– Бачите, який я щедрий, правда ж, матінко?
– А ти, сердешна дитино?
– Я? Ви ж бачите, я лишив собі вісімдесят франків. Юнак не потребує стількох зручностей; крім того, я досвідчений мандрівник.
– У власному ридвані з лакеєм.
– Усіма способами, мамо.
– Гаразд, – сказала Мерседес, – а де ж узяти двісті франків?
– Ось вони, а ось іще двісті. Я продав годинника за сто франків і брелоки – за триста. Подумайте лишень! Брелоки виявилися утричі дорожчі від годинника. Давня історія: те, що зайве, коштує найдорожче! Тепер ми багаті: замість ста чотирнадцяти франків, які треба нам у мандрівку, у нас двісті п'ятдесят.
– Але ж і тут потрібно буде заплатити?
– Тридцять франків, але я їх плачу з моїх ста п'ятдесяти. Та й край. А що мені на дорогу потрібно буде тільки вісімдесят франків, то я просто-таки тону в розкошах. Та це ще не все. Що ви про це скажете, матінко?
І Альбер дістав із записника із золотою застібкою – давня примха чи, може, згадка про якусь із таємничих незнайомок під вуаллю, що тихенько стукали в маленькі двері, – Альбер дістав із записника тисячофранкову банкноту.
– Що це? – спиталася Мерседес.
– Тисяча франків, матінко. Справжнісінькі.
– Та звідки вони в тебе?
– Вислухайте мене, мамо, і не хвилюйтеся.
І Альбер підійшов до матері й поцілував її в обидві щоки; потім одхилився і глянув на неї.
– Ви навіть не уявляєте собі, матінко, яка ви красуня! – сказав він із глибоким почуттям синівської любові. – Ви найпрекрасніша, найшляхетніша жінка на світі!
– Любий мій хлопчино! – сказала Мерседес, марно намагаючись утримати сльозу, що бриніла на її віях.
– Їй-богу, вам залишається тільки стати нещасною, щоб моя любов стала обожнюванням.
– Не буду я нещасна, поки є у мене син, – відказала Мерседес, – і не буду нещасна, поки він зі мною.
– Так воно так – але в цім і річ. Ви пам'ятаєте, що ми вирішили?
– Хіба ми щось вирішили? – запитала Мерседес.
– Авжеж, ми вирішили, що ви оселитеся в Марселі, а я подамся до Африки, де, замість імені, від якого я відмовився, я заслужу ім'я, котре я взяв.
Мерседес зітхнула.
– Із учора мене записали до спагі, – докинув Альбер, засоромлено опустивши очі, адже він і сам не знав, скільки доблесті було в його приниженні. – Я вирішив, що тіло моє належить лише мені, тож я можу його продати; від учора я заступаю іншого. Я, сказати б, продався, та ще й, – докинув він, намагаючись усміхнутися, – як на мене, дорожче, ніж я вартий: за дві тисячі франків.
– І ця тисяча? – здригнулася Мерседес.
– Половина вояцької платні; решту я отримаю за рік.
Мерседес звела очі до неба з виразом, який годі змалювати словами,
– Ціна його крові! – мовила вона.
– Так, якщо мене вб'ють, – засміявшись, сказав Альбер. – Та запевняю вас, матінко, що я збираюся шалено боронити моє життя; ніколи ще не кортіло мені жити так, як оце тепер.
– Боже милосердний! – зітхнула Мерседес.
– Та й чому ви гадаєте, що мене уб'ють? Хіба Ляморсьєр, цей південний Ней, убитий? Хіба Шангарньє загинув? Хіба Бедо вбили? Хіба Моррель, якого ми знаємо, убитий? Подумайте лишень, як ви утішитеся, матінко, побачивши мене у гаптованому мундирі? Майте на увазі, я розраховую бути неперевершеним у цім однострої, я обрав цей полк, щоб покрасуватися.
Мерседес зітхнула, намагаючись усе ж таки всміхнутися: ця свята жінка переймалася тим, що її син завдав на себе всенький тягар їхньої жертви.
