— Ні, впертий... Не хоче!..
Катерина не відповіла. Вона поволі повернула очі в ту частину кімнати, де стояв Генріх, нерухомий, як постаті на килимі, до якого він притулився. Потім перевела погляд на Карла, ніби кажучи:
— То чому ж він живий?
— Він живий... він живий... — бурмотів Карл IX, цілком зрозумівши цей погляд і відповідаючи на нього, як бачимо, без вагання: — він живий, бо він... мій родич.
Катерина засміялась.
Генріх побачив цей сміх і зрозумів, що йому насамперед треба подолати Катерину.
— Пані, — сказав він їй, — я чудово бачу, що все йде від вас, а не від мого шурина Карла; це була ваша ідея — затягти мене в пастку; ви надумали зробити з своєї дочки принаду, щоб погубити всіх нас; ви роз'єднали мене з дружиною, щоб вона не мала неприємності дивитись, як мене вбивають перед її очима...
— Так, але цього не буде! — скрикнув чийсь новий голос, задиханий і пристрасний; Генріх впізнав його відразу, тим часом як Карл IX здригнувся від несподіванки, а Катерина — від люті.
— Маргарита! — скрикнув Генріх.
— Марго! — сказав Карл IX.
— Дочка! — пробурмотіла Катерина.
— Пане, — звернулась Маргарита до Генріха, — останніми своїми словами ви обвинувачували мене, і ви сказали і правду і неправду разом: правду, бо мною дійсно скористувались, як засобом, щоб погубити всіх вас; неправду, бо я не знала, що ви йдете до загибелі. Я сама, пане, повинна дякувати за життя випадкові, тому, може, що мати моя забула про мене; та як тільки я зрозуміла, що ви в небезпеці, — я відразу згадала про свій обов'язок. А обов'язок дружини — поділити долю свого мужа. Вас пошлють на вигнання — я піду за вами; вас посадять у тюрму — я буду з вами; вас уб'ють — я умру теж.
І вона подала чоловікові руку, яку Генріх ухопив якщо не з коханням, то принаймні з вдячністю.
— Ах, бідна моя Марго, — сказав Карл IX, — ти краще зробила б, якби сказала йому, щоб він став католиком.
— Сір, — відповіла Маргарита з тією високою гідністю, яка була їй властива, — сір, ради вас самого не вимагайте підлоти від принца з вашого дому.
Катерина багатозначним поглядом подивилась на Карла.
— Брате, — скрикнула Маргарита, що так само добре, як і Карл IX, зрозуміла страшну пантоміму Катерини, — брате, подумайте, адже ви самі зробили його моїм мужем.
Карл IX з хвилину лишався в нерішучості між владним поглядом Катерини і благальним поглядом Маргарити, як між двома суперечними принципами; нарешті, Ормузд[34] переміг.
— Справді, пані, — сказав він, нахиляючись Катерині до вуха, — Марго має рацію, і Анріо мій зять.
— Так, — відповіла Катерина, нахиляючись і собі до вуха свого сина, — так... а коли б він не був зятем?
XI. Глід на Кладовищі невинних
Вернувшись до своїх покоїв, Маргарита марно силкувалась угадати, які слова Катерина де Медічі сказала потихеньку Карлу IX, і що саме враз припинило страшну нараду про життя і смерть Генріха Наварського, яка відбувалась між ними в ту хвилину.
Частину вранішнього часу вона присвятила піклуванню про Ла Моля, другу частину — розгадуванню загадки, яку розум її відмовлявся розв'язати.
