Дантеса не було, а то було все, чого він і хотів. Що сталося з Дантесом? Він навіть не намагався дізнатися про це.
Усі його зусилля спрямовувалися на те, щоб обманювати Мерседес вигаданими причинами неповернення її нареченого або ж обдумуванням плану, як поїхати звідтіля і забрати її; часом він сідав на вершині рогу Фаро, звідки видно і Марсель, і Каталяни, і понуро, непорушним зором хижого птаха дивився на обидва шляхи, чи не з'явиться вдалині красень-моряк, що має принести із собою сувору помсту. Фернан твердо вирішив застрелити Дантеса, а потім і себе, щоб виправдати вбивство. Та він обманювався, – ніколи не збавив би він собі віку, бо й досі сподівався.
Тим часом у всіх цих лихих душевних сум'яттях імператор гучним голосом закликав до лав останній розряд рекрутів, і всі, хто міг тримати рушницю, виступили за межі Франції.
Разом із ними вирушив у похід і Фернан, покинувши свою хатину й Мерседес і мордуючись думками, що за його відсутності, може, повернеться суперник і візьме шлюб із тією, кого він кохає.
Якби Фернан здатен був до самогубства, він застрелився б у хвилину розлуки з Мерседес.
Його співчуття до Мерседес, удавана спочутливість її горю, завзяття, з яким він угадував найменші її бажання, справила свій вплив, який завжди справляє відданість на великодушні серця; Мерседес завжди любила Фернана як друга; та дружба посилилася завдяки почуттю вдячності.
– Брате мій, – сказала вона, припинаючи торбу до плечей каталянця, – друже мій єдиний, бережи себе, не покидай мене саму на цьому світі, де я проливаю гіркі сльози і де в мене нікого немає, крім тебе.
Ті слова, що їх вона мовила у хвилину розлуки, оживили Фернанові надії.
Якщо Дантес не повернеться, то, може, настане той день, і Мерседес буде його дружиною.
Мерседес лишилася сама, на голій скелі, яка ніколи ще не здавалася їй такою безплідною, перед безмежною морською далиною. Уся в сльозах, немов причинна, що про її гірку долю розповідають у цім краю, вона безперестану блукала довкруг Каталян; часом зупинялася під палючим південним сонцем, непорушна, мов статуя, і дивилася на Марсель; часом сиділа на березі й слухала шемрання хвиль, вічне, мов її горе, і питалася: чи не ліпше було б нахилитися вперед, упасти, повалитися в морську глибінь, аніж терпіти жорстокі муки безнадійного чекання? Не страх утримав її від самогубства, – вона знайшла втіху в релігії, і це порятувало її.
Кадруса теж, як і Фернана, призвали до війська, та він був на вісім років старший від каталянця та ще й одружений, тож його лишили у третьому розряді, для охорони узбережжя.
Старий Дантес, що жив тільки надією, із падінням імператора втратив останні її проблиски.
За п'ять місяців після розлуки із сином, майже тієї ж години, коли арештували Едмона, він помер на руках Мерседес.
Моррель улаштував похорон і заплатив дрібні борги, які зробив старий під час недуги.
То був не лише гуманний, а й сміливий учинок. Увесь Південь палав у вогні усобиць, і допомогти, навіть на смертному ложі, батькові такого небезпечного бонапартиста, як Дантес, було злочином.
XIV. В'язень божевільний і в'язень шалений
Десь за рік після повернення Людовика XVIII головний інспектор в'язниць провадив ревізію.
Дантес у своїй підземній камері чув стукіт і рипіння, що нагорі були дуже гучні, а внизу розрізняло їх тільки вухо в'язня, який звик підслуховувати в нічній тиші павука, що пряде своє павутиння, та монотонне цяпання водяної краплі, якій потрібна ціла година, щоб зібратися на стелі підземелля.
Він збагнув, що у живих щось відбувається; він так довго жив у мішку, що мав право вважати себе небіжчиком.
