Ніхто не засумнівається в моїй самотності!
То були єдині слова, якими та жінка, така горда, здатна так гаряче кохати, могла відповісти Дебре.
– Зате ви багаті, дуже багаті, – провадив він, дістаючи з капшука якісь папери і розкладаючи їх рядком на столі.
Пані Данґляр мовчки дивилася, намагаючись погамувати серце, що шалено калатало. І стримати сльози, які бриніли в її очах. Зрештою почуття власної гідності взяло гору, і хоч їй не пощастило погамувати калатання серця, та вона не пролляла жодної сльозинки.
– Мосьпані, – сказав Дебре, – ми з вами стали компаньйонами майже півроку тому. Ви внесли сто тисяч франків. Це було у квітні поточного року.
У травні розпочалися наші операції. У травні ми заробили чотириста п'ятдесят тисяч франків. У червні зиск сягнув дев'ятисот тисяч. У липні ми додали до цього ще мільйон сімсот тисяч франків; як пам'ятаєте, то був місяць іспанських паперів.
У серпні, на початку місяця, ми втратили триста тисяч франків; та до п'ятнадцятого числа ми відшкодували збитки, а наприкінці місяця ще й заробили; я підвів риску нашим операціям від травня до сьогодні. Ми маємо актив у два мільйони чотириста тисяч франків, тобто частка кожного дорівнює мільйон двісті тисяч.
– Потім, – провадив Дебре, гортаючи свій нотатник із методичністю і спокоєм біржового маклера, – ми маємо вісімдесят тисяч франків складних відсотків на цю суму, що лишилася у мене.
– А звідки ті відсотки? – урвала його баронеса. – Адже ви ніколи не пускали ці гроші в обіг.
– Перепрошую, мосьпані, – сухо заперечив Дебре, – я мав од вас повноваження пустити їх у обіг, і я цим скористався.
Отож, ваша частка становить сорок тисяч франків відсотків, а також первинний внесок у сто тисяч франків, інакше мовлячи, мільйон триста сорок тисяч франків. До того ж, шановна пані, уже позавчора я потурбувався, щоб обернути вашу частку у готівку; як бачите, я наче передчував, що мені доведеться дати вам звіт.
Ваші гроші тут: половина – банковими білетами, половина – чеками на пред'явника. Вони саме тут: мій дім здавався мені не досить надійним, та й нотаріуси не вміють мовчати, а нерухомість волає ще гучніше, ніж нотаріуси; крім того, ви не маєте права нічим володіти, крім того майна, що належало вам спільно з чоловіком; тим-то я зберігав цю суму, що становить віднині єдиний ваш статок, у сховку, вмонтованому в цю шафу; задля більшої надійності я зробив його власноруч.
Отож, пані, – провадив Дебре, відімкнувши спершу шафу, а потім і схованку, – ось вісімсот тисячофранкових білетів; як бачите, вони скидаються на грубий альбом у крицевій палітурці; до нього я долучаю купон ренти на двадцять п'ять тисяч франків; залишається десь близько ста десяти тисяч франків, тож ось чек на пред'явника для мого банкіра; а оскільки мій банкір не Данґляр, то можете не перейматися: чек оплатять.
Пані Данґляр несамохіть узяла чек на пред'явника, купон ренти і жмут банкових білетів.
Те величезне багатство, коли його розклали на столі, здавалося просто купкою нікчемних папірців.
Із сухими очима, гамуючи ридання, пані Данґляр поклала альбом і чек у гаманець і, бліда, безмовна, чекала на лагідне слово, яке утішило б її в тому, що вона така багата.
Та чекала вона дарма.
– Тепер, шановна пані, – сказав Дебре, – ви пречудово забезпечені, у вас десь близько шістдесяти тисяч ліврів річного зиску, величезна сума для жінки, якій не можна буде жити відкрито ще принаймні рік.
