І це в той час, коли навколо плескотіла сильно розведена юшка із сирої риби. Коли б разом з гачками та сітками у них були ще й пристрої для проціджування цієї юшки, то вони могли б дістати поживну гущу — планктон. Можливо, що в майбутньому люди почнуть думати про збирання планктону в морі у великій кількості, так само як колись давно-давно їм спало на думку збирати зерно на землі. Від однієї зернини користі нема, та коли зерен багато, вони стають продуктом харчування.
Цю ідею подав нам один учений гідробіолог.
Він же і забезпечив нас риболовною сіткою, що підходила до тих істот, яких ми збиралися ловити. Сітка являла собою шовкове плетиво, кожен квадратний сантиметр якого мав, приблизно, п'ятсот вічок. Зшита у формі воронки, вона тяглася за плотом на вірьовці. Широкий кінець її закріпляли навкруги залізного кільця 45 міліметрів в діаметрі. Як завжди в рибальстві, вилови бували різними залежно від часу і місця. Вони меншали, в міру того, як пліт просувався далі на захід і вода ставала теплішою; найкращих результатів ми досягали вночі, бо від сонячного проміння багато які планктонні організми, очевидно, поринають глибше У воду.
Коли б у нас не було інших занять на плоту, ми могли б уткнутися носом у планктонну сітку і лежати так цілими днями. Зовсім не через запах, бо він був досить неприємний. І не тому, що це являло собою апетитне видовище, навпаки, юшка була огидною на вигляд. А тому, що, розкладаючи виловлену гущу на палубі і роздивляючись неозброєним оком кожну з цих малесеньких істот окремо, ми могли милуватись найрізноманітнішими формами і барвами.
Здебільшого це були схожі на малесеньких гарнелів ракоподібні (копеподи) або вільно плаваючі ікринки риб, але траплялися також риб'ячі личинки і молюски, забавні мініатюрні краби уоіх барв, медузи та безліч різноманітних дрібних істот, що їх наче запозичили з "Фантазії" Уолта Діснея. Одні нагадували пурхаючі бахромчаті привиди, вирізані з целофану, інші були схожі на маленьких червонодзьобих пташок з твердою черепашкою замість пір'я. Щедрій винахідливості природи у царстві планктону не було меж. Будь-який художник-сюрреаліст[31], побачивши це видовище, визнав би себе переможеним.
Коли холодна течія Гумбольдта трохи нижче від екватора повернула на захід, ми могли через кожні кілька годин виймати з сітки один чи два кілограми планктонної кашки. Планктон відкладався у сітці в кольорові шари, що нагадували торт, — бурі, червоні, сірі чи зелені, залежно від того, через які планктонові поля ми проходили. Вночі, коли вода навколо фосфорувала, нам здавалося, що ми перебирали в мішку виблискуючі коштовні камені. Та коли ці піратські скарби потрапляли нам у руки, вони ставали мільйонами найдрібніших блискотливих гарнелів і осяйних риб'ячих личинок, які горіли в темряві, наче купа жаринок. А коли ми викидали їх у відро, то спресоване місиво розпливалося, як чарівна каша із світлячків. Наш нічний вилов, такий красивий здаля, на близькій відстані мав огидний вигляд. Та хоч і пахнув він дуже погано, на смак усе ж був непоганий, якщо у вас вистачало сміливості взяти в рот хоч ложку цього фосфору. Коли виловлювали карликових гарнелів, то за смаком ця каша нагадувала омара, краба або паштет з креветок. А коли здебільшого це були ікринки глибоководних риб, то їхній смак нагадував чорну ікру, а інколи устриць. Неїстівний рослинний планктон складався здебільшого з таких дрібних частинок, що вони разом з водою проходили крізь вічка сітки, або ж були такими великими, що їх можна було вибирати пальцями. "Шкідливими домішками" у цій страві виявлялися поодинокі драглисті кишечнопорожнинні організми, схожі на скляні кульки, та медузи завбільшки з сантиметр. Вони були гіркі, і їх доводилося викидати. Все інше можна було або їсти сирим, або його треба було зварити у прісній воді як юшку чи кашу. Смаки, як відомо, бувають різні. Двоє з нас вважали, що планктон дуже смачний, двоє інших говорили, що він цілком добрий, а двом останнім було більш ніж досить самого його вигляду. З точки зору поживності планктон не поступається перед молюсками, що переважають його розмірами, а приправлений і як слід приготований, він, без сумніву, може бути першокласною стравою для всіх любителів морської їжі.
Те, що в цих маленьких організмах достатньо калорій, свідчать хоча б голубі кити: найбільші в світі тварини, вони харчуються виключно планктоном. Наш спосіб виловлювання планктону з допомогою маленької сітки, яку до того ж часто зжовували голодні риби, видався нам нікчемним й примітивним, коли раз, сидячи на плоту, ми побачили, як один такий кит, пропливаючи повз нас, викидав цілі каскади води, просто проціджуючи планктон крізь свої целулоїдні вуса. А одного чудового дня вся наша сітка пропала в океані.
— А чому й вам, планктоноїдам, не робити так, як він? — насмішкувато спитав Торстейн і Бенгт у інших, вказуючи на кита, що викидав цілі фонтани. — Просто наповнюйте водою рота і видувайте її крізь вуса!
