розмову й натякнув на неї хоч єдиним словом. Я ніколи не повернуся до неї. Якби я й помер, то ви б не могли бути певнішою ніж від цього часу. В годину моєї смерти я вважатиму це за священний єдиний добрий спомин — і за нього я дякуватиму— и благословлятиму вас, що мою останню сповідь зроблено було вам, і що моє ім'я, мої помилки, мої нещастя ви ніжно схоронили в своєму серці. Нехай йому в усьому іншому буде легко,, і нехай воно буде щасливе.
Він був такий непохожий на того, яким він показував себе, і так було сумно думати, скільки було розтрачено, скільки день— у-день було затаювано в ньому й гинуло, що Люесі Манетт гірко плакала за ним, коли він спинився, щоб ще раз поглянути на неї.
— Заспокійтеся, — сказав він, — я не вартий такого почуття, міс Манетт. За годину, за дві низькі товариші, низькі звички,, що я їх зневажаю й проте віддаюся їм, зроблять мене менш гідним тих сліз, ніж перший-ліпший нещасний, що тиняється по вулицях. Заспокійтесь! Однак щодо вас, то я завсігди буду в душі такий самий, як тепер, хоч назовні я знов буду таким, яким ви знали мене до цього часу. Передостання просьба до вас — думайте так про мене.
— Думатиму, м-ре Картоне.
— Моя зовсім остання просьба така. І з нею я звільню вас од гостя, з яким, я це добре знаю, у вас нема нічого спільного, і між яким і вами непрохідна безодня. Марно говорити про це, я знаю, та воно якось саме йде з душі. Для вас і для кожного, хто любий вам, я готовий зробити все. Коли б мій життьовий шлях був кращий, і я мав нагоду чи здатність приносити жертви, я б радо пожертвував собою для вас і для тих, хто любий вам. Старайтеся пам'ятати про мене в спокійні часи як про людину, що віддана вам і щира. Настане час, і недалеко той час, коли навколо вас утворяться нові зв'язки — зв'язки, що тісніше ще й міцніше прикріплять вас до дому, який ви так прикрашуєте, — найлюбіші зв'язки, що дадуть вам приємність і радість. О, міс Манетт, коли маленький образ лиця щасливого батька дивитиметься вам в очі, коли ви побачите, що коло ваших ніг знон. виростає одблиск вашої краси, згадайте іноді, що є людина, яка віддасть своє життя, щоб зберегти життя тих, кого ви любите.
Він сказав "прощайте", сказав останнє "будьте щасливі" й залишив її.
Розділ XIV.
ЧЕСНИЙ РЕМІСНИК.
М-р Джеремія Кренчер сидів на своєму табуреті на Фліт— Стріті із своїм жахливим хлопчаком і оглядався навкруги. Його увагу притяг до себе незвичайний натовп. М-р Кренчер, подивившись пильніше в той бік, пізнав, що то похоронна процесія, і що народ чомусь чинить цій процесії перешкоду, — з цього й постало все сум'яття. Натовп наближався. Навколо брудненьких дрог та брудненької жалібної карети ревіли й свистіли. В жалібній кареті сидів єдиний провідник жалібної процесії, одягнений у брудненьке вбрання, що його вважали за посутню приналежність його ролі в цій церемонії. Натовп щодалі збільшувався и безперестанно ревів і кричав: "Гей, шпигуни! Гей, шпигуни!" Додавали ще й інші численні компліменти, та їх незручно й повторювати.
Похорони повсякчас чомусь особливо притягали до себе jn-pa Кренчера; він завсігди насторожувався й ставав зворушеним, коли похоронна процессія проходила повз Телсонів. Отож, природно, що похорони з такими незвичайними церемоніями дуже зворушили його, і він спитав першого стрічного:
— Що це таке, брате? В чому річ?
— Не знаю,— сказав той. — Шпигуни! — Гей, шпигуни!
— Хто це?—спитав він другого.