– Отож, мамо, – сказав Альбер, – у нас є вже чотири з гаком тисячі франків; на ці чотири тисячі ви зможете років зо два й горя не знати.
– Ти так гадаєш? – спиталася Мерседес.
Ті слова вихопилися в неї з таким невдаваним болем, що їхній справжній зміст не сховався від Альбера; серце його стиснулося. І він ніжно взяв материну руку.
– Так, ви будете жити! – сказав він.
– Я житиму, – вигукнула Мерседес, – але ти не поїдеш від мене, Альбере?
– Поїду, мамо, – твердо і спокійно відказав Альбер. – Надто любите ви мене, щоб змусити мене провадити коло вас марне життя нероби. Та й угоду я вже підписав.
– Ти вчиниш згідно зі своєю волею, синку, а я – за волею Божою.
– Ні, не згідно з моєю волею, а згідно з розумом і необхідністю. Обоє ми пізнали, що таке відчай. Що тепер означає для вас життя? Ніщо. Що означає життя для мене? Повірте, матінко, якби вас не було, то воно було б для мене дрібницею й урвалося б тієї миті, коли я дізнався про вчинок мого батька і зрікся його! І все ж таки я житиму, якщо ви обіцяєте мені надіятися; а якщо ви доручите мені піклуватися про ваше майбутнє щастя, то це подвоїть мої сили. Тоді я піду до алжирського губернатора – це чесна людина, справжній вояк, – розповім йому свою сумну історію, попрошу його вряди-годи звертати на мене увагу, і якщо він дотримає свого слова, то або за півроку я повернуся офіцером, або не повернуся зовсім. Якщо я повернувся офіцером, ваше майбутнє буде забезпечене, мамо, тому що в мене вистачить грошей для нас обох; та ще й ми будемо пишатися моїм новим іменем, тому що це ваше справжнє ім'я. А якщо я не повернуся… що ж, тоді, матінко, ви розлучитеся з життям, якщо не захочете жити, і тоді все наше лихо скінчиться саме.
– Гаразд, – відказала Мерседес, – правда твоя, сину мій, доведемо ми людям, які дивляться на нас і стежать за нашими вчинками, щоб судити нас, доведемо їм, що ми гідні жалю.
– Проженіть похмурі думи, матінко! – вигукнув Альбер. – Повірте, ми щасливі, принаймні можемо бути щасливі. Ви мудра і злагідна; я став невибагливий і, сподіваюся, обачний. Я на службі, то я заможний; ви у домі пана Дантеса, значить, ви знайдете спокій. Спробуймо, мамо, прошу вас!
– Авжеж, спробуймо, адже ти повинен жити, сину мій. Ти повинен бути щасливий, – відказала Мерседес.
– Отож, матінко, нашій дільбі край, – з удаваною невимушеністю провадив Альбер. – Ми можемо виїхати вже сьогодні. Я замовлю вам місце.
– А собі, сину мій?
– Мені треба лишитися ще на два чи три дні; це початок розлуки, то до неї треба звикнути. Мені потрібно роздобути рекомендації, навести довідки про Алжир; я наздожену вас у Марселі.
– Гаразд, вирушаймо! – сказала Мерседес, накинувши на плечі єдину шаль, яку взяла із собою і яка виявилася дуже дорогою шаллю з темного кашміру. – Вирушаймо!
Альбер нашвидкуруч зібрав свої папери, погукав господаря, заплатив йому тридцять франків, подав матері руку і вийшов з нею на сходи.
Попереду хтось спускався, та, почувши шурхіт шовкової сукні об поруччя, обернувся.
– Дебре! – прошепотів Альбер.
– Це ви, Морсере? – зупинившись, поспитав міністерський секретар.
Цікавість узяла гору в Дебре попри бажання зберегти інкогніто; крім того, його й так упізнали. Справді, кумедно було зустріти в цьому нікому невідомому домі чоловіка, що його лиха доля накоїла такого галасу в Парижі.
– Морсере! – повторив Дебре.
Та, угледівши в напівтемряві струнку постать пані де Морсер, загорнуту в шаль, він усміхнувся й докинув:
– Ох, перепрошую, Альбере! Не заважатиму вам.
