Доктор Гірш власноруч готував якісь суміші із смердючих своїх порошків, котрі брав з різних пакетиків, і коли той дурисвіт, навантажений абияк закоркованими пляшечками, заходив до комірчини і щільно зачиняв за собою двері, усі думали: "Що він робитиме з нещасним хлоп'ям?"
А "діти півдня", для яких будь-який лікар – завжди трохи чаклун і знахар, побачивши його, похитували головами і пускали під лоба очі.
Посилаючись на заразну хворобу Маду, гімназистам заборонили наближатися до нього, і в тому затіненому, таємничому, страшному закутку у глибині садка, здавалось, назріває подія ще таємничіша й жахливіша, ніж чаклунські приправи доктора Гірша.
Проте Джеку хотілось побачити свого друга Маду, побувати за щільно зачиненими дверима, немов замурованими пильним наглядом. Хлопчик довго вичікував і нарешті, вибравши хвилину, коли ескулап кинувся до завулка по якісь забуті ліки, разом із цибатим Саїдом миттю проскочив у новостворений ізолятор.
То була напівсільська комірчина, куди складали садові інструменти, квіткову розсаду, теплолюбні рослини. Залізне ліжко Маду стояло на земляній долівці. По кутках – складені один на один глиняні горщики, шматки решітчастих загородок, биті шибки красивого синього кольору, того кольору, якого їм надають прошарки повітря. Зав'ялі стебла і величезні паки сухого коріння доповнювали цю невеселу картину, а в каміні, ніби мерзлякувата й тендітна тропічна рослинка, коливався вогник, наповнюючи комірчину задушливим снодійним теплом.
Маду не спав. На його ще більш змарнілому й побляклому личку застиг той самий вираз цілковитої байдужості. Його чорні ручки заціпеніли на ковдрі. І в його відчуженості, в зреченні від усього, що його оточувало, в тому, як відвернувся він до стіни, ніби між побіленою вапном цеглою відкривалися видимі лише для нього дороги, а кожна тріщина старої будівлі ставала ясним шляхом до лише ним знаного краю, було щось від маленької загнаної тваринки.
Джек підійшов до ліжка.
– Маду, це я... Мусьї Джек.
Хворий подивився на нього невидющими очима і нічого не відповів, – він уже не розумів французької мови. Тут були безсилі усі, які тільки є, методи на світі. Природа мало-помалу відвойовувала цього маленького дикуна, і в маренні, коли вже не належиш собі, коли інстинкт стирає все завчене, Маду розмовляв лише мовою рідної Дагомеї.
Джек тихенько сказав йому ще кілька слів, а старший за нього Саїд, відчувши холодний подув великих крил смерті, що повільно, мов хижий птах, ширяє, тихо спускаючись на затьмарене чоло помираючого, охоплений жахом і тугою, відступив до дверей. Раптом Маду тяжко зітхнув... Діти перезирнулися.
– Мені здається, що він заснув...– прошепотів поблідлий Саїд.
Джек, теж дуже схвильований, так само пошепки відповів:
– Ти маєш рацію, він заснув... Ходімо звідси.
І обидва вискочили з комірчини, покинувши товариша на поталу зловісним сутінкам, що огортали його і були ще разючіші в цьому дивному місці, куди просочувалося невиразне зеленкувате світло, яке буває надвечір у глибині саду.
Настала ніч. Діти зачинили за собою двері, і в тиші темної похмурої халабуди тепер поблискує тільки вогонь; він мерехтить, коливається, зазирає у всі кутки, ніби когось шукає і не знаходить. Його спалахи вихоплюють із темряви ".кладені шибки, зазирають у горщики для квітів, пнуться по ветхих решітках, приставлених до стіни, стривожено метаються з боку в бік і нічого ніде не знаходять. Вони ковзають по залізному ліжку, по короткій червоній куртці, рукави якої простяглися, немов спочиваючи, але, здається, там також нічого немає, бо вогонь шугає тепер до дверей, до стелі, блукає, тремтить, аж поки стомлений, виснажений, збентежений, усвідомивши, що він нікому тут не потрібний, що тут нікого зігрівати, ховається в попіл і згасає так само, як згас маленький мерзлякуватий король, який його так любив.
... Бідний Маду!
Гірка доля знущалася з нього не лише за життя, а й після смерті: хазяїн гімназії довго вагався: поховати його як служника чи як спадкоємця королівського трону. З одного боку, хотілося зекономити, а з другого – зробити собі рекламу й похизуватися. Після тривалих вагань Моронваль вирішив, що скнарити не варто, і якщо за життя маленький король дав менше зиску, ніж від нього чекали, то справедливо буде скористатися, як тільки можна, із його смерті.
І Маду влаштували бучні похорони.
Всі газети надрукували біографію юного короля Дагомеї, надто коротку, на жаль, біографію! Так само коротку, як і його життя, зате прикрашену, обрамлену довгим панегіриком на славу гімназії Моронваля і її директора. Незрівнянність методи Декостер, глибока освіченість лікаря, що боровся за життя принца крові, сприятливі для здоров'я умови, створені для навчання у гімназії, – нічогісінько не пропустили, і найзворушливішою в тій хвальбі була одностайність усіх газет, які слово в слово повторювали одна одну.