— Я не знаю,—відповів він і щосили затрубив у кулаки:— Гей, шпигуни! Шпигуни!
Кінець-кінцем хтось краще поінформований сказав, що ховають якогось Роджера Клая.
— А він був шпигуном? — спитав м-р Кренчер.
— Олд-Бейлський шпигун,—сказав той.—Гей! Гей! Олд— Бейлський шпигун!
— Так осьщо! — скрикнув Джеррі, пригадуючи суд, на якому й він був. — Я бачив його. Так він помер?
— Помер як баран,—відповів той. — Та цього замало! Давай їх сюди! Шпигуни! Тягни їх сюди! Шпигуни!
Не маючи взагалі ніякої думки, цю вигадку прийняли так радо, що народ енерґійно вхопився за неї, і, голосно повторюючи: "давай їх сюди! тягни їх сюди!"—натовп так стиснув обидва екіпажі, що ті мусіли спинитися. Відчинили в кареті двері, і жалібний провідник вискочив звідтіля сам; на момент він попав до рук народа, однак був дуже спритний і зараз використав час і побіг у бокову вулицю, залишивши по дорозі плащ, капелюх, довгі жалібні стьожки, білу хустку та інші символічні сльози. Народ з великою радістю рвав їх на шматки й розкидав геть далеко. Купці поспішали замикати свої крамниці. Вже кинулися були до дрог, щоб стягти труну, коли якась світла голова запропонувала замість того супроводити процесію до призначеного місця серед загальної радости. Практичні пропозиції були дуже потрібні, і цю пропозицію прийнято було з радістю. Зараз же в карету сіло вісім душ і з десяток на дах, а на дроги полізло стільки, скільки могло поміститися. Серед тих, що сіли в карету, був і м-р Кренчер, який заховав свою їжакувату голову від спостережливих очей Телсонів у самому кутку. Переформована процесія знов зрушила з місця. Попиваючи пиво, розкуруючи люльки, ревучи й безконечно викривляючися з жалоби, безладна процесія йшла своєю дорогою й росла з кожним кроком. їй треба було йти до старої церкви св. Пан— крата, далеко за містом на полях. Дійшовши туди, натовп настояв, щоб впустили на кладовище, і по-своєму поховав небіжчика Роджера Клая.
Закінчивши справу з небіжчиком, натовп відчував потребу якоїсь нової розваги, і ось якась інша світла голова (а може й та сама) подала думку хапати всіх стрічних, як Олд-Бейл— ських шпигунів, і мститися на них. Потім почали бити вікна й руйнувати шинки. Бешкетували декілька годин. Вкінці пішла чутка, що йде Гвардія. Чи йшла Гвардія, чи ні, а натовп потроху розійшовся як звичайно.
М-р Кренчер не був при останніх розвагах,— він залишився на кладовищі розмовляти з трупарями та уболівати над ними. Він дістав люльку в сусідньому шинку й почав палити, об— дивляючися огорожу й ретельно вивчаючи місцевість. Повертаючись додому, він зайшов на короткий час до свого лікаря, видатного хірурга. Молодий Джеррі доповів батькові, що за його відсутности ніякої роботи не трапилось. Банк зачинили, старі урядовці вийшли; звичайна охорона на місці, і м-р Кренчер з сином пішли додому пити чай.
— Ти йдеш наніч? — спитала м-ра Кренчера його жінка.
— Так, іду.
— А можна й мені з вами, батьку? — швидко спитав син.
— Ні, тобі не можна. Я йду — як твоя матір знає — вудити рибу. От куди я йду. Иду вудити рибу.
— Чи принесеш ти риби додому, батьку?
— Як не принесу, то мусите завтра всі постити,—відповів цей джентлмен, похитавши головою.—Ну, досить тобі розпитувати. Я піду аж тоді, коли ти вже добре будеш спати.
