки ще, чорт забирай? Оце твоя свобода, дятле?
Бувають психоаналітики, сеанс у яких коштує 150 євро. Тамара-моралістка бере за годину 460.
— Дай-но мені спокій! Проживу і без твоїх уроків моралі, під три чорти!
— Припини на мене кричати, бо у мене аневризма лусне. Мораль, можливо, докучає, але нічого кращого досі не винайшли, аби відрізнити добро від зла.
— То й що тепер? Краще я буду паскудним і вільним — так, вільним, розумієш? — ніж етичним та ув'язненим. "Людино вільна, завжди плекатимеш ти горе!"(1) Я розумію, що ти хочеш сказати, але твоє "родинне щастя", як правило, куди патетичніше, ніж ті дебільні сальні побрехеньки, які о шостій ранку розповідає налиганий бевзень, второпала? І як, на твою думку, я можу виховувати дитину, якщо закохуюся в першу ж шльондру?! Упс...
Щойно я порушив головне Тамарине правило: слово "шльондра" може вживати тільки вона; якщо ж його вимовляє хтось інший, вона сприймає це як образу. І ось вона заливається сльозами. Я намагаюся виправитися.
— Ну не плач, вибач мені, ти — свята, й ти це добре знаєш, я не втомлюся це повторювати. Мало того, що я єдиний чоловік, який платить повіям і не спить з ними, так тепер я ще й примусив плакати одну з них. Хіба я не герой? Дай мені свій мобільний, я хочу зателефонувати до "Книги Рекордів". Алло? З'єднайте мене із редактором рубрики "Найбезтактніший чоловіку світі", будь ласка.
(1) Перифраз першого рядка вірша Шарля Бодлера "Людина і море": Людино вільна, завжди плекатимеш ти море.
Перемога: вона трохи всміхнулася. Гримерці доведеться лише трохи підправити вії. Я продовжую самоаналіз, доки не перегорів: [170]
— Моє закордонне коханнячко, поясни мені просту річ: чому тільки-но покохаєш жінку і стосунки з нею стають чудовими, вона відразу хоче перетворити і себе, і мене на доглядачів за крикунами, завести цілу ораву дітлахів, армію небожат, аби вони день і ніч голосили і плутались під ногами, заважаючи нам бути разом. Боже мій, невже це такжах-ливо — бути удвох? Я був би щасливий, якби ми були парою "DINK" (Double Income No Kids), навіщо мені ця "СІМ'Я" (аж сім "Я")? Тобі не здається, що мати дітей — це безжалісно? Усі ці романтичні подружжя, які тільки й говорять про свій побут, про життя-буття. Ти думаєш, що брати Галл ахери стали сексуальнішими відтоді, як почали підтирати своїх дитинчат? Для цього треба бути лайнолюбом! До того ж у моєму BMW Z3 немає місця для дитячого сидіннячка.
— Це ти безжалісний. Якби у твоєї матері не народилася дитина, ти б не верз зараз ці теревені.
— Ніхто б від цього не помер!!
— Заткни пельку!!
— Сама затикай!!
— О-О! ПРИПИНИ СВОЇ ЛЕМЕНТУВАННЯ!!! — кричить вона і рюмсає водночас.
Вона починає хникати. Боже мій, як їй пасує нюняти! Чоловіки так часто ображають жінок, безперечно, тільки тому, що ті дуже гарні, коли плачуть.
Тамара піднімає голову і, здається, вона знайшла у своїй голівці останній аргумент, аби мене переконати.
— Ми могли б продовжувати зустрічатися потайки. Хай живе така мораль! Це ще Блез Паскаль сказав:
"Справжня мораль сміється надмораллю". І в той час, коли я втягую її сльози через соломинку "Seven Up", ми думаємо про те саме:
— Ти знаєш, чому ми ніколи не зможемо бути разом?
— Так, знаю, — відповідаю я. — Тому що я — не вільний, а ти — аж надто.
5.
І ось зйомки закінчено: ми щойно витратили три мільйони франків (500 тисяч євро) за три дні. Перш ніж камери поховали в чохли, ми попросили Енріке відзняти ще одну версію — трешеву. Усі в шоці, включаючи Тамару, і тоді Чарлі заволав:
— Послухайте! ПОСЛУХАЙТЕ МЕНЕ УСІ! Listen to me, please. Коли я востаннє бачив Марка Марроньє живим, він перчив Октава, який тут присутній, кричав, що сценарій, за яким ми щойно знімали, — лайно і що треба буде його переробити.
