Граф Монте Крісто

– Комісійні становлять, певне, десь таку суму, то залиште це собі, та й ми розквитаємося.

– Ви серйозно, пане графе?

– Я ніколи не жартую з банкірами, – відказав граф Монте-Кріс­то так поважно, що це межувало майже із зухвалістю.

І подався до дверей тієї миті, коли лакей доповідав:

– Пан де Бовіль, головний скарбник Управління притулків.

– Бачите, – сказав граф Монте-Кріс­то, – я вчасно прийшов, щоб скористатися вашими чеками; вони просто нарозхват у вас.

Данґляр знову зблід і хутко попрощався з ним.

Граф Монте-Кріс­то обмінявся церемонним поклоном із паном де Бовілем, що чекав у передпокої й після того, як граф пішов собі, увійшов до кабінету в супроводі лакея.

На обличчі графа Монте-Кріс­то, що було завжди таке поважне, мимохідь промайнула посмішка, коли він побачив у руці скарбника притулків капшук.

Біля дверей на нього чекала коляса, і він звелів відразу ж їхати у банк.

Тим часом Данґляр, гамуючи хвилювання, ішов назустріч своєму відвідувачеві.

Дарма й казати, що на вустах його завмерла привітна усмішка.

– Добридень, любий кредиторе, – сказав він, – адже закладаюся, що до мене прийшов саме кредитор.

– Ви вгадали, пане бароне, – відказав Бовіль, – у моїй особі до вас з'явилися притулки: вдови й сироти моєю рукою просять у вас милостині на п'ять мільйонів.

– А ще кажуть, що сиротам треба співчувати! – продовжуючи жарт, сказав Данґляр. – Бідолашні діти!

– Ото я і прийшов од їхнього імені, – сказав Бовіль. – Ви мали отримати вчора мого листа…

– Авжеж.

– Так ось і я, із розпискою про одержання.

– Любий пане де Бовілю, – сказав Данґляр, – ваші вдови й сироти, якщо ви нічого не маєте проти, можуть зачекати двадцять чотири години, тому що граф Монте-Кріс­то, який допіру вийшов звідціля… ви ж бо з ним зустрілися, правда?

– Ага, та й що?

– То цей Монте-Кріс­то і забрав їхні п'ять мільйонів!

– Як це?

– Граф мав у мене необмежений кредит, відкритий банковою компанією "Томсон і Френч". Він попросив у мене відразу п'ять мільйонів, і я дав йому чека на банк, де я тримаю мої гроші; бачте, я боюся, що як вимагатиму в управителя банку десять мільйонів за один день, це може видатися йому дуже дивним. За два дні – інша річ, – усміхнувшись докинув Данґляр.

– Ти ба! – недовірливо вигукнув Бовіль. – П'ять мільйонів цьому панові, який допіру вийшов звідціля та ще й уклонився мені, наче ми з ним знайомі?

– Може, він вас і знає, хоч ви з ним і не знайомі. Граф Монте-Кріс­то знає всіх.

– П'ять мільйонів!

– Ось його розписка. Зробіть, як апостол Хома: погляньте і помацайте.

Бовіль узяв папір, який простягав йому Данґляр і прочитав: "Отримав од барона Данґляра п'ять мільйонів сто тисяч франків, які, за бажанням, виплатить йому банковий дім "Томсон і Френч"".

– Усе так! – сказав він.

– Вам відома компанія "Томсон і Френч"?

– Авжеж, – відказав Бовіль, – у мене була якось із ними оборудка на двісті тисяч франків, та відтоді я нічого про них не чув.

– Одна з найліпших банкових компаній у Європі, – сказав Данґляр, недбало кинувши на стіл розписку, яку він узяв із Бовілевих рук.

– І на його рахунку було п'ять мільйонів тільки у вас? Та він якийсь набоб, цей граф Монте-Кріс­то!

– Ох, не знаю, хто він, та в нього були три необмежені кредити: один у мене, другий у Ротшильда, третій у Ляффіта. І як бачите, – недбало докинув Данґляр, – він обрав мене і лишив мені сто тисяч франків ажіо.

Бовіль був у величезному захваті.

– Треба буде заглянути до нього, – сказав він. – Постараюся, щоб він заснував у нас якийсь благочинний заклад.

– І це справа нехибна: він тільки милостині роздає більше, ніж на двадцять тисяч франків щомісяця.

– Та це просто чудово! А ще поставлю йому за приклад пані де Морсер із її сином.

– В якому стосунку?

– Вони пожертвували всенький свій статок притулкам.

– Який статок?

– А свій-таки, маєток покійного генерала де Морсера.

– А чому?

– Не хотіли користуватися майном, набутим такими ницими способами.

– За що ж вони житимуть?

– Мати їде в провінцію, а син вступає на військову службу.

– Ти ба, які делікатні! – вигукнув Данґляр.

– Не далі як учора я зареєстрував дарчу.

– І скільки в них було?

– Та небагато, мільйон двісті тисяч із гаком. Але повернімося до наших грошенят.

– Будь ласка, – спокійнісінько сказав Данґляр. – То вам дуже терміново потрібні ці гроші?

– Дуже, бо завтра в нас касова ревізія.