Інспектор відвідував по черзі кімнати, камери, каземати. Декотрих в'язнів навіть розпитуваннями вшановував: вони належали до тих, котрі, зі скромності чи з дурості, заслужили прихильність начальства.
Інспектор запитував, чи добре їх годують і чи немає у них якихось прохань. Усі як один відповідали, що годують їх кепсько і що вони прохають волі. Тоді інспектор запитав, чи не скажуть вони ще чогось. Вони хитали головами. Чого можуть прохати в'язні, окрім волі?
Інспектор усміхнувся і, обернувшись до коменданта, сказав:
– Не розумію, кому потрібні ці даремні ревізії... Хто бачив одну в'язницю, той бачив сто; хто вислухав одного в'язня, вислухав і тисячу; скрізь те саме: їх кепсько годують, і вони невинні. Інших у вас нема?
– Є ще небезпечні й божевільні, яких ми утримуємо в підземеллях.
– Що ж, – сказав інспектор із виглядом глибокої втоми, – виконаємо наш обов'язок до краю – спустимося в підземелля.
– Дозвольте, – сказав комендант, – потрібно взяти із собою бодай двох вояків; часом в'язні зважуються на відчайдушні вчинки, бодай тому що почувають відразу до життя і хочуть, щоб їх скарали на горло. Ви можете стати жертвою замаху.
– То вжийте запобіжних заходів, – сказав інспектор.
Прийшли двоє вояків, і всі почали братися такими смердючими, брудними і вогкими східцями, що навіть спуск ними гнітив усі п'ять чуттів.
– А нехай йому всячина! – зупиняючись, сказав інспектор. – Хто ж тут може жити?
– Надзвичайно небезпечний змовник, – нас попередили, що він ладен на все.
– Він сам?
– Авжеж.
– Давно він тут?
– Десь понад рік.
– І його відразу посадили до підземелля?
– Ні, по тому, як він намагався забити сторожа, що приносив йому їжу.
– Він хотів забити сторожа?
– Еге ж, того самого, який оце нам світить. Правда ж, Антуане? – запитав комендант.
– Та ж певно, хотів закатрупити мене, – відказав сторож.
– Божевільний якийсь!
– Гірше, – відказав сторож, – достеменний чортяка!
– Якщо хочете, можна поскаржитися на нього, – сказав інспектор комендантові.
– Не варто; він і так зазнав кари; до того ж він ось-ось ума рішиться, і з досвіду ми знаємо, що за рік геть уже глузд утратить.
– Тим ліпше для нього, – сказав інспектор, – коли він зсунеться з розуму, то менше потерпатиме.
Як бачите, інспектор був дуже людяний і цілком відповідав тій філантропічній посаді.
– Маєте рацію, – відказав комендант, – і ваші слова свідчать про те, що ви добре знаєте в'язнів. У нас тут, теж у підземній камері, куди провадять інші східці, сидить старий абат, колишній голова якоїсь партії в Італії; він тут із 1811 року й утратив глузд у 1813 році; відтоді його й не впізнати; то він знай плакав, а тепер регоче; раніше марнів, а тепер гладшає. Чи не хочете глянути на нього замість того? Божевілля його кумедне і нітрохи не засмутить вас.
– Гляну й на того, і на того, – відказав інспектор, – треба сумлінно виконувати службовий обов'язок.
Той інспектор уперше оглядав в'язниці й хотів, щоб начальство лишилося задоволене ним.
– Ходімо спершу до цього, – докинув він.
– Будь ласка, – відказав комендант і кивнув сторожеві.
Сторож відімкнув двері.
Почувши гуркіт тяжких засувів і скрегіт іржавих завіс, що оберталися на гаках, Дантес, який сидів у кутку і з невимовною втіхою ловив тоненький промінь світла, що промикався крізь вузьку заґратовану шпарину, звів голову.
