Декілька людей – як завжди, найменш засмучені – виголосили промови. Ті оплакували цю передчасну смерть, ті розбалакували про батькову скорботу, були й такі, що запевняли, ніби Валентина не раз прохала пана де Вільфора зглянутися над винним, що над його головою він уже замірявся мечем правосуддя, – одне слово, не шкодували кучерявих метафор і сльозливих зворотів, на всі заставки переінакшуючи чотиривірші від Малерба до Дюпер'є.
Граф Монте-Крісто нічого не чув, бачив він тільки Морреля, що його спокій і незворушність становили страшне видовище для того, хто знав, що коїться в нього на душі.
– Погляньте, – сказав раптом Бошан, звертаючись до Дебре, – он і Моррель! Куди це він заліз?
І показав на нього Шато-Рено.
– Він такий блідий, – здригнувся той.
– Йому холодно, – сказав Дебре.
– Ні, – помалу мовив Шато-Рено, – здається, він приголомшений. Максимільян дуже вразливий.
– Де ж пак! – сказав Дебре. – Та ж він майже не був знайомий із панною де Вільфор, ви самі це казали.
– Та й правда. Усе ж таки, пам'ятаю, на балу в пані де Морсер він тричі танцював із нею, знаєте, ото на тім балу, пане графе, де ви справили на всіх таке враження.
– Ні, не знаю, – відказав граф Монте-Крісто, не помічаючи навіть, на що й кому він відповідає, так перейнявся він Моррелем, у якого зашарілися щоки, як у людини, що старається не дихати.
– Промови скінчилися, бувайте, панове, – раптом озвався граф Монте-Крісто.
І подав знак вирушати назад, зникнувши й сам, причому ніхто й не завважив, куди він подався.
Церемонія похорону добігла краю, присутні попрямували зворотною дорогою.
Тільки Шато-Рено пошукав очима Морреля; та поки він проводив поглядом графа Монте-Крісто, який уже віддалявся, Моррель покинув своє місце, і Шато-Рено, так і не знайшовши його, попрямував за Дебре і Бошаном.
Граф Монте-Крісто ввійшов у чагарі й, заховавшись за широкою могилою, пильнував за кожним порухом Морреля, який наближався до мавзолею, покинутого роззявами, а потім і могильниками.
Моррель помалу роззирнувся довкруги і, поки погляд його звернувся у протилежний бік, граф Монте-Крісто підійшов ще кроків на десять.
Максимільян став на коліна.
Граф Монте-Крісто і далі наближався до нього, пригнувшись, із широко розплющеними очима, напружений і ладен щомиті кинутися вперед.
Моррель торкнувся чолом кам'яної огорожі, ухопився обіруч за ґрати і прошепотів:
– Валентино!
Графове серце не витримало звуку його голосу; він ступнув ще крок і торкнув Морреля за плече.
– Ви тут, друже мій, – сказав він. – Я вас шукав.
Граф Монте-Крісто сподівався скарг, докорів, та помилився.
Моррель глянув на нього з удаваним спокоєм і сказав:
– Ви ж бачите, я молився!
Граф Монте-Крісто озирнув Максимільяна від ніг до голови. Той огляд наче заспокоїв його.
– Хочете, я одвезу вас до міста? – запитав він.
– Ні, дякую.
– Може, вам треба щось?
– Дайте мені помолитися.
Граф Монте-Крісто мовчки відійшов, та тільки задля того, щоб знову заховатися на новому місці, з якого він так само не втрачав Морреля з очей; аж той підвівся, обтрусив пилюгу з колін і попрямував шляхом до Парижа, жодного разу не обернувшись.
Він помалу пройшов вулицею Рокет.
Граф Монте-Крісто відпустив свою колясу, що чекала коло цвинтарної брами, і йшов кроків за сто позаду Морреля.
Максимільян перетнув канал і Бульварами дістався до вулиці Меле.
За п'ять хвилин по тому, як хвіртка зачинилася за Моррелем, вона відчинилася для графа Монте-Крісто.
Жюлі була в саду й уважно наглядала, як Пенелон, що дуже серйозно ставився до свого фаху садівника, нарізував живці бенгальських руж.