М-р Кренчер почав вибиратися з дому аж коло першої години. Він устав з крісла, взяв із кишені ключ, одімкнув шахву і вийняв із неї мішок, заступ пристойного розміру, вірьовку й ланцюг та інші такі приладдя, щоб вудити рибу. Майстерно зібравши всі ці предмети, він загасив свічку и пішов з дому.
Малий Джеррі, який тільки вдавав, що роздягається, коли пішов спати, недовго залишився дома після батька. В темряві він вийшов за ним із кімнати, спустився по сходах у двір і пішов за ним по вулицях. Зацікавлений дізнатися про батькове ремество та про тайну його чесного заробітку, він увесь час ішов за ним, тулився до домових стін, мурів, воріт, не спускаючи з очей свого шановного батька-
Шановний батько прямував на північ; хутко по дорозі до нього пристав хтось інший і вони вкупі пішли далі.
За півгодини вони поминули блимаючі ліхтарі й дримот— них сторожів і опинилися на безлюдній дорозі. Тут до них прилучився ще один рибалка. Трійка пішла далі, а малий Джеррі йшов за ними аж поки вони не спинилися під насипом, що підносився над дорогою. Над насипом був низенький мур з цегли, а на ньому залізні штахети. В тіні насипу й муру трійка звернула з дороги в глухий провулок, для якого одну сторону становив мур, тут заввишки вісім чи десять футів. Малий Джеррі притаївся в кутку й поглядав у провулок. Перш за все він побачив постать свого шановного батька, що дуже добре вимальовувалася проти блідого и напівзатуманеного місяця; він спритно ліз через залізні ворота. Батько швидко опинився на тому боці; за ним поліз другий рибалка, а потім і третій. Всі три тихо спустилися на землю коло воріт, прилягли на короткий час... мабуть прислухалися. Потім порачкували далі.
Тепер була черга й малому Джеррі наблизитися до воріт, що він і зробив, затаївши духа. Він і тут знову сховався в куток і дивився у ворота. Він побачив, як усі три рибалки лізли високою травою; всі кам'яні надгробники на кладовищі—це було велике кладовище — дивилися на них немов страховища в білому, і сама церковна башта поглядала на них як привид страшелезного велетня. Вони рачкували недовго, потім враз спинилися, випросталися й почали вудити рибу.
Вони вудили лопатою. Потім шановний батько, здавалося, почав прилаштовувати якийсь струмент, подібний до великого коркотяга. Працювали вони з великою натугою. Здавалося, що риба почала клювати. Чути було хряст і стогін з-під землі, і зігнуті фігури напружувалися наче під тягарем. Поволі тягар піднявся з-під землі і з'явився на поверхні. Малий Джеррі добре знав, що то буде; однак коли побачив те й побачив, що шановний батько лагодиться відкрити, він так перелякався, що побіг щодуху й не спинявся аж поки пробіг з милю або ще й більше. Він тікав од страховища й більше за все бажав добігти до кінця. Йому все здавалося, що труна, яку він бачив, біжить за ним. Хлопець напівмертвий добіг до своїх дверей. Однак тоуна й тут не кидала його: вона стукотіла за ним по сходах, полізла з ним на ліжко і впала мертва й тяжко на його груди, коли він засипав.
Розсвітало, однак сонце ще не сходило, коли прийшов батько й розбудив його від тяжкого сну. Щось із ним трапилось зле, — малий Джеррі мав підстави так думати. На сніданок не було риби й нічого іншого. М-р Кренчер був у поганому настрої. В звичайний час він почистився й умився і пішов з своїм сином виконувати свої щоденні обов'язки.
— Батьку, — сказав молодий Джеррі, — що таке воскреситель?
М-р Кренчер спинився на пішоході перш ніж відповісти.
— А хіба ж я знаю?
— Я думав, батьку, що ви все знаєте, — сказав простодушно хлопець.
— Ну, — сказав м-р Кренчер, ідучи далі, — це купець.
— Які ж у нього товари? — спитав догадливий хлопець.
— Його товари, —-сказав м-р Кренчер, подумавши трохи..