Угледівши незнайомого чоловіка, двох сторожів зі смолоскипами, двох вояків і коменданта з капелюхом у руках, Дантес уторопав, у чому річ, і скориставшись нарешті нагодою звернутися до найвищого начальства, метнувся вперед, благально згорнувши руки.
Вояки відразу ж схрестили багнети, подумавши, що в'язень кинувся до інспектора з недобрими намірами.
Інспектор мимохіть позадкував.
Дантес зрозумів, що його зрозуміли за небезпечну людину.
Тоді він надав поглядові своєму стільки покірливості, скільки може поміститися в людському серці і смиренним благанням, що здивувало присутніх, спробував зворушити серце свого високого відвідувача.
Інспектор вислухав Дантеса до краю й обернувся до коменданта.
– Він скінчить благочестям, – сказав він тихо, – він і зараз уже схиляється до лагідності й упокорення. Бачите, страх йому знайомий; він відступив, угледівши багнети, а шаленець ні перед чим не відступає. Із цього приводу я мав дуже цікаві спостереження в Шарантоні.
Потім він глянув на в'язня.
– Одне слово, що ви просите?
– Я прошу сказати, у чому мій переступ: прошу суду, прошу слідства, прошу врешті, щоб мене скарали на горло, якщо я винен, або випустили на волю, якщо не винен.
– Вас добре годують? – запитав інспектор.
– Так. Напевно. Хтозна. Та це несуттєво. Важливо, і не лише для мене, бідолашного в'язня, а й для влади, що здійснює правосуддя, і для короля, що править нами, щоб невинний не став жертвою підлого виказу і не вмирав у в'язниці, проклинаючи своїх катів.
– Ви сьогодні дуже смирні, – сказав комендант, – а ви не завжди були такі. Ви казали зовсім інше, коли хотіли забити сторожа.
– Правда ваша, – відказав Дантес, – і від щирого серця прошу вибачення в цього чоловіка, що був такий добрий зі мною... Та що ви хочете? Я був тоді шалений, скажений.
– А зараз ні?
– О ні, в'язниця зламала мене, знівечила. Я тут уже так давно!
– Так давно?.. Коли ж вас заарештували? – спитав інспектор.
– Двадцять восьмого лютого тисяча вісімсот п'ятнадцятого року, о другій після півдня.
Інспектор заходився лічити.
– Сьогодні у нас тридцяте липня тисяча вісімсот шістнадцятого року. Що ж ви оце кажете? Ви сидите у в'язниці лише сімнадцять місяців.
– Лише сімнадцять місяців! – повторив Дантес. – Ви не знаєте, що таке сімнадцять місяців буцегарні – це сімнадцять років, сімнадцять століть! Надто ж для того, хто так близький до щастя, я готувався взяти шлюб із коханою дівчиною, бачив перед собою почесне поле діяльності – і позбувся всього: осяйну гожу днину заступила нічна пітьма, будучність моя зійшла унівеч, я не знаю, чи кохає мене та, що я її кохав, не знаю, чи живий мій старий батько! Сімнадцять місяців у кам'яному мішку для того, хто звик до морського повітря, до вільного простору, до неозорості, до безкрайності! Сімнадцять місяців у в'язниці! Це забагато навіть за ті злочини, що їх людський інстинкт називає наймерзеннішими найменнями. То змилуйтеся наді мною і випросіть для мене – не ласки, а суворості, не милості, а суду; суддів я прошу, суддів – у цьому не можна відмовляти звинуваченому.
– Гаразд, – відказав інспектор, – побачимо.
І, обернувшись до коменданта, сказав:
– Мені і справді шкода цього лишегу. Як повернемося нагору, покажіть мені його справу.
– Авжеж, – відказав комендант, – але, боюся, ви там знайдете дуже несприятливі відомості про нього.
– Знаю, – сказав Дантес, – знаю, ви не можете звільнити мене своєю владою, але ви можете передати моє прохання вищому начальству, можете провести розслідування, можете зрештою віддати мене до суду.