– Граф Монте-Крісто! – вигукнула вона зі щирою втіхою, якої зазнавав кожен член родини, коли Монте-Крісто з'являвся на вулиці Меле.
– Максимільян допіру прийшов, еге ж? – запитав граф Монте-Крісто.
– Авжеж, здається, він тут, – сказала Жюлі. – Але, прошу вас, погукайте Емманюеля.
– Перепрошую, пані, але мені треба зараз же пройти до Максимільяна, – сказав граф Монте-Крісто, – у мене до нього надзвичайно важлива справа.
– То йдіть, – сказала вона, усміхаючись йому вслід, поки він не зник на сходах.
Граф Монте-Крісто хутко побрався на третій поверх, де мешкав Максимільян, зупинився за майданчику і прислухався: усе було тихо.
Як і в більшості старовинних кам'яниць, де мешкали самі господарі, на майданчик виходили тільки одні засклені двері.
Але в тих засклених дверях не було ключа.
Максимільян замкнувся зсередини, а крізь двері нічого не можна було побачити, тому що вони були запнуті червоною шовковою шторою.
Граф аж зашарівся від неспокою, а то була ознака, що цей безпристрасний чоловік надзвичайно хвилюється.
– Що робити? – прошепотів він.
На хвилю він замислився.
– Подзвонити? – спитався він. – Ні! Часом дзвінок або чийсь прихід прискорює рішення людини, що перебуває в такому стані, як Максимільян, і тоді у відповідь на дзвінок лунає інший звук.
Граф Монте-Крісто здригнувся від ніг до голови, а що його рішення завжди були блискавичні, то він стусонув ліктем у скло на дверях, і воно розлетілося на друзки. Він підняв штору і вгледів Морреля, який сидів коло письмового столу з пером у руці і рвучко обернувся, коли забряжчало скло.
– Пусте, – сказав граф Монте-Крісто, – вибачте, заради Бога, любий друже, я послизнувся і поцілив ліктем у ваше скло; якщо вже воно розбилося, я скористаюся цим і ввійду; не турбуйтеся, не турбуйтеся.
І, простягнувши руку в діру, він відімкнув двері.
Моррель із досадою підвівся і пішов назустріч графові Монте-Крісто, не скільки, щоб вітати його, стільки щоб заступити йому шлях.
– Ох, це слуги ваші винні, – потираючи лікоть, сказав граф Монте-Крісто, – у вас у домі паркет навощений, аж лиснить мов дзеркало.
– Ви не поранилися, мосьпане? – сухо запитав Моррель.
– Хтозна. А що ви робили? Писали?
– Я?
– У вас пальці в чорнилі.
– Так, писав, – мовив Моррель. – Зі мною таке трапляється, хоч я й вояк.
Граф Монте-Крісто ступнув кілька кроків кімнатою. Максимільян не міг не впустити його, проте йшов за ним.
– Ви писали? – знову спитав граф Монте-Крісто, дивлячись на нього допитливим і пильним поглядом.
– Я вже мав за честь сказати вам, що так, – відказав Моррель.
Граф Монте-Крісто роззирнувся довкруги.
– Поклавши пістолі біля каламаря? – сказав він, показуючи на зброю, що лежала на столі.
– Я вирушаю в мандрівку, – відказав Максимільян.
– Друже мій! – сказав граф Монте-Крісто з безмежною ніжністю.
– Мосьпане!
– Любий Максимільяне, не треба скрайніх рішень, благаю вас!
– У мене скрайнє рішення? – стенув плечима Моррель. – Чому мандри – це скрайнє рішення, скажіть на милість?
– Скиньмо маски, Максимільяне, – сказав граф Монте-Крісто. – Ви не ошукаєте мене вашим удаваним спокоєм, як і я не обманю вас моїм поверховим співчуттям. Адже ви самі розумієте: якщо я вчинив оце так, як зараз, якщо я розбив скло і вдерся до замкненої кімнати свого друга, значить, у мене серйозні остороги чи радше страшна певність. Моррелю, ви хочете збавити собі віку.