І ось одного травневого дня парижани – попри численні свої заняття і гарячкову заклопотаність вони завжди пильно стежать за всім, що відбувається в місті, – побачили, як по бульварах рухається бучний і дивний похоронний кортеж. Четверо чорних малих гімназистів тримали китиці шнурів, що спадали з катафалка найвищого розряду. За ними жовтошкірий гімназист у фесці – наш знайомий Саїд – ніс на оксамитовій подушечці якісь незбагненні ордени, так звані королівські відзнаки. Потім ішли мулат із білою хусточкою на шиї, "діти півдня" і Джек. За ними – викладачі, друзі дому, всі недолугі "таланти", які зібралися величезною жалюгідною зграєю. Скільки там було згорблених спин, побляклих облич, безжально побитих долею, яка, ніби незгладимий слід п'ятірні, залишила на них глибокі зморшки! Скільки згаслих очей, лисих голів із сивіючим вінчиком мрій, скільки зношених пальт, стоптаних черевиків, розбитих надій, нездійснених прагнень!.. Всі вони скорботно чвалали дорогою, ніяковіючи від ясного денного світла, і саме такий зловісний кортеж пасував для проводів маленького, позбавленого трону короля Дагомеї. Хіба й ці невдахи не сподівалися на уявне недосяжне для них королівство?
Де ще, крім Парижа, можна побачити такі похорони? Короля Дагомеї проводять на кладовище покидьки, люди богеми!
А щоб цей жалюгідний кортеж був ще сумнішим, пішов дрібний, затяжний, холодний, скрипучий дощ, – здавалося, холод заповзявся переслідувати маленького короля аж до могили. Так, аж до могили! Бо промова, яку виголосив Моронваль над опущеною в яму труною, промова, що була потоком холодних бездушних фраз і гучних крижаних слів, не могла зігріти тебе, мій бідний Маду. Мулат розпинався про чесноти, про видатний розум небіжчика, про те, яким зразковим монархом він міг би стати одного чудового дня, і закінчив її затертою гучною фразою, звичною за таких обставин:
– Він був справжньою людиною! – пишномовно проголосив він.
Так, він був людиною.
Для тих, хто знав Маду з його мавпячим личиком, котре викликало співчуття і приязнь, знав про його запізніле дитинство і нерозвинену через отупляюче рабство мову, Моронвалеві слова були гнітючі й блюзнірські.
Проте серед фальшивих вдаваних сліз і жалів були й щирий біль та гарячі сльози – Джекові сльози. Смерть товариша приголомшила його, і маленьке посіріле й скорботне личко Маду, яке він крадькома побачив у сутінках комірчини, уже два дні невідступно стояло перед Джековими очима. То було немов наслання, до якого домішувалось гнітюче враження від похмурої похоронної церемонії і відчуття власного горя. Тепер, коли негра вже не було на світі, Джек передчував, що саме на ньому директор зриватиме зло, бо хай які занедбані були "діти півдня", проте всі вони мали опікунів, котрі хоч зрідка їх провідували, і могли запротестувати в разі надто брутального до них ставлення. А Джек був покинутий, він, добре це усвідомлював. Мати не писала йому, ніхто в гімназії не знав, де вона. О, якби він дізнався, де мама, він щодуху помчав би до неї, щоб вона прихистила його, він розповів би їй про всі свої злигодні!
Ось про що думав маленький Джек, ідучи довгою заболоченою вулицею, що вела з кладовища. Поперед нього, голосно балакаючи, йшли Лабассендр і Гірш, і ось що ній раптом почув:
– Я переконаний, що вона у Парижі, – сказав Лабассендр.
Джек мимоволі нашорошив вуха.
– Я бачив позавчора, як вона йшла бульваром.
– А він?
– Ха! Не сумнівайся, поверталися вони разом.
"Він", "вона" нічого певного не значили, та Джек розхвилювався, як бувало за столом, коли учителі базікали, відверто знущаючись з нього. А через хвилину й справді хлопчик виразно почув двоє імен, які його переконали, що він не помилився.
Значить, мама в Парижі, тут, у місті, і навіть не приїхала його поцілувати!
"А що коли я сам туди поїду?" – раптом подумав він.
Весь довгий шлях від кладовища Пер-Лашез до проспекту Монтеня хлопчика не полишала одна думка: скористатися тим, що всі йдуть, хто з ким, і утекти! Та й справді, від стрункої процесії не зосталося й сліду, і тепер, коли було досягнуто жаданого ефекту, коли вистава скінчилася, всі розбрелися, повертаючись до гімназії, і, стомлені, зайняті розмовами, не зважали на те, яке справляють враження.
Моронваль, оточений учителями й такими самими невдахами, як сам, очолював похід і час від часу, обертаючись, жестом підганяв цибатого Саїда: "Швидше!" А єгиптянин, що керував наступною колоною, таким самим жестом передавав наказ хазяїна потомленій малечі, що розтяглася по дорозі: "Швидше! Швидше!" Тоді відсталі діти, зібравшись на силі, бігли підтюпцем і доганяли тих, хто йшов попереду. Тільки Джек, удаючи, що геть знесилений, усе відставав і відставав.
– Швидше! – гукав Моронваль.
– Швидше! Швидше! – підхоплював єгиптянин.
Аж ось і Єлисейські Поля. Саїд востаннє обернувся і замахав довгими руками, але за мить вони безпорадно опустилися в нього, і він, наляканий і приголомшений, завмер.
Цього разу зник маленький Джек.
VII. Нічна подорож у передмісті
Спочатку він не біг. Він не хотів скидатись на людину, що рятується втечею.
Навпаки, він ішов неквапливо, з байдужим виразом обличчя, проте ладен був щомиті кинутися навтіки. Та що ближче він підходив до бульвару Османа, то нестерпніше хотілося йому побігти; його дедалі більше охоплювала тривога й бажання якнайскоріше добратися додому, і він ішов усе швидше й швидше.