Ви можете дозволити собі будь-яку примху, яка спаде вам на думку; крім того, якщо ваша частка здасться вам недостатньою порівняно з тим, що ви втратили, то ви можете звернутися до моєї частки, мосьпані, і я готовий запропонувати вам, звісно ж, у позику, усе, що я маю, тобто мільйон шістдесят тисяч франків.
– Дякую вам, пане, – відказала баронеса, – ви самі розумієте, що моя частка – це набагато більше, ніж потрібно бідолашній жінці, яка вже не розраховує, принаймні надовго, з'являтися у світських колах.
Дебре здивувався, проте опанував себе і зробив жест, який можна було витлумачити як найбільш ввічливий вираз думки: "Як хочете!"
Пані Данґляр, може, ще на щось надіялася, та, побачивши той недбалий жест і ухильний погляд Дебре, а також глибокий поклон і значуще мовчання, які настали по тому, вона звела голову, відчинила двері і без гніву, без тремтіння, але й не вагаючись, побігла східцями, навіть не кивнувши тому, хто давав їй отак піти.
– Пусте! – сказав Дебре, коли вона пішла. – Усе це балачки; вона залишиться у своєму домі, читатиме романи і гратиме в ландскнехт, якщо вже не може грати на біржі.
І, знову взявши свій нотатник, він заходився старанно викреслювати суми, які вже виплатив.
– Мені залишається мільйон шістдесят тисяч франків. Шкода, умерла панна де Вільфор! Це для мене була б нічогенька дружина!
І, як завжди, флегматично, він почав чекати, поки по тому, як пішла пані Данґляр, мине двадцять хвилин, щоб піти самому.
Упродовж тих двадцяти хвилин Дебре робив підрахунки, поклавши перед собою годинника. Асмодей, цей диявольський персонаж, якого створила бурхлива людська уява і вперше змалював у своєму творі Лесаж, цей дідько, що піднімав дахи кам'яниць, щоб зазирнути досередини, побачив би прецікаве видовище, якби зняв дах зі скромного будинку на вулиці Сен-Жермен-де-Пре тієї миті, коли Дебре лічив свій зиск.
Над тією кімнатою, де ото Дебре поділив із пані Данґляр два з половиною мільйони, була ще одна кімната, і мешканці її знайомі нам і заслуговують на нашу увагу.
У тій кімнаті перебували Мерседес із Альбером.
Мерседес дуже змінилася за останні дні; не тому, що в багатстві вона оточувала себе гордовитою розкішшю і її стало не впізнати, коли вона прибрала скромного вигляду; і не тому, що вона сягнула такої вбогості, що доводиться вбиратися за жебрачку; ні, Мерседес змінилася тому, що погляд її погас, вуста більш не усміхалися, тому, що невідступна гнітюча думка опанувала її колись меткий розум і позбавила її мову колишнього блиску.
Не бідність заступила її розум; не тому, що була вона легкодуха, гнітила її та бідність. Покинувши звичне середовище, Мерседес загубилася в чужому середовищі, яке сама й обрала, як ото людина, що, вийшовши із яскраво освітленої зали, раптом потрапляє у пітьму. Вона здавалася королевою, що переселилася з палацу до вбогої хатини і сама себе не впізнає, коли дивиться на матрац, який заміняє їй м'яке ліжко, і на череп'яний глек, який сама повинна ставити на стіл.
Гожа каталянка чи радше шляхетна графиня втратила свій гордий вигляд і привітну усмішку тому, що бачила довкола себе тільки похмурі предмети: стіни, обліплені сірими шпалерами, яким зазвичай надають перевагу ощадні господарі, бо вони не так брудняться; гола кам'яна долівка; недоладні меблі, що ріжуть око убогою розкішшю; одне слово, все те, що засмучує зір, який звик до витонченості та гармонії.
Пані де Морсер мешкала тут відтоді, як покинула свій дім; у неї голова йшла обертом від тієї вічної тиші, як ото в мандрівника, що підійшов до краю прірви; вона помітила, що Альбер вряди-годи зиркає на неї, намагаючись прочитати її думки, і навчилася усміхатися самісінькими вустами, і застигла усмішка, позбавлена ніжного сяєва очей, скидалася на відбите світло без живодайного тепла.
