А з другого боку... Ну, словом, для мене одна річ певна: відколи в нас чума, мені якось вільніше стало.
Вислухавши Коттарові слова, газетяр спитав:
— А як зв'язатися з тією організацією?
— Це діло не легке,— зітхнув Коттар,— ходіть зі мною.
Була вже четверта година. Під важко навислим розпеченим небом місто пряжилося як на повільному вогні. Вітрини крамниць були прикриті шторами. На вулиці ані душі. Коттар з Рамбером звернули під аркади й довго йшли мовчки. Була та година, коли чума оберталась на невидимку. Та тиша, та мертвота барв і рухів однаково могла бути ознакою й оранського літа, і чуми. Спробуй вгадай, чим насичене нерухоме повітря — загрозою чи курявою й спекою. Щоб збагнути чуму, треба було спостерігати, міркувати. Адже вона виявляла себе, так би мовити, негативними ознаками. Приміром, Коттар, який мав із нею свої контакти, звернув Рамберову увагу на відсутність собак — звичайно вони вилежувалися на порозі, висолопивши язики й даремно шукаючи холодку.
Вони звернули на Пальмовий бульвар, перейшли Збройну площу і опинились у Флотському кварталі. Ліворуч помальована зеленою фарбою кав'ярня намагалася сховатись під косими шторами з грубого жовтого полотна. Зайшовши до приміщення, обидва однаковим жестом повтирали змокле чоло. Потім повмощувалися на складаних стільцях перед столиком з зеленої бляхи. Зала була зовсім безлюдна. В повітрі дзижчали мухи. У жовтій клітці, поставленій на кривому прилавку, сидів на своїй жердинці облізлий папуга. На стінах висіли старі картини з батальними сценами, і все довкола було вкрито масним лепом і густо засновано павутинням. На всіх бляшаних столиках і навіть під самим носом у Рамбера лежали купки курячого посліду, і журналіст ніяк не міг уторопати, звідки б узятися тому посліду, як раптом у темному кутку щось зашамотіло, завовтузилось, і, підскакуючи на цибах, на середину зали вийшов пишний півень.
З його появою спека, здавалося, ще посилилась. Коттар скинув піджака і постукав по столику. Якийсь коротун, плутаючись у довгому до п'ят синьому фартусі, вийшов з підсобки, помітивши Коттара, вклонився ще здалеку й рушив до їхнього столика, по дорозі відкинувши лютим копняком півня, і під обурений клекіт когута спитав, чого ласкаві пани хочуть. Коттар замовив собі білого вина і спитав про якогось Гарсію. За словами кельнера-коротуна, Гарсія вже кілька днів не з'являвся у їхній кав'ярні.
— А ввечері він, по-вашому, прийде?
— Ет,— відповів кельнер,— чи я з ним запанібрата? Вам же відомо, коли він саме буває.
— Так, але, власне, це неспішно. Я тільки хотів познайомити його з моїм другом.
Кельнер витер мокрі долоні об фартух.
— Месьє теж має бізнес?
— Ясно,— відказав Коттар.
Коротун гучно втягнув повітря:
— Тоді приходьте ввечері. Я пошлю по нього хлопця.
На вулиці Рамбер запитав, про який бізнес ішлося.
— Звісно, про контрабанду. Вони провозять товар через міські ворота і продають його по високій ціні.
— Чудово,— мовив Рамбер,— отже, вони мають спільників?
— Авжеж.
Увечері штора кав'ярні була піднята, папуга щось белебенив у своїй клітці, а круг бляшаних столиків, поскидавши піджаки, сиділи клієнти. Один із них, років тридцяти, у зсунутому на потилицю солом'яному канотьє, в білій сорочці, розхристаній на грудях, підвівся з місця на появу Коттара. Обличчя він мав правильне, дуже засмагле, очі чорні, маленькі, на пальцях — кілька каблучок, білі зуби блищали.
— Вітаю,— озвався він,— ходімо до стойки, вип'ємо.