– Де ж пак! – сказав Моррель. – Звідки ви взяли таке, пане графе?
– А я вам кажу, що ви хочете збавити собі віку, – тим самим тоном сказав граф Монте-Крісто, – й ось доказ.
І, підійшовши до столу, він підняв білий аркуш, якого юнак поклав на розпочатий лист, і взяв листа до рук.
Моррель кинувся до нього, щоб видерти листа.
Проте граф Монте-Крісто знав, що так буде, і випередив його: вхопивши Максимільяна за п'ясть, він зупинив його, як ото крицевий ланцюг зупиняє пружину, що почала розпрямлятися.
– Ви хотіли вкоротити собі віку, Максимільяне, – сказав він. – Ось це написано тут чорним по білому!
– Та й що ж! – вигукнув Моррель, умить відкинувши свій удаваний спокій. – Якщо навіть і так, якщо я вирішив скерувати собі в голову дуло пістоля, то хто мені завадить? У кого вистачить хоробрості мені завадити? Коли я скажу: усі мої надії зійшли унівеч, моє серце розбите, моє життя згасло, довкола мене тільки пітьма і гидь, земля стала тліном, чути людські голоси мені нестерпно. Коли я скажу: дайте мені померти, це милосердя, бо якщо ви не дасте мені померти, я згублю розум, я зсунуся з глузду. Коли я це скажу, коли побачать, що кажу я це з розпукою і сльозами в серці, хто відповість мені: "Ви неправі!", хто завадить мені бути найнещаснішим понад нещасними? Скажіть, пане графе, чи не ви часом зважитеся сказати таке?
– Так, Моррелю, – твердо відтяв граф Монте-Крісто, що його спокій був таким дивним контрастом до Моррелевого хвилювання. – Так, я.
– Ви! – скрикнув Моррель, з дедалі дужчим гнівом і докором. – Ви тішили мене безглуздими надіями, ви утримували, заколисували, присипляли мене пустими обіцянками, коли я міг би учинити щось рішуче, відчайдушне і порятував би її чи бодай побачив би, як вона умирає в моїх обіймах; ви хвалилися, ніби володієте всіма засобами розуму, усіма природними силами; ви вдаєте, ніби все можете, ви розігруєте роль провидіння, і ви навіть не змогли дати ліків отруєній дівчині! Ні, знаєте, мосьпане, ви були б жалюгідні для мене, якби не викликали відрази!
– Моррелю!
– Авжеж, ви запропонували мені скинути маску, то радійте, що я її скинув. Авжеж, як ви подалися за мною на цвинтар, то я ще відповідав вам, із доброти душевної; коли ви ввійшли сюди, я дозволив вам увійти… Але ви вживаєте на зле моє терпіння, ви переслідуєте мене в моїй кімнаті, у яку я заховався, як у могилу, ви завдаєте мені нової муки – мені, який думав, що вже всіх їх зазнав… То слухайте, пане графе Монте-Крісто, мій удаваний добродійнику, рятівнику від усіх лих, ви можете бути задоволені: ваш друг помре на ваших очах!..
І Моррель із навіженим реготом знову кинувся до пістолів.
Граф Монте-Крісто, блідий, мов примара, та з очима, що метали блискавиці, поклав руку на пістолі і сказав навіженому:
– А я повторюю: ви не вкоротите собі віку!
– Ану не дайте мені! – вигукнув Моррель в останньому пориванні, що, як і перше, розбилося об крицеву графову руку.
– Не дам!
– Та хто ви такий урешті? Звідки у вас право деспотично орудувати вільними і мислячими людьми? – вигукнув Максимільян.
– Хто я? – перепитав граф Монте-Крісто. – Слухайте. Я єдина людина на світі, котра має право сказати вам: Моррелю, я не хочу, щоб син твого батька сьогодні вмер!
І граф Монте-Крісто, величний, преображений, нездоланний, згорнувши руки, підійшов до Максимільяна, що весь тремтів, а той, несамохіть підкорившись божистій могуті того чоловіка, відступив на крок.
– Чому ви кажете про мого батька? – прошепотів він.