Король Наварський лишився в'язнем у Луврі. Переслідування гугенотів набрало небувалої завзятості. Після страшної ночі настав день ще гидотнішої різанини. Дзвони дзвонили вже не на сполох, а виспівували: "Тебе бога хвалим", і урочисті звуки міді, роздягаючись серед різні та пожеж, лунали при сонячному світі, либонь, ще тужливіше, ніж похоронний дзвін у темряві минулої ночі. І це не все: сталась дивна пригода: глід, що одцвів весною і, як звичайно, в червні місяці втратив своє запашне вбрання, знову розцвівся в цю ніч; католики, вбачаючи в цій пригоді чудо і бажаючи зробити бога своїм спільником і притягти до чуда народ, упорядили процесію з хрестом та корогвами до Кладовища невинних, де зацвів цей глід. Від такого співчуття, виявленого небом до різанини, що йшла тим часом далі, запал убивць подвоївся. І в той час, як у місті, на кожній вулиці, на кожному перехресті, на кожній площі, відбувались повні од-чаю сцени, Лувр став спільною могилою для протестантів, захоплених там в момент сигналу до різні. Живими лишились тільки король Наварський, принц де Конде та Ла Моль.
Маргарита, заспокоївшись щодо Ла Моля, рани якого, як сказала вона ще вчора, були тяжкі, але не смертельні, заклопотана була тільки однією думкою: врятувати життя своєму чоловікові, якому все ще загрожувала небезпека. Звичайно, першим почуттям, що захопило жінку, було цілком законне почуття жалю до людини, що їй вона заприсяглася, як сказав сам беарнець, якщо не в коханні, то принаймні в союзі. Але слідом за цим почуттям інше, не таке чисте почуття з'явилось у серці королеви.
Маргарита була честолюбна, Маргарита була майже певна, що одруження з Генріхом де Бурбоном дає їй королівський престол. Наварра, яку розривали на шматки з одного боку французькі королі, а з другого — іспанські, і, кінець-кінцем, одірвали від неї половину її території, могла б зробитися справжнім королівством з підданими із французьких гугенотів, коли б Генріх де Бурбон здійснив надії на його мужність, виявлювану ним в тих рідких випадках, коли він брався за шпагу. Своїм тонким і освіченим розумом Маргарита все це передбачила і зважила. Втрачаючи Генріха, вона втрачала не тільки мужа, а й трон.
В хвилину, коли вона віддавалась цим міркуванням, вона почула, що хтось постукав у двері потайного коридору; вона здригнулась, бо тільки три особи могли прийти цими дверима: король, королева-мати і герцог д'Алансон. Вона прочинила двері до кабінету, зробила Жільйоні та Ла Молю знак мовчати і пішла відчинити двері.
Увійшов герцог д'Алансон.
Молодий чоловік зник був з учорашнього дня. Була хвилина, коли Маргарита думала просити його заступництва за короля Наварського; але страшна думка зупинила її. Одруження відбулося всупереч його бажанню; Франсуа ненавидів Генріха і лишався нейтральним тільки тому, що Генріх і дружина його, як він був певен, зоставалися чужі одно одному. Найменший знак зацікавлення, виявлений Маргаритою до долі свого чоловіка, міг би, замість того, щоб відвести, наблизити до грудей Генріха Наварського один з трьох кинджалів, які загрожували йому.
Побачивши молодого принца, Маргарита затремтіла ще дужче, ніж тремтіла, коли бачила короля Карла IX або саму королеву-матір. Його зовнішній вигляд нічим не виказував, що в місті або в Луврі відбувається щось особливе; він був одягнений з звичайною елегантністю. Убрання його й білизна дихали пахощами, до яких Карл IX ставився з презирством, але яких завжди уживали він і герцог д'Анжу. Тільки таке досвідчене око, як око Маргарити, могло помітити, що, не зважаючи на більшу, ніж звичайно, блідість і легке тремтіння його рук, гарних та виплеканих, як руки жінки, він ховав у глибині душі радісне почуття.
Він увійшов, як входив звичайно. Він підійшов до сестри поцілувати її. Але Маргарита, замість підставити щоки, як підставляла вона королю та герцогу д'Анжу, нахилилась і підставила чоло.
Герцог д'Алансон зітхнув і торкнувся своїми зблідлими устами її чола.
Потім сів і почав розказувати сестрі про криваві новини минулої ночі: про страшну повільну смерть адмірала; про моментальну смерть Теліньї, що, пробитий кулею, в ту ж мить випустив останній подих. Він зупинявся на кривавих подробицях ночі, говорив про них широко і з замилуванням, з тією любов'ю до крові, яка властива була йому і двом його братам.