Вони мовчки випили, частували одне одного по черзі всі троє.
— Може, вийдемо? — запропонував Гарсія.
Вони рушили до пристані, і Гарсія спитав, чого їм від нього треба. Коттар сказав, що хотів познайомити з ним Рамбера — не зовсім по їхньому бізнесу, а з приводу того, що він делікатно назвав "вилазкою". Затисши сигарету в зубах, Гарсія чимчикував, не дивлячись на своїх попутників. Запитував, казав про Рамбера "він", мовби й не помічаючи його присутності.
— А навіщо? — спитав він.
— У нього дружина у Франції.
— А-а!
І по паузі:
— Що він робить?
— Журналіст.
— З таким ремеслом язика на припоні тримати не вміють.
Рамбер промовчав.
— Він друг,— запевнив Коттар.
Знову вони простували мовчки. Нарешті дісталися до набережної, вхід туди був заґратований залізним пруттям. Проте вони подалися просто до рундучка, де подавали смажені сардинки, від яких далеко линув смачний дух.
— У кожному разі, це не моє діло, а Раулеве,— озвався Гарсія.— А його треба ще знайти. Все не так просто.
— Отже, він переховується? — схвильовано поцікавився Коттар.
Гарсія не відповів. Коло рундука він зупинився і вперше глянув в обличчя Рамберові.
— Позавтра об одинадцятій на розі, коло митниці, в горішній частині міста.
Він удав, що збирається йти, але раптом обернувся до своїх співрозмовників.
— Витрати будуть,— мовив він.
Пролунало це як щось само собою зрозуміле.
— Ясно,— поквапливо згодився Рамбер.
Коли через кілька хвилин журналіст подякував Коттарові, той весело відповів:
— Та нема за що. Просто я радий стати вам у пригоді. І до того ж ви журналіст, принагідно поквитаємося.
А ще через день Рамбер з Коттаром ішли широкими вулицями, які не знали зелені й затінку, в горішній частині міста. Одне крило митниці перетворили на лазарет, і перед брамою стояла юрба: хто сподівався, що його пустять усередину, хоча відвідини суворо заборонено, хто хотів дізнатися про стан хворого, забуваючи, що дані майже завжди спізнюються. Так чи інакше, побачивши цю юрбу і безупинне снування туди-сюди, Рамбер збагнув, що, призначаючи зустріч, Гарсія врахував цю тисняву.
— Дивно все-таки,— почав Коттар,— чому вам так закортіло виїхати? Адже зараз у місті відбуваються цікаві речі.
— Тільки не для мене,— відповів Рамбер.
— Ну ясно, все-таки якийсь ризик є. Але зрештою і перед чумою ризик був, спробуйте-но перейти гамірливе перехрестя.
Тієї самої хвилини коло них зупинилася машина Ріє. За кермом сидів Тарру, а лікар, здавалося, дрімав. Одначе він проснувся і відрекомендував журналіста Тарру.
— Ми вже знайомі,— промовив Тарру,— в одному готелі мешкаємо.
Він запропонував Рамберові підвезти його до центру.
— Ні, дякую, ми домовилися тут про зустріч.
Ріє глянув на Рамбера.
— Так,— підтвердив той.
— Ого,— здивувався Коттар,— то лікар у курсі справи?
— А от і слідчий іде,— зауважив Тарру й глипнув на Коттара.
Коттар навіть поблід. І справді, вулицею сунув пан Отон, ішов він енергійно, але спокійно. Порівнявшись із авто, він підняв капелюха.
— Добридень, пане слідчий!
Слідчий привітався з тими, хто сидів у машині, і, позирнувши на Коттара й Рамбера, які стояли осторонь, поважно нахилив голову. Тарру познайомив його з рантьє та журналістом. Слідчий скинув на мить очі до неба, зітхнув і сказав, що настали смутні часи.
