Граф Монте Крісто

– Навіщо пам'ять мого батька поєднувати з тим, що коїться сьогодні?

– Тому що я той, що порятував життя твоєму батькові, коли він захотів збавити собі віку, як оце ти сьогодні; тому що я той, що послав капшука твоїй юній сестрі і "Фараон" старому Моррелеві; тому що я Едмон Дантес, у якого ти грався на колінах ще дитиною!

Приголомшений Моррель заточився і, тяжко дихаючи, ступнув ще крок назад, потім сили його покинули, і він з гучним криком повалився до ніг графа Монте-Кріс­то.

І раптом у цій шляхетній душі сталося раптове і цілковите переродження: Моррель схопився на ноги, вибіг із кімнати і кинувся на сходи, волаючи на всеньку горлянку:

– Жюлі! Емманюелю!

Граф Монте-Кріс­то хотів було кинутися за ним навздогін, та Максимільян радше дав би себе вбити, ніж випустив би клямку дверей, які він замикав перед графом.

На той галас прибігли перелякані Жюлі й Емманюель разом із Пенелоном і слугами.

– На коліна! – вигукнув він голосом, що був здушений од сліз. – Ось наш добродійник, рятівник нашого батька…

Він хотів було сказати: "Ось Едмон Дантес!"

Граф Монте-Кріс­то зупинив його, ухопивши за руку.

Жюлі припала вустами до графової руки, Емманюель цілував його, мов бога-покровителя, а Моррель знову став навколішки і вклонився до самісінької землі.

Тоді цей залізний чоловік відчув, що серце його роздирається, пекуче полум'я ринуло з його грудей до очей, і він схилив голову й заплакав.

Декілька хвилин у тій кімнаті ллялися сльози і лунали зітхання, той хор утішив би слух навіть улюблених янголів Господніх.

Насилу отямившись після того струсу, Жюлі вибігла з кімнати, спустилася на долішній поверх, із дитячою радістю забігла у вітальню і підняла скляний ковпак, де лежав капшук, якого подарував незнайомець із Меянських алей.

Тим часом Емманюель уривчастим голосом казав графові Монте-Кріс­то:

– Ох, пане графе, ви знаєте, що ми так часто балакаємо про нашого невідомого ласкавця, знаєте, якою вдячністю і яким обожнюванням оточуємо ми пам'ять про нього. Як могли ви так довго чекати, щоб відкритися нам? Ох, це було так жорстоко і до нас, і, сказати б, до самих вас теж!

– Зрозумійте, друже мій, – сказав граф Монте-Кріс­то, – я можу називати вас так, тому що, самі того не знаючи, ви мені друг ось уже одинадцять років. Цю таємницю змусила мене відкрити важлива подія, та я не можу вам сказати яка.

Господь свідок, я хотів усеньке життя зберігати цю таємницю у глибині душі, та ваш брат Максимільян видер її у мене погрозами, у яких, я певен, він уже кається.

Максимільян і досі стояв на колінах, трохи оддалік, притулившись лицем до фотеля.

– Пильнуйте його, – тихо докинув граф Монте-Кріс­то, значуще потиснувши Емманюелеві долоню.

– Чому? – здивовано поспитався той.

– Не можу пояснити вам, але пильнуйте.

Емманюель окинув поглядом кімнату й угледів Моррелеві пістолі.

Очі його перелякано зупинилися на зброї, і він показав на неї графові Монте-Кріс­то, помалу звівши руку на рівень столу.

Граф Монте-Кріс­то помалу кивнув.

Емманюель простягнув було руку до пістолів.

Та граф Монте-Кріс­то перепинив його.

Потім підійшов до Морреля і взяв його за руку; бурхливі почуття, що допіру стрясали Максимільянове серце, заступило глибоке заціпеніння.

Повернулася Жюлі. Вона тримала в руці шовковий капшук, і дві сяйливі радісні сльозинки котилися її щоками, мов дві краплі ранкової роси.

– Ось наша реліквія, – сказала вона, – не думайте, що вона мені менш дорога, відтоді як ми дізналися, хто наш рятівник.

– Дитино моя, – зашарівшись, відказав граф Монте-Кріс­то, – дозвольте мені взяти цей капшук. Тепер, коли ви знаєте мене, я хочу, щоб вам нагадувала про мене тільки дружня прихильність, якою ви вшановуєте мене.