Маргарита дала йому говорити.
— Ви прийшли до мене не тільки для того, щоб розповісти мені про все це, — адже так, брате? — спитала Маргарита.
Герцог д'Алансон посміхнувся.
— Ви маєте ще щось сказати мені?
— Ні, — відповів герцог, — я чекаю.
— Чого?
— Чи не казали ви мені, люба Маргарита, — відповів герцог д'Алансон, присуваючи своє крісло до крісла сестри, — що одруження ваше з королем Наварським сталося всупереч вашому бажанню?
— Так, це правда. Я зовсім не знала принца Беарнського, коли мені запропонували його в подружжя.
— А після того, як ви стали знати його, хіба не говорили ви, що не почуваєте до нього ніякої любові?
— Говорила, це правда.
— Чи не гадали ви, що це одруження принесе вам нещастя?
— Любий Франсуа, — сказала Маргарита, — коли одруження не найвище блаженство, воно майже завжди найбільша мука.
— Ну, люба моя Маргарита, я чекаю, як я вже сказав вам.
— Чого чекаєте?
— Щоб ви засвідчили мені свою радість.
— Чого ж мені радіти?
— Що вам з'являється несподівана нагода здобути знову свободу.
— Свободу! — повторила Маргарита, щоб примусити принца договорити до кінця свою думку.
— Звичайно, свободу. Вам дадуть розлуку з королем Наварським.
— Розлуку! — сказала Маргарита, пильно дивлячись на юного принца.
Герцог д'Алансон спробував витримати погляд сестри, але незабаром в замішанні відвів свої очі.
— Розлуку! — повторила Маргарита. — Розміркуймо це, брате; я дуже рада, що ви даєте мені нагоду глибше розібратися в цьому питанні; як же гадають розлучити нас?
— Генріх гугенот, — пробурмотів герцог.
— Безперечно; але він не затаював своєї віри, це знали, коли нас одружували.
— Так, але що робив Генріх після вашого одруження, сестро? — сказав герцог, і обличчя його мимоволі освітилось радісним промінням.
— Ви знаєте це краще від будь-кого іншого, Франсуа, бо він проводив цілі дні майже завжди в вашому товаристві, то на полюванні, то граючи з вами в кеглі або в м'яча.
— Так, дні безперечно, — перехопив герцог, — дні, — а ночі?
Маргарита замовкла, і тепер їй довелося спустити очі.
— Ночі, — казав герцог д'Алансон, — ночі?
— Ну, і що ж? — спитала Маргарита, почуваючи, що треба щось сказати.
— Ну, він проводив їх у пані де Сов.
— Звідки ви знаєте? — скрикнула Маргарита.
— Я знаю це тому, що маю інтерес знати, — відповів юний принц, бліднучи і рвучи обшивки на своїх манжетах.
Маргарита почала розуміти, що саме Катерина сказала потихеньку Карлу IX, але удала, ніби нічого не розуміє.
— Нащо говорите ви мені це, брате? — відповіла вона з якнайкраще удаваним смутком. — Для того, може, щоб нагадати мені, що мене ніхто тут не любить і не клопочеться мною: ні ті, кого природа дала мені в опікуни, ні той, кого церква дала мені за мужа?
— Ви несправедливі, — жваво сказав герцог д'Алансон, присуваючи ближче своє крісло до крісла сестри, — я люблю вас і клопочусь вами.
— Брате, — сказала Маргарита, пильно дивлячись на нього, — ви маєте щось переказати мені від королеви-матері?
— Я? Ви помиляєтесь, сестро, присягаюсь вам; хто міг подати вам таку думку?
— Подало мені таку думку те, що ви ламаєте приязнь, яка зв'язує вас з моїм чоловіком, що ви облишили справу короля Наварського.
— Справу короля Наварського! — здивовано повторив герцог д'Алансон.
— Безперечно, так.