Фрам добре знав не тільки своє циркове ремесло, а й дітей. Знав, як розвіяти страх малого рибалки.
Тому він заходився перекидатися, кружляти у вальсі й салютувати.
Хлопчик протер очі й з великим подивом зупинив їх на Фрамові. Він позадкував, але не втікав.
Фрам не облишив витівок, аж поки крижина не причалила до берега.
Зробивши майстерне сальто-мортале, ведмідь опинився поруч маленького ескімоса. Хлопчик уже каявся, що не кинувся геть, не гукнув на поміч, не підняв тривоги.
Тепер було запізно. Ноги його приросли до льоду. Слова застрягли у горлі.
Затамувавши подих, він покірно ждав, коли дикий звір кинеться на нього.
Вудлище затремтіло й випало з рук.
Та він не насмілювався ні підняти його, ні втікати, ні крикнути.
Фрам приязно дивився на нього.
Чом його так жахається це ескімоське дитя? Невже воно не знає, що Фрам — друг і втіха дітей? Згадавши своїх маленьких приятелів, Фрам простягнув лапу, щоб погладити хлопчика по голівці.
Хлопчик заплющив очі й затремтів. Тут йому й смерть.
Та лапа легенько погладила шапку й обличчя. Це була ласка. Так, так, ласка! В іглу на зледенілій прибережній скелі його ніхто так не пестив.
Хлопчик з острахом розплющив розкосі очі. Ні, то був не сон. Перед ним справді живий ведмідь, який гладить його по голові!
Все було так, ніби в тих казках, що їх хлопчик слухав у іглу довгими полярними ночами. Тоді всі збираються навколо каганця з тюленячого лою, і старі заводять мову про зачарованих ведмедів.
Вони неквапливо повідають предовгу казку, ніби розмотують великий заплутаний клубок ниток. І їхня казка схожа на всі казки світу.
Але там, у теплих краях, мова йде про сади з золотими яблуками, про мідні ліси, про віщих коней, про жар-птиць. Тут же, в полярних льодах, розповідають про білих ведмедів.
І справді, в ескімоських казках завше діють зачаровані білі ведмеді, які були колись людьми, вміють говорити і в яких далеко на півночі є своє ведмеже царство.
Поволі малий ескімос оговтався й посмілішав. Він зрадів. Значить, то не пусті вигадки! Є такі ведмеді!
Ніби вгадавши його думки, Фрам одступив на крок і показав три сальто-мортале, які завжди так подобались дітлахам.
Потім зупинився. Підняв лапою вудлище й тицьнув його в руку хлопцеві.
Звичайно, це був зачарований ведмідь!
Хлопчик радісно засміявся.
Він доторкнувся до ведмежого хутра. Справжній живий ведмідь. Але не кусається. Не збирається звалити й розтерзати. Не реве, а гладить лапою й виробляє всякі штуки. Уміє перекидатися через голову. В цілому племені ескімосів не знайти такого, хто б позмагався з ведмедем у спритності.
Це диво повинні побачити й інші ескімоси, які нині закопують у лід мисливську здобич. Хлопчик кинувся, щоб їх покликати. Фрам зупинив його, поклавши лапу на голову.
Фрам знав іншу казку, правдивішу, без чудес, без зачарованих ведмедів. Казку про те, як одного разу мисливець ескімос застрелив білу ведмедицю, як зв'язане ведмежа принесли у стійбище й кинули в куток іглу, як воно залишилось живим завдяки щасливому випадкові.
Тому Фрам не квапився знайомитися з ескімосами. Боявся, що зустріч з ними може затьмарити його радість.
Повернувши до себе хлопчика, він лапою подав знак — не ворушитися.
Той послухався.
Розумів, що зачарованому ведмедеві мусить коритися. Дивне було тільки його мовчання. Старовинні казки повідають про те, що зачаровані ведмеді розмовляють, співають і танцюють. А цей лише танцює.
