Адже сьогодні п'яте вересня. Сьогодні десять років, як я порятував твого батька, який хотів померти.
Моррель ухопив графову руку і поцілував її. Той не опирався, бо розумів, що вартий такого поклоніння.
– За місяць, – провадив граф Монте-Крісто, – ти знайдеш на столі, довкола якого будемо сидіти, добру зброю і легку смерть, та чи обіцяєш мені за те чекати до цього дня і жити?
– Я теж присягаюся! – вигукнув Моррель.
Граф Монте-Крісто пригорнув його до себе й обняв.
– Відтепер ти мешкатимеш у мене, – сказав він, поселишся в покоях Гайде: принаймні син заступить мені доньку.
– А де ж Гайде? – запитав Моррель.
– Вона поїхала сьогодні вночі.
– Покинула вас?
– Ні, вона чекає на мене… То будь готовий перебратися до мене на Єлисейські Поля і дай мені вийти відціля так, щоб ніхто мене не бачив.
Максимільян схилив голову й послухався, як ото дитина слухається батька або апостол Господа Бога.
IX. Дільба
У домі на вулиці Сен-Жермен-де-Пре, що його Альбер де Морсер обрав для своєї матінки і для себе, весь другий поверх, що був окремим невеличким помешканням, винаймала дуже загадкова особа.
То був чоловік, що його обличчя воротар жодного разу не міг розгледіти, коли той заходив чи виходив: узимку він ховав підборіддя в червону хустку на шиї, що ото носять візники з багатих домів, які очікують своїх панів біля театрального під'їзду, а влітку сякався якраз тієї хвилі, коли минав кімнату воротаря. Треба зауважити, що, усупереч звичці, за тим мешканцем ніхто не стежив: його таємницю змушували поважати чутки, що за тим інкогніто ховається високий посадовець із великими зв'язками.
Приходив він зазвичай у тій самісінькій порі, деколи трохи раніше чи пізніше; проте майже завжди, хоч узимку, хоч улітку, приходив у те помешкання десь о четвертій годині дня, і ніколи там не ночував.
Узимку, о пів на четверту, мовчазна служниця, що гляділа помешкання, топила коминок; улітку, о пів на четверту, та сама наймичка подавала морозиво.
О четвертій годині, як ми вже сказали, прийшов той таємничий мешканець.
За двадцять хвилин до кам'яниці під'їжджав ридван; із нього виходила жінка в темному або в гранатовому вбранні, з опущеною на обличчя густою вуаллю, прослизала, мов тінь, біля комірки воротаря і легкою, нечутною ходою підіймалася сходами.
Жодного разу не було такого, щоб хтось запитав її, куди вона йде.
Тож обличчя її, так само як і обличчя незнайомця, було невідоме обом воротарям, цим зразковим охоронцям, може, єдиним у величезному братстві столичних воротарів, які здатні були до такої скромності.
Звісно ж, вона піднімалася не вище другого поверху. Вона тихенько стукала умовним стукотом; двері відчинялися, потім щільно зачинялися, та й годі.
Під час виходу з дому відбувався той самий маневр, що й на вході. Незнайомка виходила перша, так само під вуаллю, і сідала в ридван, який прямував то в один кінець вулиці, то в другий; за двадцять хвилин виходив незнайомець, огорнувшись шаликом або затуливши обличчя хусткою, і теж зникав.
Наступного дня після візиту графа Монте-Крісто до Данґляра і похорону Валентини таємничий мешканець прийшов не о четвертій годині, як водилося, а о десятій ранку.
Майже відразу, без звичної перерви, підкотив найнятий ридван, і пані під вуаллю хутко побралася сходами.
Двері відчинилися і зачинилися знову.
Та перш ніж двері встигли зачинитися, пані вигукнула:
– Люсьєне, друже мій!
У такий спосіб воротар несамохіть почув той вигук і вперше дізнався, що його мешканця звати Люсьєн; та оскільки то був зразковий воротар, то він дав собі слово не казати про це навіть дружині.
