Ти запитуєш, тобі відповідають загадкою. Наче бачиш світло в кінці тунелю, аж раптом перед тобою виростає стіна. Усе було дуже заплутано і розмито, суцільне ворожіння на кавовій гущі. Сімдесят років КДБ культивував шпигунство, і в результаті росіяни ретельно оберігали будь-які дані — так, про всяк випадок, коли чого б не трапилося. Навіть просте запитання про здоров'я інша людина сприймала як замах на державну таємницю. Я відчував, що розпитування про економічний стан компанії спричинить значно більше напруги.
Однак я був налаштований на успіх. Узявшись за пошуки, я згадав, що один мій однокурсник зі Стенфорду видає журнал про нафтогазову галузь, — імовірно, у нього знайдеться щось про "Сіданко". Я зателефонував, але той замість інформації про компанію почав пропонувати мені платну передплату на журнал.
— Усього якихось десять тисяч доларів! — завзято вмовляв він.
Передплата мене зовсім не цікавила.
— Цього не внесено до бюджету, — відмовлявся я.
— А, Білле, — засміявся він, так і бути: як однокурсник однокурснику я тобі надішлю старі випуски безплатно.
— Чудово! Щиро дякую.
Потім я зайнявся стосом візитівок на столі. Якби я був інвестиційним банкіром у Лондоні, моя візитниця ломилася б від безлічі тиснених карток на дорогому папері. Тут, у Росії, колекція візитівок мала набагато скромніший вигляд: одні картонні, інші на кольоровому папері найбезглуздіших відтінків, треті взагалі нагадували роздруківку на домашньому принтері. Дві візитівки склеїлися через дешеве чорнило. Краса красою, але інших візитівок у мене не було, і я став уважно перебирати все.
Розліпивши склеєні, я натрапив на телефон людини, яку знав раніше: Дмитро Сєвєров, консультант однієї російської інвестиційної компанії. Я познайомився з Дмитром, коли працював на "Саломон Бразерс", і зараз згадав, що він консультував російські нафтові компанії з питань банківського кредитування. Він, напевно, знає щось про "Сіданко". Я взяв слухавку, набрав його офіс і запропонував зустрітися. Він охоче погодився.
Офіс Дмитра розташовувався в багатоквартирному житловому будинку на тихій вуличці неподалік Кремля, в одному з найпрестижніших районів міста. У будці біля входу нудьгував охоронець у чорній формі й курив цигарку. Якби не було на ногах шльопанців, він цілком скидався б на спецпризначенця. Не дивлячись, він махнув у бік ліфта.
Я дістав папірець з адресою, яку записала Світлана, і насупився. Офіс Дмитра був на "четвертому поверсі з половиною" — я й гадки не мав, що таке можливо. Мені тепер треба доїхати ліфтом до четвертого поверху й піднятися пішки нагору, чи спускатися з п'ятого?
Повз пройшов, зачепивши мене, якийсь чоловік і викликав ліфт. Ліфт рухався дуже повільно й був вузький, як телефонна будка. Мені довелося втиснутися в нього разом з чоловіком, щоб не чекати ще хвилин десять. Він натиснув кнопку четвертого поверху й підозріло витріщився на мене. Я похнюпився і стояв мовчки.
Вийшовши з ліфта, ми попрямували в протилежні сторони. Я піднявся на половину сходового прогону, оминаючи недопалки. Огрядна літня жінка впустила мене у квартиру. Мабуть, мама чи секретарка Дмитра. Сказавши, що Дмитро обідає, вона провела мене на кухню.
— Сідайте, сідайте! — запросив Дмитро, відсуваючи кошик із чорним хлібом та банку з цукром. Я сів на хисткий пластмасовий стілець навпроти й намагався не помічати, як він умочує хліб у суп.
— Чим можу допомогти? — спитав він.
— Я займаюся дослідженням нафтових компаній.