Щоб дізнатися, чи він ще й говорить, малий ескімос назвав своє ім'я.
— Мене звати Нанук. А як тебе?
Фрам замуркотів. Колись його навчили писати паличкою по піску: "Фрам".
Але сказати своє ім'я було важко. Фрам не вмів говорити. Він був всього-на-всього дресирований ведмідь, а не зачарований.
Нанук дивився на нього вже не так захоплено. Зачарований ведмідь не розмовляє!
Він сподівався більшого. А втім, може, ведмідь говорить не ескімоською мовою, а тією, якою спілкуються біляві рибалки й ловці тюленів, чиї кораблі щороку заходять у їхній фіорд, аби за пляшку напоїв, рушниці, дріб, порох і намисто виміняти собі шкури білих ведмедів, тюленів, песців і чорно-бурих лисиць. Нанук думав, що так і є.
Щоб здивувати зачарованого ведмедя, Нанук повів його до своїх іграшок. Фрам чимчикував за ним уздовж вигину бухти до звуженого льодами виходу фіорду. Там Нанук ховав усі свої скарби. В затінку, куди ніколи не пробивалось сонячне проміння, він спорудив собі із льоду та снігу кругленьку хатку з віконцями і входом, що мав форму заслінки до печі. Це була зменшена копія іглу — крижаної ескімоської халупи.
Маленьку хатку зліпив маленький хлопчик.
Засунувши руку по лікоть, Нанук витяг із хатки пару маленьких, вирізаних із кості лиж. Потім костяні ковзани, рибальські гачки, моток волосні.
Хлопчик зиркнув на Фрама — мовляв, ти такого ніколи не бачив.
— Почекай, це ще не все,— мовив він.— Ось я тобі покажу таке, що тобі, напевне, й не снилося.
Він витяг із схованки заржавілий ножик, у якого було відламано кінчик леза; лук і стріли з костяними вістрями; маленький спис, схожий на ті, якими б'ють тюленів; кілька стріляних гільз і рогатку.
Далі він розіклав свої скарби низкою, встав і, взявшись у боки, ждав, що скаже вражений ведмідь.
Може, він думав, що одним помахом лапи ведмідь оберне всі його цяцьки на смертоносну зброю, якою полюють батько й родичі. Це зовсім не здивувало б його. Адже саме про цей мовилось у казках. Коли стрінеш зачарованого ведмедя, варто тільки забажати, що тобі заманеться — і те вже перед тобою. Тому Нанук і не здивувався б, якби його хатка і ці речі побільшали, якби поламаний ножик став грізним клинком, а викинута кимось залізячка — кинджалом, що ним убивають ведмедів.
Все це анітрохи не здивувало б його.
Та його вельми вразило те, що зачарований ведмідь був байдужий до цих скарбів.
Справді, Фрам дивився на них без ніякого захоплення і, якби вмів говорити, пояснив би свою поведінку.
Ці цяцьки були зовсім не схожі на ті, якими гралися діти у теплих країнах. М'ячі. Бляшані накрутні автомобілі. Кольорові кубики. Захватні книжки з малюнками. Повстяні ведмедики з намистинками замість очей. Кумедні повстяні мавпочки, в яких грає всередині музика. Губні гармонійки. Клоуни на пружинах. Чарівні ліхтарики. Гумові кулі. І ще всяка всячина!
Всі іграшки Нанука являли собою його майбутню зброю. Вона ще не була смертоносною, бо він виготовив її сам, як умів з підібраного непотребу.
Всі іграшки скидалися на мисливську зброю, яку він візьме до рук через кілька років, коли почне полювати білих ведмедів, песців і тюленів. Це були маленькі ножі, сокири, списи, луки, стріли.
Він жив за суворими законами Півночі, де мисливство й риболовля — основні заняття людей від раннього дитинства.
Так само, як і ведмежа, покинуте Фрамом на високому березі острова, Нанук був природжений мисливець.