Альбер зрозумів, про що він подумав, тож обернувся до Мерседес.
– Матінко, – сказав він, – це пан Дебре, секретар міністра внутрішніх справ, колишній мій друг.
– Чому колишній? – пробурмотів Дебре. – Що ви хочете сказати?
– Хочу сказати, пане Дебре, – провадив Альбер, – що в мене більше нема друзів, і я не повинен їх мати. Я дуже вдячний вам за те, що ви були такі люб'язні, впізнавши мене.
Дебре піднявся на дві сходинки і міцно потиснув Альберову долоню.
– Повірте, любий мій, – сказав він із усією щирістю, до якої був здатний, – я глибоко співчуваю горю, яке спіткало вас, і я завжди у вашому розпорядженні,
– Дякую вам, добродію, – усміхнувся Альбер, – та в нашому нещасті ми ще достатньо заможні, щоб ні до кого не звертатися по допомогу, ми їдемо з Парижа, і після всіх дорожніх видатків у нас іще залишається п'ять тисяч франків.
Дебре зашарівся, тому що у нього в капшуці лежав мільйон; і, хоч який далекий від поезії був його тверезий розум, він мимохіть подумав, що в тому самому домі нещодавно перебували дві жінки, з якої одна, зазнавши заслуженої ганьби, пішла звідси вбогою, заховавши під накидкою півтора мільйона франків, а інша, яка зазнала незаслуженого приниження, проте велична у своєму нещасті, почувалася багатою, хоч володіла мізерними грішми.
Це порівняння відразу ж змусило його забути про свої лицарські спонуки, наочність прикладу вразила його; він пробурмотів декілька загальних фраз і хутко побрався сходами в діл.
Того дня міністерські службовці, його підлеглі, зазнали неабиякого лиха від його кепського гумору.
Зате ввечері він зробився власником пречудової кам'яниці на бульварі Мадлен, яка давала п'ятдесят тисяч ліврів зиску.
Наступного дня, о п'ятій вечора, коли Дебре підписував купчу угоду, пані де Морсер, ніжно поцілувавшись із сином, сіла в поштовий ридван.
На антресолях поштового двору Ляффіт, за одним із напівкруглих вікон, стояв чоловік; він бачив, як Мерседес сідала в ридван, бачив, як той поїхав, бачив, як пішов собі Альбер.
Тоді він провів долонею затьмареним сумнівами чолом і сказав:
– Як повернути мені цим двом те щастя, яке я забрав у них? Що ж, Господь допоможе мені!
X. Лев'яча яма
Один із відділів в'язниці Ля-Форс, той, де тримають найгірших і найнебезпечніших злочинців, називається відділом святого Бернара.
Мешканці в'язниці образно прозвали його Лев'яча Яма, певне, тому, що в тамтешніх в'язнів були зуби, якими вони часом гризли ґрати, а деколи і наглядачів.
То в'язниця у в'язниці. Стіни тут подвійної товщини; щодня тюремник ретельно оглядає грубі ґрати, а з геркулесової статури, з холодного, проникливого погляду наглядачів видно, що тут добирали людей, котрі могли б керувати своїми підданцями, тримаючи їх у страхові й покорі. Дворисько того відділу оточене високими мурами, якими ковзають скісні промені сонця, коли воно зважується заглянути у цю прірву морального і фізичного каліцтва. Тут вештаються завжди стурбовані й бліді, мов тіні, люди, над якими висить меч правосуддя.
По двоє, по троє, а найчастіше самотою стоять вони або сидять, притулившись до того муру, який найдужче нагріває сонце, і раз у раз позирають на браму, яка відчиняється лише тоді, коли викликають когось із мешканців цієї похмурої в'язниці або ж коли кидають у цю діру новий шмат окалини, яку вивергнуло горно, що зветься суспільством.
Відділ святого Бернара має свою особливу приймальню – це довга зала, поділена навпіл двома ґратами, що розташовані паралельно за три фути одні від одних, щоб відвідувач не міг потиснути в'язневі долоню або щось йому передати.