— Добре! Ви звернулися туди.
— Ви можете щось розповісти про "Сіданко"?
— Звісно. Я все знаю про "Сіданко". — Він підвівся, вийшов і відразу повернувся з великою таблицею. — Що ви хочете дізнатися?
— Для початку — які їхні запаси.
Ми разом переглянули дані, і Дмитро тицьнув пальцем в один стовпець. За наявними в нього даними, запаси нафти "Сіданко" становили шість мільярдів барелів. Помноживши ціну чотирьох відсотків акцій на двадцять п'ять, я отримав вартість усієї компанії — 915 мільйонів доларів. Я розділив цю суму на кількість барелів запасів нафти, і виходило, що вартість акцій "Сіданко" на біржі була еквівалентна п'ятнадцяти центам за барель. Це була безглузда ціна, бо на той час ринкова вартість одного бареля нафти становила двадцять доларів.
Я спохмурнів: щось тут не так. Якщо цифри правильні, навіть приблизно, то компанія коштує фантастично дешево.
— Неймовірно... — промимрив я собі під ніс.
Подякувавши Дмитру, я пішов. Повернувшись в офіс, я попросив Клайва провести оцінку вартості компанії "Лукойл", найвідомішої російської нафтової компанії. Поспілкувавшись з брокером, Клайв передав мені розрахунки. Я кілька секунд стояв, дивлячись на цифри.
— Цього не може бути.
— Але такі цифри мені дав брокер, — відповів він, виправдовуючись.
Акції "Лукойлу" в перерахунку на барель запасів нафти коштували вшестеро дорожче за акції "Сіданко", хоча компанії були одного рівня — це мені здавалося дивовижним.
— Чому ж "Лукойл" коштує в стільки разів дорожче?
Клайв примружився:
— А що, якщо із "Сіданко" щось не так?
— Можливо. А якщо все гаразд? Може, вона й справді коштує дешевше?
— Було б чудово. Але як у цьому переконатися?
— А ми запитаємо в них напряму. Якщо не дадуть відповіді, запитуватимемо інших людей, поки не з'ясуємо.
Наступного дня ми продовжили наші дослідження.
Офіс "Сіданко" був розташований у старовинному царському особняку на березі Москви-ріки, неподалік резиденції посла Великобританії. Я вирушив туди зі Світланою. У приймальні нас зустріла ефектна молода білявка в туфлях на шпильках. Вона провела нас у залу в стилі сімдесятих років, з фанерними шафами й вицвілим вельветовим диваном, і повідомила, що керівник незабаром підійде.
Ми чекали на головного співробітника відділу стратегічного розвитку пів години. Високий, худий, трохи за тридцять, але вже з помітними залисинами, він увійшов до зали засідань з виглядом голови правління, який весь ранок проводив важливі зустрічі. Він щось пробурчав собі під ніс, але що саме, я не розібрав.
— Він просить вибачення, що змусив вас чекати, — виручила Світлана, — і запитує, чим може допомогти.
— Будь ласка, чай? — промовив він російською мовою.
— Він запитує, чи не хочете ви чаю, — сказала Світлана. Вона сиділа на шкіряному стільці між нами, і їй було незручно.
Чоловік глянув на годинник. Час минав, і я відмовився від чаю.
— Скажи йому, що я хотів би дізнатися обсяг запасів нафти в компанії, — попросив я. Я вже мав цю інформацією, але треба було перевірити ще раз.
Він засовався на стільці, ніби зрозумів моє запитання, але все ж чекав, поки Світлана перекладе. Розтягнувши губи в напруженій посмішці й закинувши ногу на ногу, він розпочав пояснення. За кілька хвилин він зробив паузу, щоб Світлана могла перекласти.
— Він говорить, що найважливіше в запасах нафти — це технологія буріння компанії. Каже, що "Сіданко" має найсучасніше обладнання та найкращих інженерів у країні.