– Що сталося, люба? – запитав той, що його ім'я зрадило сум'яття і квапливість пані під вуаллю. – Кажіть-бо швидше.
– Можу я здатися на вас?
– Та певно, ви ж знаєте. Але що сталося? Ваша записка геть спантеличила мене. Така квапливість, жахливий почерк… Заспокойте ж мене або вже й геть перелякайте!
– Сталося ось що! – сказала пані, допитливо глянувши на Люсьєна. – Данґляр сьогодні вночі поїхав.
– Поїхав? Данґляр поїхав? Куди?
– Не знаю.
– Та ба! Не знаєте? То він назовсім поїхав?
– Напевно. О десятій вечора він подався своїми кіньми до Шарантонської застави; там його чекав поштовий ридван; він сів у нього зі своїм лакеєм і сказав нашому візникові, що їде у Фонтенбло.
– Та й що! А ви кажете…
– Зачекайте, друже мій. Він покинув мені лист.
– Лист?
– Авжеж. Прочитайте.
І баронеса простягнула Дебре розпечатаний конверт.
Перш ніж узятися до читання, Дебре трохи подумав, наче намагався відгадати, що буде в тому листі, чи радше наче хотів заздалегідь ухвалити рішення, хоч що було б у тім листі.
За декілька секунд він, певне, на чомусь зупинився і заходився читати.
Ось що було в тому листі, який так збурив пані Данґляр.
"Шановна пані, вірна наша дружино".
Дебре несамохіть зупинився і поглянув на баронесу, яка зашарілася наче маківка.
– Читайте! – сказала вона.
Дебре провадив:
"Коли ви отримаєте цей лист, у вас уже не буде чоловіка. Не тривожтеся надміру; не буде у вас чоловіка, як нема і доньки; інакше мовлячи, я буду на одному з тридцяти чи сорока шляхів, якими покидають Францію.
Ви чекаєте від мене пояснень, і оскільки ви жінка, що цілком здатна їх зрозуміти, я вам їх і надаю.
То слухайте:
Сьогодні в мене вимагали виплати п'яти мільйонів, що я і вчинив; майже безпосередньо після цього потрібна була ще одна виплата, у такій само сумі; я відклав її на завтра; сьогодні я їду, щоб уникнути того завтрашнього дня, що міг би бути для мене надто прикрий.
Ви розумієте це, правда ж, шановна пані й люба дружино?
Я кажу: "ви розумієте" адже ви знаєте мої справи незгірше від мене; ви знаєте їх навіть ліпше, ніж я, бо якби потрібно було пояснити, куди поділася добряча половина мого статку, що ще недавно був чималенький, то я не міг би зробити цього, тоді як ви, певен, пречудово впоралися б із цим завданням.
Жінки відзначаються непомильним чуттям, у них є власна алгебра, за допомогою якої вони можуть пояснити хоч яке диво.
А я знав тільки мої числа і перестав геть усе розуміти, коли мої числа пошили мене в дурні.
Чи не почували ви захвату від раптовості мого падіння?
Чи не дивувалися ви тому, із якою швидкістю тануть мої золоті зливки?
Мушу зізнатися, мене це засліпило мов блискавиця; що ж, буду сподіватися, ви знайшли трохи золота в попелі.
Із цією втішною надією я і вшиваюся, шановна пані й обачна моя дружино, і моє сумління нітрохи не докоряє мені за те, що я вас покидаю; адже у вас залишаються друзі, той попіл і, на довершення втіхи, свобода, яку я поспішаю вам повернути.
Усе ж таки, шановна пані, тут доречно буде сказати декілька слів цілком відверто.
Поки я сподівався, що ви дієте на користь нашого дому, в інтересах нашої доньки, я по-філософському заплющував очі; та оскільки ви внесли в цей дім цілковиту руїну, я не бажаю служити підвалиною для чужого добробуту.