— Чував я, пане Тарру, що ви взялися запровадити профілактичні заходи. Не можу не висловити свого захоплення. Як ви гадаєте, докторе, епідемія ширитиметься далі?
Ріє висловив надію, що ні, і слідчий повторив, що ніколи не треба втрачати надії, бо заміри провидіння невідомі. Тарру поцікавився, чи не додали останні події йому роботи.
— Навпаки, так званих кримінальних справ поменшало. В основному доводиться розглядати справи про серйозні порушення останніх розпоряджень. Ніколи ще так не шановано давніх законів.
— А це означає,— посміхнувся Тарру,— що проти нових вони виявились добрі.
У слідчого де й поділася підкреслена мрійливість, навіть погляд відірвався від споглядання небес. І він неприязно глипнув на Тарру.
— Ну й що з того? — промовив він.— Важливий не закон, а кара. Слідство тут ні при чому.
— От вам ворог номер один,— сказав Коттар, коли слідчий зник у юрбі.
Автомобіль від'їхав від пішоходу.
За кілька хвилин Рамбер і Коттар угледіли Гарсію. Він підійшов до них упритул і замість привітання кинув: "Доведеться почекати".
Круг них юрма, де переважали жінки, чекала в цілковитій тиші. Майже всі прихопили з собою кошики, плекаючи марну надію якось передати їх своїм хворим і ще безглуздішу думку, що тим потрібні їхні гостинці. Браму стерегли озброєні солдати; вряди-годи з подвір'я, що відокремлювало приміщення митниці від вулиці, долітав чудний крик. І відразу вся юрма повертала до лазарету неспокійні обличчя.
Троє чоловіків стояли й дивилися, аж це за їхніми спинами пролунало уривчасте й поважне "здорові були", і вони, як за командою, обернулися. Незважаючи на жарінь, Рауль був одягнений, як на врочистість. Двобортний темний костюм гарно облягав його високу, дужу постать, а на голові красувався фетровий капелюх із заламаними крисами. Обличчя в нього було бліде, очі темні, вуста зціплені, говорив він швидко й чітко.
— Рушайте у напрямку до центру, — звелів він,— а ти, Гарсіє, можеш іти.
Гарсія закурив і лишився стояти на місці. Всі троє йшли прудко, і Рамбер з Коттаром намагались прилаштуватися до кроку Рауля — той простував посередині.
— Гарсія мені сказав,— озвався Рауль.— Провернути це можна. В кожному разі, потягне десять тисяч франків.
Рамбер відповів, що згоден.
— Поснідаємо завтра в іспанському ресторані на Флотській.
Рамбер знову погодився, і Рауль, уперше всміхаючись, потис йому руку. Коли він пішов, Коттар перепросив, завтра, мовляв, він зайнятий, зрештою, Рамбер обійдеться й без його допомоги.
Коли назавтра журналіст зайшов до іспанського ресторану, всі голови повернулись у його бік. Цей затінений погребок, куди доводилося спускатись кількома східцями, був розташований на жовтій, висушеній спекою вуличці, і ходили сюди тільки чоловіки, переважно іспанського типу. Та коли Рауль, що сидів за столом у кутку, махнув журналістові і Рамбер рушив до нього, цікавість збігла з облич, і всі уткнулися в свої тарілки. Коло Раулевого столу сидів якийсь довготелесий неголений тип з непомірно широкими при такій худорбі плечима, з конячим лицем і ріденьким чубом. Рукави сорочки були закасані й відкривали довгі тонкі руки, густо порослі чорною вовною. Рауль відрекомендував йому журналіста, і незнайомець тричі труснув головою. Імені його Рамберові не назвали, а Рауль, говорячи з ним, називав його просто "наш друг".
— Наш друг сподівається, що зможе вам допомогти. Він вас...
Рауль замовк, бо до Рамбера підійшла кельнерка взяти замовлення.
— Він вас зараз зведе з двома нашими приятелями, а ті своєю чергою познайомлять з вартовими, з якими ми зв'язані.