Альбер теж був пригнічений і збентежений; його гнітили рештки розкоші, що заважали йому звикнути до нового становища; він хотів би вийти з дому без рукавичок, та руки його були занадто білі; йому хотілося б ходити пішки, та його черевики надто вже лисніли.
І все ж таки ці дві шляхетні й розумні душі, нерозривно пов'язані материнською й синівською любов'ю, розуміли одне одного без слів і могли обійтися без зайвої балаканини, що завжди буває навіть поміж близькими друзями, коли йдеться про матеріальну основу нашого життя.
Одне слово, Альбер міг сказати матері, не налякавши її:
– Матінко, у нас більше нема грошей.
Мерседес ніколи не зазнавала справжньої вбогості; замолоду вона часто прозивала себе бідною; та це було не те саме: бідність і вбогість – синоніми, та поміж ними справжнісінька прірва.
У Каталянах у Мерседес багато чого не було, але багато що й було. Неводи були цілі, то риба ловилася; а як ловилася риба, то були і нитки, щоб ті неводи лагодити.
Коли нема близьких, а є тільки любов, що ніяк не стосується повсякденних дрібниць, думаєш тільки про себе й відповідаєш лише за себе.
Тією мализною, що в неї була, Мерседес щедро ділилася з усіма, а тепер у неї нічогісінько не було, а доводилося дбати про двох.
Наближалася зима; у графині де Морсер калорифер із сотнями труб зігрівав дім від передпокою до будуару; тепер їй не було чим затопити в цій незатишній і вже холодній кімнаті; її покої тонули в рідкісних квітах, що були на вагу золота, а тепер у неї не було навіть однісінької мізерної квіточки.
Але в неї був син…
Екзальтація зречення, може, навіть надмірна, і досі підносила їх над прозою життя.
Екзальтація межує з ентузіазмом, а він підносить душу над земними клопотами.
Проте ентузіазм першого поривання згас, тож потроху довелося спуститися з країни мрій у світ дійсності.
Після багатьох розмов про ідеальне настала пора побалакати про повсякденне.
– Матінко, – казав Альбер тієї миті, коли пані Данґляр спускалася сходами, – підрахуймо наші кошти, я мушу знати залишок, щоб удатися до чогось.
– Залишок: нуль, – гірко всміхнулася Мерседес.
– Ні, матінко. Залишок три тисячі франків, і на ті три тисячі я збираюся добряче влаштуватися.
– Дитино моя! – зітхнула Мерседес.
– Люба матінко, – сказав Альбер, – на жаль, я розтринькав чимало ваших грошей, щоб знати їм ціну. Три тисячі франків – це величезна сума, і я звів на ній чарівну споруду вічного добробуту.
– Ти жартуєш, друже мій. Та й хіба ми беремо ці три тисячі франків? – запитала Мерседес.
– Та ж ми вже вирішили, гадаю, – твердо сказав Альбер, – ми їх беремо, тим паче що в нас їх нема, тому що, як ви знаєте, вони закопані в саду маленького будинку, на Меянських алеях у Марселі. На двісті франків ми поїдем у Марсель.
– На двісті франків! Що ти кажеш оце, Альбере! – сказала Мерседес.
– Авжеж, я дізнався про все і на поштовій станції, й у пароплавній компанії й усе підрахував. Ви замовляєте собі місце до Шалона в поштовому ридвані; як бачите, мамо, ви будете мандрувати мов королева.
Він узяв ручку й написав:
Ридван – 35 франків.
Пароплав од Шалона до Ліона – 6 франків.
Пароплав од Ліона до Авіньйона – 16 франків.
Пароплав од Авіньйона до Марселя – 7 франків.
Дорожні видатки – 50 франків.
Загалом – 114 франків.
– Ну, нехай сто двадцять, – усміхнувшись, докинув Альбер.