Коли ми з вами брали шлюб, ви були заможні, та не дуже заслуговували на пошану.
Вибачте мені цю відвертість; та оскільки, гадаю, кажу я це тільки для нас двох, то не бачу підстав щось прикрашати.
Я примножував наш статок, який упродовж п'ятнадцяти з гаком років весь час ріс, аж раптом недовідомі й незрозумілі мені самому лиха спіткали мене і звели унівеч той статок, та ще й, сміливо можу сказати, без моєї вини.
Ви, шановна пані, намагалися примножити тільки свій власний маєток, у чому, я певен, зазнали неабиякого успіху.
Тож я покидаю вас такою, якою і взяв, – заможною, але малошанованою.
Прощавайте.
Від сьогодні я теж піклуватимуся тільки про себе.
Повірте, я дуже вдячний вам за приклад і обов'язково наслідуватиму його.
Ваш вірний чоловік
барон Данґляр".
Упродовж цього тривалого і прикрого читання баронеса уважно стежила за Дебре; вона помітила, що він, попри все його самовладання, двічі мінився з лиця.
Скінчивши, він помалу згорнув листа і знову замислився.
– Та й що? – поспиталася пані Данґляр із цілком зрозумілою тривогою.
– Що, пані? – мимоволі перепитав Дебре.
– Що ви гадаєте про це?
– Гадаю, у Данґляра були підозри, мосьпані.
– Авжеж, зрозуміло; та невже це все, що ви можете сказати мені?
– Я вас не розумію, – з крижаною байдужістю сказав Дебре.
– Він поїхав! Назовсім поїхав! Поїхав, щоб не вертатися!
– Не вірте цьому, баронесо, – відказав Дебре.
– Та ні ж бо, не повернеться він; я його знаю, це чоловік непохитний, якщо йдеться про його інтереси. Якби він вважав, що я можу бути йому корисна, то забрав би мене із собою. Він покидає мене в Парижі, значить, наша розлука входить у його плани; а якщо так, то вона безповоротна, і я назавжди вільна, – докинула пані Данґляр із благанням у голосі.
Та Дебре не відповів і лишив її з тим самим тривожним запитанням у погляді й душі.
– І що ж? – озвалася вона урешті. – Ви мовчите?
– Я можу запитати у вас тільки одне: що ви збираєтеся робити далі?
– Я й сама хотіла у вас запитати про це, – відказала пані Данґляр, відчуваючи, як натужно калатає її серце.
– То ви питаєте в мене поради?
– Авжеж, поради, – відказала пані Данґляр, і серце її завмерло.
– Тоді, – сухо сказав Дебре, – я пораджу вам вирушити у мандрівку.
– У мандрівку! – прошепотіла пані Данґляр.
– Атож. Як сказав Данґляр, ви заможні й цілком вільні. Мені здається, після подвійного скандалу – після весілля панни Ежені, що не відбулося, і Данґлярового зникнення – вам необхідно поїхати з Парижа.
Треба тільки знати, що вас покинули, і щоб вас вважали вбогою: дружині банкрута ніколи не вибачать багатства і життя на широку ногу.
Щоб домогтися першого, вам досить лишитися в Парижі ще на два тижні, повторюючи всім і кожному, що Данґляр кинув вас, і розповідаючи подругам, як це сталося; а вже вони рознесуть це по всьому світові.
Потім ви поїдете зі свого дому, покинувши там ваші самоцвіти, відмовитеся від вашої частки майна, і всі будуть звеличувати вашу безкорисність і всіляко вас вихваляти.
Усі знатимуть, що вас покинули, і всі будуть вважати, що ви лишилися без шеляга за душею; тільки я знаю ваше фінансове становище і готовий надати вам звіт, як чесний компаньйон.
Бліда, вражена баронеса слухала ту промову з жахом і розпукою, а Дебре був спокійнісінький і байдужий.
– Покинув! – повторила вона. – Правда ваша, покинув!..