До його рук знову повернулася впевненість.
Раф засовався в своїм кріслі.
Раптом він спробував видерти важелі управління з Гербертових рук. Машина стрімголов почала падати знов. Раф верескнув:
— Пусти важелі! Пусти! Я посаджу машину. Ти розіб'єш нас об бетон. Я мушу сідаги. Мушу зараз же їхати в лікарню... забрати їх і тікати, тікати звідси! Давай стерно!
Герберт побачив, як рука Рафа хапається за кобуру пістолета, торсає її й не може розстебнути.
Блискавично вихопив свій пістолет і вистрелив двічі.
Коли Рафове тіло безвладно звисло на ремінцях крісла, Герберт чомусь подумав: "Навіщо стріляв у обличчя? Можна було в обличчя не стріляти".
Вирівняв машину і знов поклав її на курс.
Далеко на обрії він побачив фіалкові полиски прожекторів.
17
Описуючи широке коло, Герберт висів над базою.
Зв'язок з аеродромом припинився. Він вже не звертав уваги на мікрофон. Знову скористається з радіотелефону, коли садитиме машину.
Розворот він робив у напрямку радіомаяка, щоб пролетіти точно над ним. Закрив регулятори суміші. Машина із свистом ринула в круте піке. Раптове прискорення знову викликало напад нестримної блювоти. Стрілка альтиметра стрибала з цифри на цифру, а Герберт вивергав із себе щось гірке і ядуче. Він задихався в клітці шолому. Треба його відгвинтити, скинути з себе...
Рафа не було. Його тіло безвладно звисало на запобіжних ремінцях. "Щоб його грім спалив!— подумав Герберт.— І тих, унизу, теж".
За хвилину треба готуватися. Він один мусив виконати півсотні операцій, а деякі з них треба було здійснювати удвох. Без другого пілота, без радиста, невідомо навіть, що робити.
Наказ, за яким робили ці паскудні рейси, не передбачав таких ускладнень.
Герберт глянув на альтиметр. Пора! Вирівняв машину і ввімкнув автопілота.
З величезним полегшенням висмикнув проводи навушників. Не було Рафа, щоб допомогти зняти шолом. Довелося дуже довго марудитись. Нарешті він зірвав шолом і поклав за кріслом. Випростуючись, намацав і вхопив кисневий інгалятор. Кабіну вже сповнювало холодне повітря ночі. Герберт жадібно вбирав його в себе, водночас хапаючи ротом густий струмінь, що сичав із кисневого апарату.
Намацав у кишені пачку сигарет. Запалив, але тільки затягнувся гострим тютюновим димом, як його знову почало нудити. Він відкашлявся, і, перепочивши, почав готувати машину до посадки.
Як не дивно, але зараз він міг діяти без поспіху і хвилювання.
От з'явилася внизу осяяна зеленкуватим світлом смуга бетону, що нестримно ринула під тілом машини. Там його вже чекали. Люди, машини і контролюючі прилади гналися за ним весь час, хоч він цього й не бачив.
Раптом Герберт помітив збоку два вогники, тісно притулені один до одного. Якась машина летіла нижче від нього, мабуть, заходячи на посадку з того боку аеродрому.
Герберт відрапортував, що почекає, поки сяде друга машина, але йому наказали приземлятись негайно.
З раптовим нервовим тремтінням він глянув на зеленаву смугу стартової доріжки.
"Це вже зараз,— гарячково подумав він.— Не дозволяють навіть приготуватися на самоті до того, що чекає на мене там, на землі..."
Непереможно захотілося ще раз піднестись у височінь і оглянути землю — оті жовті латки людських селищ, блискучі од місячного сяйва вершини гір, золотисті жили річок...
Але все це вже залишилось позаду. Широкими кругами він пропливав над базою, до якої мав повернутися.
Як він боявся землі, боявся зіткнення з нею! Це ж була та сама земля, в яку ввігналося жало із смертельною отрутою.