Перш ніж я встиг вставити слово, він жестом зупинив мене й продовжив монотонно говорити про буріння, вузькі місця нафтопроводу та маркетингові підрозділи, а Світлана старанно перекладала. Несподівано вона сказала:
— Він запитує, чи є ще запитання.
— Можете запитати його про запаси нафти?
— Я вже запитала, — зніяковіла вона.
— Але він не відповів. Запитай ще раз.
Світлана почервоніла й знову обернулася до нього. Він відкинувся назад і чекав, поки вона договорить, потім кивнув, нібито зрозумів моє запитання й збирається відповісти на нього.
Цього разу він говорив ще довше. Зрозумівши, що він не робитиме паузи на переклад, я дав Світлані аркуш та ручку, і вона почала швидко конспектувати промову. Хвилин за п'ять вона здивовано глянула на мене, не знаючи, чи треба записувати далі. За десять хвилин вона відклала папір.
Нарешті він завершив свою лекцію, висунувся на стільці вперед і кивнув Світлані, мовляв, можна перекладати. Вона звірилася з нотатками.
— Він каже, що кращу нафту в Росії видобувають у Західному Сибіру — вона краща за важку нафту з центральних областей Татарстану і Башкортостану. Ще...
— А він назвав обсяг запасів? — обірвав я її.
— Ні.
— Ти впевнена?
— Так.
— Спитай його знову.
Світлана завмерла.
— Сміливіше, — кивнув я. — Усе гаразд.
Вона повільно обернулася до працівника компанії. Той уже не посміхався. Роздратовано діставши з кишені мобільний телефон, він почав гортати меню. Світлана несміливо запитала втретє. Він підвівся й щось уривчасто сказав їй.
— Він каже, що спізнюється на іншу зустріч, — тихо переклала Світлана.
Він явно не збирався відповідати на моє запитання.
Я не міг зрозуміти, чому він так боїться повідомити обсяги запасів нафти компанії. Можливо, він не знає відповіді чи покладається на російську мудрість сидіти тишіше води й нижче трави, щоб не бовкнути зайвого. У Росії побутує думка, що конкретика віщує неприємності, тому люди воліють триматися від гріха якомога далі й обережні в словах. Почувши пряме запитання, росіяни схильні довго говорити ні про що, усіляко ухиляючись від відповіді. Більшість людей або виховані, щоб наполягати й вимагати відповіді, або встигають забути своє запитання. Коли стикаєшся з таким лицемірством, треба бути дуже зібраним і наполегливим, інакше втратиш шанс дізнатися про щось суттєве.
— Він сказав, що сподівається, що вичерпно відповів на всі ваші запитання.
Чоловік простяг руку для рукостискання й вільною англійською додав:
— Будь ласка, приходьте до нас ще. Ми завжди раді зустрічі із західними інвесторами.
Було ясно, що працівники "Сіданко" не поділяться суттєвою інформацією про свою компанію. Тоді ми почали домовлятися про зустрічі з представниками інших нафтових компаній, сподіваючись, що їм відомо щось про конкурента.
Почали ми з "Лукойлу". Біля входу до їхньої будівлі завжди проводили огляд, просвічували всі речі, забирали телефон і паспорт, а повертали лише біля виходу. Мене провели до експрацівника КДБ, якого компанія спеціально найняла у відділ роботи з іноземними інвесторами, щоб спілкуватися з такими, як я. Він влаштував мені годинну презентацію та демонстрував фотографії радісних фахівців компанії, які позують у касках на тлі бурових вишок. Фінансовий директор компанії "Юганскнафтогаз" намагався вмовити мене позичити їм півтора мільярда доларів на покупку нового нафтопереробного заводу.
У московському офісі "Татнафти", меншій нафтовій компанії, головна контора якої розташована в Татарстані, мені запропонували взяти участь у будівництві автомагістралі.
Інші зустрічі пройшли в тому ж ключі.