— Так і було, — додав я. — Він навіть вирік тоді фразу, яку я затямив на все життя: "Ніколи не пізно все покращити".
— Мадам і месьє, леді й джентльмени, та невже ми проігноруємо останню волю покійного?
Техніків вочевидь ця пропозиція не гріла. Після кількох переговорів із телепродюсеркою та Енріке, було вирішено швиденько відзняти "версію агенції" — урізаними планами, з камерою на плечі, у стилі "Догми" (тієї зими в цьому стилі інтелектуальної датської течії знімалися всі кіновідсебеньки). [172]
І ось що являла собою версія "Мегрелет-Догма": Тамара проходжається по веранді з тикового дерева, граційно знімає з себе майку, потім, уже з оголеним торсом, дивиться в камеру і починає розмазувати йогурт по щоках та грудях. Вона кружляє, босоніж біжить до саду і починає погрожувати своєму знежиреному йогурту: "Мегрелет! І gonna eat you!" Потім вона качається по щойно підфарбованій траві, її груди перемазані зеленою фарбою та "Мегрелетом", вона облизує солодкий йогурт на своїх непе-ревершених губках та стогне від задоволення (крупний план обличчя, по якому тече йогурт): "М-м-м-м... Мегрелет. It's so good when it comes in your mouth".(1)
Як талановито! Ми вирішуємо відправити цю версію на Всесвітній фестиваль реклами в Каннах, потайки від "Мадон". Якщо ролик отримає "Лева", Дюлер буде змушений аплодувати.
Марроньє оцінив би подібну самовідданість. Ми можемо зі спокійним серцем повертатися до Парижа, аби зайняти ніші ще тепленькі нові крісла. Але Чарлі — моєму оплотові, тепер особливо непорушному — цього здалося замало. Цього самого вечора, після вечірки в "Лікіді" на честь закінчення зйомок, він потягнув нас до прь крої г/льби, про яку, на жаль, я змушений розповісти.
(1) "Так добре, коли він потрапляє до рота" (англ.).
6.
Софіти ділили простір на квадрати. Підстаркувата садомазохістка розсікала по танцмайданчику в корсеті, який стиснув її талію до десяти сантиметрів. Вона була схожа на пісочний годинник, затягнутий у чорну шкіру.
— Знаєш, про що мені нагадує це старе страшко? У Європі різні компанії звільняють тисячі працівників, аби збільшити прибутки пенсіонерів з Маямі, так чи не так?
— Е-е-е... загалом так. Усі флоридські дідугани є акціонерами пенсійних фондів, яким належать міжнародні корпорації, тому так, маєш рацію.
— Тоді, якщо ми вже тут, чому б нам не зробити візит одному із цих підстаркуватих власників планети? Це щонайменше смішно — бути в Маямі і не розібратися з кимось із торботрясів, а там — хто його знає, може, нам вдасться переконати його більше нікого не звільняти? Що ти на це скажеш?
— Тільки те, що ти налигався. Але о'кей, ходімо.
І ми вирушили — Тамара, Чарлі та моя пика, бульварами "Пороки Маямі", в пошуках представника світового імперіалізму. [174]
Дінь! Донь! Дінь! Донь! Дінь-дон-дінь-дон!
У Маямі навіть дверні дзвоники хочуть бути крутими — цей грає "Маленьку нічну серенаду" Моцарта, замість просто зробити "Дзинь", яку всьому світі. Уже цілу годину ми кружляємо "спальним" кварталом Корал-Гейблс у пошуках акціонера-пенсійного-фонду для своєї проповіді. Нарешті Чарлі подзвонив у двері благоліпної вілли у марокканському стилі.
— Yes?
— Good evening, мадам, do you speak French?
— Так, так, еге ж, хоч трохи, але чому ти звонить так пізно?
— Е-е-е, тому що Тамара, яку ви можете бачити (Тамара всміхається до камери спостереження), стверджує, що вона ваша онучка, місіс Ward(1).
Б-3-3-3.
Двері відчиняються, і ми бачимо мумію. Зрештою, це "щось" колись давно, мабуть, було жінкою, але дуже давно, і, можливо, на якійсь іншій планеті. Ніс, рот, очі, лоб, щоки — усе накачане колагеном. Усе інше тіло нагадує зморщену картоплю, мабуть, через її халатик.
— У неї тільки на морді шкіра підтягнута, — через силу констатує Чарлі.
— Що говорить ви? Яка онука? Я...
Запізно.