– Ні, ні, благаю вас, – вигукнула Жюлі, притуляючи капшук до серця, – адже ви можете поїхати, адже прийде скорботна днина, і ви покинете нас, правда?

– Ви вгадали, – усміхнувшись, відказав граф Монте-Кріс­то, – за тиждень я покину цю країну, де стільки людей, що заслуговують небесної покари, жили щасливо, а мій батько вмирав з голоду і від горя.

Сповіщаючи про свій від'їзд, граф Монте-Кріс­то поглянув на Морреля і побачив, що слова: "Я покину цю країну" не вивели Морреля з його летаргії; він зрозумів, що йому належить витримати ще одну битву з горем свого друга, тож він узяв за руки Жюлі й Емманюеля і сказав їм м'яко і владно:

– Любі друзі, прошу вас, покиньте мне наодинці з Максимільяном.

Жюлі скористалася нагодою, щоб однести коштовну реліквію, про яку забув граф Монте-Кріс­то.

Вона поквапила чоловіка.

– Покиньмо їх, – сказала вона.

Граф Монте-Кріс­то лишився з Моррелем, що був непорушний, наче бовван.

– Послухай, Максимільяне, – сказав він, владно торкнувшись його плеча, – ти нарешті станеш людиною чи ні?

– Так, я знову починаю страждати.

Граф Монте-Кріс­то спохмурнів; здавалося, він був у полоні тяжкого сумніву.

– Максимільяне, – сказав він, – такі думки не гідні християнина.

– Заспокойтеся, друже мій, – звівши голову й усміхаючись безмежно сумовитою усмішкою, сказав Максимільян, – я не буду шукати собі смерті.

– Отож, – сказав граф Монте-Кріс­то, – не буде більше пістолів, не буде відчаю?

– Ні, адже у мене є ліпше, ніж цівка пістоля чи лезо ножа, щоб зцілитися від мого болю.

– Бідолашний навіженцю! І що ж воно таке?

– Мій біль – він сам уб'є мене.

– Друже, вислухай-но мене, – так само сумно сказав граф Монте-Кріс­то. – Якось, коли мене охопив такий самий відчай, як і тебе оце, бо призвів він до такого самого рішення, я, як і ти оце, хотів укоротити собі віку; якось і батько, у такій само розпуці, теж хотів завдати собі смерті. Якби твоєму батькові, тієї миті, коли він притуляв цівку пістоля до чола, або мені, коли я відсував од свого ліжка в'язничний хліб, якого не торкався вже три дні, сказав хтось: "Живіть! Настане така днина, коли ви будете щасливі й благословлятимете життя", – хоч звідки линув би той голос, ми зустріли б його з посмішкою сумніву, із тугою невіри. А тим часом стільки разів, цілуючи тебе, батько благословляв життя, стільки разів я сам…

– Та ж ви втратили тільки свободу, – вигукнув Моррель, урвавши його, – батько мій утратив багатство, – а я втратив Валентину!

– Поглянь на мене, Максимільяне, – сказав граф Монте-Кріс­то з тією врочистістю, яка часом робила його таким величавим і переконливим. – Немає в мене ні сліз на очах, ні жару в крові, серце моє не б'ється похмуро, а я ж бачу, що ти потерпаєш, Максимільяне, ти, якого люб­лю я, мов рідного сина! Хіба це не каже тобі, що страждання – немов життя: попереду завжди чекає невідомість. Я прошу тебе, і я наказую тобі жити, бо я знаю: настане день, коли ти подякуєш мені за те, що я зберіг тобі життя.

– Боже милий, – вигукнув молодик, – навіщо ви кажете таке, пане графе? Бережіться! Може, ви ніколи не любили?

– Дитино! – відказав граф Монте-Кріс­то.

– Не кохали, хочу я сказати, – провадив Моррель. – Зрозумійте, із-замолоду я вояк; я дожив до двадцяти дев'яти років, не кохавши, бо ті почуття, яких я передніше зазнавав, не можна назвати коханням; і ось у двадцять дев'ять років я побачив Валентину; майже два роки кохаю я її, два роки читаю я в тім серденьку, що відкрите для мене, мов книга, накреслені рукою самісінького Бога найвищі чесноти дівчини і жінки. Пане графе, Валентина була для мене безмежним щастям, величезним, невідомим щастям, занадто великим, надто повним, надто божистим для цього світу; і якщо в цьому світі воно не судилося мені, то без Валентини для мене на землі залишається тільки розпука і скорбота.