Герберт не розумів, що з ним діється. Йому здавалося, що ледве шасі машини торкнеться землі, станеться щось страшне. Вона ж, ця земля, вже не така, якою була, коли він стартував з неї. До тієї землі вже нема вороття. Чи ж розуміють люди внизу, що нема вже доброї, запашної землі, по якій пересуваються, не поспішаючи, до котрої повертаються, як дитина в домівку, де на неї чекає мати.
"Напевно розуміють і чатують на мене, на пілота, щоб звалити на мене провину. Треба ж знайти винного і знищити, щоб земля знову стала така, як раніше"...
У навушниках залунав голос, який наполегливо вимагав посадки. Затріскотіли цифри, уривки наказів...
Треба перетворитись на універсального робота і поспішати, дуже поспішати, щоб упоратись з операціями на десятках приладів.
Вже ні хвилини не залишилось на споглядання і роздуми. Вже не можна відступити, не можна баритися. Голос у навушниках звучав категорично.
Він поклав машину на розворот і віддалився від бази.
Збоку промайнули вогні другої машини, що, мабуть, чекала наказу на посадку.
Герберт описав широку дугу над пустелею, відкрив крани резервуарів з пальним і звільнив машину від рештків суміші — щоб уникнути вибуху під час аварії, що може трапитись, коли машина вдариться об бетон. Адже не було вже ні другого пілота, ні радиста...
Герберт побачив перед собою два світляні бар'єри. Широко розчахнуті просто під машиною, вони звужувались у перспективі, вказуючи напрямок до бетонної посадочної смуги.
Він випустив шасі й тут помітив, як тремтять пальці лівої руки. Хотів стримати тремтіння і не міг, тільки дивився безсило й змучено. Невже він втратив владу навіть над своїм організмом?
Герберт швидко потер руки, мов піаніст перед початком концерту. Тепер вся його увага була зосереджена на стрілці другого жирокомпаса. Якщо вона здригнеться хоч на мить в той чи в той бік — він буде змушений знову піднестись над аеродромом, щоб не зійти з бетонних плит на м'який газон, де аварія вже неминуча. А в резервуарах нема пального!
Ряди вогнів звужувались. Герберт упізнав знайомі шоломоподібні пагорби пустелі, шосе, схоже на асфальтову ріку з замерзлою поверхнею. А от і бетонна доріжка. Земля близько, дуже близько, але яка швидка, яка загрозливо недосяжна!..
...Машина вдарилась об бетонні плити. Під; скочила під кутом, трохи більшим, ніж це дозволялось наказом. Вдарилась знову, але цього разу вже міцно приліпилась до освітленої бетонної смуги.
Шасі витримало тягар падіння. Герберт чекав останніх секунд, втупивши очі в стрілку жирокомпаса. Він боявся завчасно викинути гальмуючий парашут. І ось вже білий купол, нап'ятий вітром швидкості, розпустився за машиною.
Кілометри бетону уповільнили свою стрімку течію.
Нарешті Герберт увімкнув правий двигун і вирулив із головної смуги на бічну. Сказав у мікрофон: "Іду на посадку", але не став чекати на відповідь.
Розстебнув запобіжні ремінці і встав, почуваючи, як від голови відливає кров. Непевним кроком вийшов з кабіни, клацнув клямкою дверцят. На землю опустилася алюмінійова драбинка, і Герберт зіскочив униз.
Якусь мить постояв на бетоні і рушив просто вперед.
Ніч була холодна, просякнута вітром, який плинув від затоки — вологий, аж солоний.
Там, на схилах узбережжя, де лежало містечко, мов якийсь велетенський лишай, небо яснішало, наче на світанку. Заграва, рожева й миготлива, тремтіла й здригалася над ангарами. Навколо Герберта розпростерлась чорна земля. Вона була хистка і, немов темна вода, пливла й хвилювалась перед Гербертовими очима.
Йому здалось, що він вчадів од цього нічного повітря, пахощів землі, подиху пустелі, а найбільше — від спокою й тиші.