Фрам ще раз погладив його по голівці з ніжністю, зрозумілою тільки йому самому.
— Чому ти нічого не кажеш? — вигукнув Нанук з досадою.— Якщо ти справді зачарований ведмідь, перетвори все це на мисливську зброю. Прошу тебе!
Фрам хотів йому догодити. Він завше радий зробити дітям приємне. Та цей ескімоський хлопчик вимагав незвичайного. Фрам спробував забавити його смішними цирковими фігурами й перевести його думку на інше; відібравши вудлище, він потримав його на носі; метнув ножа, увігнавши його у вершечок крижаної хатки. Але Нанука це не захопило. Хіба це зачарований ведмідь, коли він не обертає іграшкову зброю на справжню, а тільки вміє перекидатися? То він, мабуть, просто змалився і з'їхав з глузду. Може, він зовсім позбувся розуму, як один дід із їхнього стійбища, котрий то плаче, то сміється без ніякої причини. Звати його Бабук. Розповідають, що колись давно він був чудовий мисливець, справжній стрілець, який ні разу не промахнеться. Одного разу він знайшов на узбережжі ящика — його прибило хвилями із затонулого корабля. В нім були пляшки з рідиною, що вогнем обпікала горло. Бабук випив одну пляшку, другу, третю… Пив, аж поки не втратив тяму. Відтоді він нікудишній: сторожує халупи, коли всі йдуть на полювання. Він жаліється, плаче, викривляється, співає, сміється, качається по землі. Всі називають його дармоїдом.
Такий був Бабук на досаду всього племені. І саме таким видався хлопчикові ведмідь, котрий виявився не зачарованим і не таким, як усі інші ведмеді.
Нанук без боязні глянув на Фрама з таким презирством, з яким дивляться у їхньому племені на старого божевільного Бабука. Хлопчик більш не страхався ведмедя й не захоплювався ним, бо той був не зачарований. Ведмідь не говорить, не вміє зробити з іграшок справжньої зброї, якою можна було б здивувати у стійбищі старих і малих!..
Фрам відчув — маленький ескімос щось замислив, і запитливо промуркотів. Здавалося, очікує на відповідь.
— Що ти надумав? Мені не подобається твій погляд…
Нанук же дивився на Фрама спідлоба. У голові хлопчика визрівала жорстока пожадлива, думка.
В їхньому племені вважалося за подвиг убити білого ведмедя. Про це гомоніли цілий рік, а то й довше, розхвалюючи мисливця, бо доблесть його вимірюється кількістю впольованих ведмедів. А що, як і собі спробувати? Прицілитися і зненацька пустити стрілу в око цьому дурному баламутному ведмедеві. Напевне, він захищатися не буде. Одну стрілу в око, а іншу в вухо. І ніхто не повірить своїм очам… Невже це Нанук сам один упорався з таким ведмедем? Оббілують здобич, а шкуру віддадуть Нанукові. Вона належить йому! А м'ясо розділять між собою й зариють у крижаному погребі, куди ховають припас на зиму, на довгу ніч, Нанук прославиться на все плем'я. З ним рахуватимуться, як з дорослим. Слава про нього покотиться й по інших племенах. І ще довго, довго в усіх ескімоських стійбищах захоплюватимуться його подвигом. Ще б пак! Хлопчик убив ведмедя з іграшкового лука іграшковою стрілою! Чудесна казка, яку розповідатимуть діди під завивання хуги полярними ночами, коли вся сім'я збирається в іглу навколо каганця із тюленячого лою.
Нанук наладнав лук і взявся за стріли з костяними вістрями.
Фрам дивився на нього й нічого не розумів.
Дивився так лагідно, що маленький ескімос вирішив: навіть не варто ховатися. Досить лише відступити на кілька кроків, прицілитися, натягнути тятиву…
Хлопчик націлився.
Фрам, нарешті, зрозумів.