– Я вам сказав: надійтеся, – повторив граф Монте-Кріс­то.

– Бережіться, кажу вам, – вигукнув Моррель, – ви намагаєтеся переконати мене, а якщо ви мене переконаєте, я здурію, бо думатиму, що побачуся з Валентиною.

Граф Монте-Кріс­то усміхнувся.

– Друже мій, батьку мій! – вигукнув Моррель у нестямі. – Бережіться, втретє кажу вам! Ваша влада наді мною мене лякає; бережіться значення ваших слів, очі мої оживають і серце воскресає; бережіться, а то я ладен повірити в надприродне! Готовий я послухатися, якщо ви скажете мені відкотити камінь із могили Яірової доньки, я піду по воді, як ото апостол, якщо ви кивнете мені йти, – бережіться, я готовий слухатися!

– Надійтеся, друже мій, – повторив граф Монте-Кріс­то.

– Ні, – вигукнув Моррель, падаючи з височини свого піднесення у безодню відчаю, – ви граєтеся мною, ви чините, як ото добра матінка чи радше як мати-егоїстка, яка солодкими речами втішає недужу дитину, тому що їй набридає її лемент. Ні, не мав я рації, кажучи, щоб ви береглися: не бійтеся, так заховаю я моє горе у глибині душі, таким далеким зроб­лю його, таким таємним, що вам навіть співчувати йому не доведеться. Прощавайте, друже мій, прощавайте.

– Навпаки, Максимільяне, – сказав граф Монте-Кріс­то, – від сьогодні ти будеш жити зі мною, ми вже не розлучимося, а за тиждень нас уже не буде у Франції.

– І ви й далі кажете, щоб я надіявся?

– Кажу, щоб ти надіявся, бо знаю спосіб, як тебе зцілити.

– Пане графе, ви засмучуєте мене ще дужче, якщо це взагалі можливо. У нещасті, яке спіткало мене, ви бачите тільки звичайне горе, і ви сподіваєтеся розрадити мене звичайним ділом – мандрівкою.

І Моррель зневажливо й недовірливо похитав головою.

– Що ти хочеш, щоб я сказав тобі? – запитав граф Монте-Кріс­то. – Я вірю в мої обіцянки, то дозволь мені спробувати.

– Ви тільки сповільнюєте мою агонію.

– Отож, легкодухий, – сказав граф Монте-Кріс­то, – тобі бракує снаги подарувати твоєму другові декілька днів, щоб він міг спробувати?

Та ти знаєш, на що здатен граф Монте-Кріс­то?

Знаєш, які земні сили підвладні мені?

У мене доста віри в Бога, щоб домогтися дива від того, хто сказав, що віра гори пересуває!

Ото й чекай дива, котрого я сподіваюся, або…

– Або… – повторив Моррель.

– Або бережися, Моррелю, – я назву тебе невдячним.

– Згляньтеся наді мною!

– Послухай, Максимільяне: мені дуже шкода тебе. Так шкода, що як я не зцілю тебе за місяць, день у день, година в годину, то запам'ятай мої слова: я сам покладу перед тобою заряджені пістолі або поставлю чашу з отрутою, нехибною італійською отрутою, більш надійною і швидкою, повір моїм словам, ніж та, що вбила Валентину.

– Обіцяєте?

– Так, бо я теж людина, бо я теж хотів умерти, і часто, навіть тоді, як лихо вже покинуло мене, я мріяв про раювання вічного сну.

– То ви направду обіцяєте це мені, пане графе? – захоплено вигукнув Максимільян.

– Я не обіцяю, я присягаюся, – звівши руку, виголосив граф Монте-Кріс­то.

– Ви даєте слово, що за місяць, якщо я не знайду розради, ви надасте мені право розпоряджатися моїм життям, і, хоч що б там я вчинив, ви не назвете мене невдячним?

– За місяць, день у день, Максимільяне, за місяць, година в годину, і число це святе – не знаю, чи ти подумав про це.