Мені доводилося бачити китів на відстані з пароплавів, я розглядав їх опудала в музеї, але ніколи в мене не було відчуття, що ця здоровенна туша є такою ж теплокровною твариною, як, наприклад, кінь або слон. Звичайно, як біолог, я визнавав, що кит справжній ссавець. Але з усіх точок зору він все-таки залишався для мене великою холодною рибою. Зовсім інше враження у нас було зараз, коли величезні кити мчали до нашого плоту і пливли поруч з ним. Одного разу ми сіли їсти біля самого краю плоту, так близько від води, що можна було сполоснути кухлі в океані, лише трохи відхилившись назад; раптом ми всі здригнулися від несподіванки: позад нас хтось важко засопів, наче кінь, що пливе по воді, і на поверхні з'явився великий кит — так близько від плоту, що ми бачили його дихало, яке виблискувало, мов начищений черевик. Було так незвичайно чути справжнє дихання серед океану, де всі живі істоти не мали легенів і, безшумно звиваючись, ворушили своїми зябрами, що в нас справді прокинулось тепле дружнє почуття до нашого давнього далекого родича — кита, який так само, як і ми, забрався в океан. Замість холодної, схожої на жабу китової акули, у якої не вистачало розуму навіть на те, щоб висунути морду і подихати свіжим повітрям, цього разу нас відвідала істота, що нагадувала гладенького веселого бегемота із зоологічного саду. Кит дихнув кілька разів (на мене це справило дуже приємне враження), а потім занурився у воду і зник.
Кити відвідували нас багато разів. Найчастіше це були маленькі морські свині і зубасті кити, що гралися навколо нас на поверхні води великими гуртами; та час від часу зустрічались і великі кашалоти або інші велетенські кити, які плавали по одному або невеличкими групами по кілька штук. Іноді вони, наче кораблі, пропливали на горизонті, раз у раз здіймаючи в повітря фонтани води, а часом прямували просто на нас. Першого разу, коли великий кит змінив курс і Явно навмисно рушив просто на пліт, ми приготувалися до небезпечної сутички. В міру того, як кит наближався, все голосніше було чути його важке уривчасте дихання — щоразу, коли він висовував голову на поверхню. Здавалося, що по воді важко просувається здоровенна, товстошкіра, незграбна сухопутна тварина, так само не схожа на рибу, як кажан не схожий на птаха. Кит підійшов до лівого борту, де ми всі зібралися край плоту; один з наших сидів на верхівці щогли і кричав, що бачить ще сім чи вісім китів, які теж пливуть до нас.
Великий лиснючий чорний лоб першого кита показався не далі, як за два метри від нас, але раптом він занурився у воду, і потім ми побачили, що величезна синяво-чорна спина поволі ковзнула під пліт якраз під нашими ногами. Якийсь час кит лежав там, темний і нерухомий, а ми, затамувавши подих, дивилися вниз на велетенську вигнуту спину ссавця, значно більшого у довжину за наш пліт. Потім він поволі занурився у піняву воду і зник з очей. Тим часом навколо плоту зібралися інші кити, але вони не звертали на нас уваги. Мабуть, люди першими нападали на тих китів, які, зловживаючи своєю величезною силою, топили ударами хвоста китобійні баркаси. Увесь ранок кити шумно дихали навколо нас, З'являючись в найнесподіваніших місцях, але ні разу не зачепили ні плоту, ні стерна. Вони цілком задовольнялися тим, що спокійно гралися у хвилях на сонечку. Але близько полудня всі кити, ніби по сигналу, впірнули і зникли назавжди.
Не лише китів доводилося нам бачити у себе під плотом. Піднявши очеретяні мати, на яких ми спали, ми могли через щілини поміж колодами дивитися прямо вниз у прозору синю воду. Коли пролежати так якийсь час, то можна було помітити рухливий грудний або хвостовий плавець, а час від часу і всю рибину. Якби щілини були на кілька сантиметрів ширшими, ми могли б дуже зручно лежати в постелі з вудкою і ловити рибу під своїми матрацами.
Найчастіше за плотом ув'язувались золоті макрелі та лоцмани. З того моменту, коли в течії Гумбольдта за бухтою Кальяо до нас приєдналися перші золоті макрелі, не минало й дня за весь час подорожі, щоб навколо нас не звивалися великі екземпляри цих риб. Що вабило їх до плоту, ми не знали; можливо, що вони відчували таємничий потяг до того, щоб плавати в затінку, маючи над собою рухому покрівлю, або ж їх приваблювала їжа, яку вони знаходили в нашому городі з водоростей та черепашок, що звисали бахромою з усіх колод і стернового весла. Обростання почалося з тонкого рівного шару баговиння, а потім зелені нарости водоростей збільшувались з дивовижною швидкістю, і "Кон-Тікі", перелізаючи з хвилі на хвилю, мав вигляд якогось бородатого морського бога. А зелені водорості були улюбленим пристановищем для різної мільги та наших безбілетних пасажирів — крабів. Якийсь час пліт заполонили мурашки. Дрібні чорні мурашки перебували в деяких колодах, а коли ми опинилися в морі і дерево стало вбирати вологу, вони виповзли і перебралися у спальні мішки. Мурашки були скрізь і так кусали й мучили нас, що ми почали побоюватися, як би вони не вижили нас із плоту. Але поступово, коли в океані нас стало все частіше заливати хвилями, мурашки зрозуміли, що ця обстановка не для них. І переїзд через океан витримало лише кілька поодиноких комах.