Ноги вгинались під ним, в колінах наче не було суглобів.
Довелося спинитись, бо голова пішла обертом. Він тер долонями очі й від цього вогні аеродрому розмазувались, ніби він бачив їх крізь зрошену дощем шибку.
Несподівано земля хитнулась під ногами, Герберт простяг руки, намагаючись зберегти рівновагу. Кров ударила в скроні, гостро й боляче. Все попливло перед ним і вже невідомо було, де зоряне небо, а де земля з її бетонними плитами і сузір'ями вогнів.
— Герберт отямився, чомусь стоячи навколішках посеред стартової бетонної смуги, окресленої зеленими вогнями сигналів.
Раптом йому здалось, ніби там, де розпочинався нічний морок, щось заворушилось.
Герберт випростався, ступив кілька кроків уперед, і йому здалося, що він іде відшліфованим шинами асфальтовим шосе. Обабіч шепотять верховіттям стрункі дерева.
Зненацька звідкись з'явилися сліпучі вогні. Вони насувались на нього з блискавичною, запаморочливою швидкістю.
Герберт мимоволі зробив рух, щоб захиститися від світла. Це, пронизуючи фарами морок ночі, мчали машини. Але дивно, вони обминали його, замість того, щоб розчавити, вдушити в асфальт, зрівняти з ним...
Він чув бряжчання, галас, вищання гальмованих коліс, вереск дітей.
Затулив обличчя долонями і не своїм голосом гукнув:
— Не треба!
Коли він розкрив заплющені до болю повіки, шосе, з гнаними страхом біженцями, вже не було.
Натомість в глибині стартової доріжки з'явилися люди, що, певне, чекали на нього. Герберт пішов прямо до них. Придивившись уважніше, він помітив, що вони теж ідуть йому назустріч. Вже можна було розпізнати перші силуети, сірі кітелі, чорні піджаки й піскуваті плащі на них. —
Враз Герберта струснуло несамовите тремтіння. Затерпла шкіра на голові, закололо у вухах і в кінцях пальців... У людей, котрі наближались до нього, були щурячі морди!
Так, це не люди, а щурі в людській подобі. Чому ж у них людські руки?
З ростучим почуттям жаху Герберт приглядався до щурячих морд. Конвульсивний приступ огиди знову звалив його з ніг. Він підвівся і навколішках чекав їх наближення. Куди тільки не сягав його вражений зір — скрізь тягнувся нескінченний похід цих потворних турячих голів, які брались невідомо звідки, ніби їх народжував сам нічний морок.
Перша лава вже була на відстані простягнутої руки. У ніздрі вдарив задушливий сморід.
Герберт упав долілиць — тільки б не бачити їх!
Коли знову підвів голову — на бетоні вже нікого не було. Хвиля нечисті прокотилась над ним, обминула з боків, зникла позаду.
Герберт підхопився і кинувся вперед, так швидко, як тільки дозволяли затерплі ноги й запаморочена голова. Поспішав гарячково, аж дихання рвалося з легенів нерівними, хрипкими і дедалі коротшими поштовхами.
Раптом він спинився. Над пустельною площиною бетону знову щось з'явилось.
Маленьке червоне вічко. В міру того, як Герберт приглядався до нього, воно оживало, його блиск, хоч і не дуже яскравий, ставав дедалі трепетніший і пронизливіший. Не встиг Герберт отямитись, як вічок стало два — одне поруч другого. Вони нагадували дві великі жарини, кинуті кимось на дорогу.
Ще кілька кроків і перехопило подих, а кров гостро вдарила в мозок.
Із-за кривавих очей-жарин виринули з мороку довгі вуса, потім суглобисті комашині ноги, за якими в твердій шкаралупі причаїлося черевце скорпіона,— велетенського скорпіона, здатного звалити людину своїми розчахнутими клішнями і завдати їй смертельного удару гострим кінцем свого скарлюченого хвоста.