– Завтра! Чому ж ви відразу не сказали цього? До завтра ще ціла вічність! О котрій годині ревізія?

– О другій.

– Пришліть когось пополудні, – всміхнувшись, мовив Данґляр.

Бовіль тільки головою кивнув, жмакаючи гаманець.

– Або ось що, – сказав Данґляр, – можна зробити ще ліпше.

– А що?

– Розписка графа Монте-Кріс­то – ті самі гроші. Пред'явіть цю розписку Ротшильду чи Ляффіту, і вони відразу візьмуть її до оплати.

– Попри те, що їм доведеться розраховуватися з Римом?

– Авжеж. Ви тільки втратите тисяч п'ять або шість на дисконті.

Скарбник відсахнувся.

– Ох, знаєте, я ліпше до завтра зачекаю. Ви так просто про це кажете!

– Перепрошую, – з дивовижним нахабством сказав Данґляр, – я подумав, що вам треба покрити невелику невистачу.

– Та де! – вигукнув скарбник.

– У нас буває таке, то доводиться йти на жертви.

– Слава Богу, ні, – сказав Бовіль.

– Тоді до завтра. Згодні, любий пане?

– Гаразд, до завтра; але щоб уже напевне.

– Та ви жартуєте! Пришліть когось опівдні, в банку вже чекатимуть.

– Я сам прийду.

– Тим ліпше, я буду мати задоволення бачити вас.

Вони потиснули одне одному долоні.

– До речі, – сказав Бовіль, – хіба не будете на похороні бідолашної панни де Вільфор? Я зустрів процесію на бульварі.

– Ні, – відказав банкір, – я ще трохи кумедний після цієї халепи з Бенедетто і ховаюся.

– Дарма. Хіба ж ви винні?

– Знаєте, любий мій, коли носиш незаплямоване ім'я, як моє, то стаєш вимогливий.

– Усі співчувають вам, повірте, надто ж усі жаліють вашу доньку.

– Сердешна Ежені! – зітхнувши, сказав Данґляр. – Ви знаєте, що вона подалася в черниці?

– Ні.

– Ох, на жаль, це так. Наступного дня після скандалу вона вирішила поїхати відціля з подругою-черницею; вона хоче пошукати якийсь суворий монастир в Італії чи Іспанії.

– Це жах!

І пан де Бовіль пішов собі, висловлюючи свої співчуття нещасному батькові.

Та щойно він вийшов, як Данґляр із виразним жестом, що про нього можуть скласти уявлення лише ті, хто бачив, як Фредерік грає Робер-Макера, вигукнув:

– Бевзь!

І, заховавши розписку графа Монте-Кріс­то в маленький гаманець, докинув:

– Приходь опівдні! Опівдні я вже далеко буду!

Потім він замкнув двері на ключ, спорожнив усі шухляди своєї каси, зібрав п'ятдесят тисяч кредитними білетами, спалив декотрі папери, інші поклав на видноті й заходився писати лист. Скінчивши, він запечатав конверт і надписав: "Баронесі Данґляр".

– Увечері я сам покладу його їй на туалетному столику, – пробурмотів він.

Потім дістав із шухляди стола паспорт.

– Чудово, – сказав він, – дійсний ще два місяці.

VIII. Цвинтар Пер-Лашез

Бовіль і справді зустрів похоронну процесію, яка проводжала Валентину до місця останнього спочинку.

Днина була похмура і хмарна; вітер був іще теплий, та вже згубний для жовтого листя, він зривав його з гілляк, що вже оголялися, і носив над величезним натовпом, що наповнив Бульвари.

Як справжній парижанин, Вільфор дивився на цвинтар Пер-Лашез як на єдине кладовище, що гідне було прийняти останки одного із членів паризької родини; всі інші цвинтарі здавалися йому надто провінційними, якимись наче мебльованими кімнатами смерті. Тільки на цвинтарі Пер-Лашез небіжчик із доброї родини був у себе вдома.

Тут, як ми бачили, він придбав у вічну власність місце, де височіла усипальниця, що так швидко заселилася всіма членами його першої родини.

Напис на фронтоні мавзолею сповіщав: "Родина Сен-Меранів і Вільфорів", така була остання воля бідолашної Рене, Валентининої матінки.

Отож, пишний кортеж від передмістя Сент-Оноре посувався до Пер-Лашез. Він перетнув усенький Париж, пройшов передмістям Тампль, потім зовнішніми бульварами до цвинтаря. Понад п'ятдесят власних ридванів простували за двадцятьма траурними повозами, за тими п'ятдесятьма ридванами ішли пішки понад п'ятсот людей.

То були майже всуціль молоді люди, яких, наче грім, уразила звістка про смерть Валентини; попри крижаний подих століття і прозаїчність доби, вони улягали поетичному чарові цієї прегарної, непорочної, привабливої дівчини, що загинула в розквіті сил.

Коли процесія наближалася до застави, з'явився повіз, запряжений чотирма жвавими кіньми, які відразу ж зупинилися; їхні нервові ноги напнулися, мов сталеві пружини – то прибув граф Монте-Кріс­то.

Він вийшов із коляси і долучився до натовпу, що пішки супроводжував похоронну колісницю.

Шато-Рено угледів його й відразу ж виліз зі свого ридвана і приєднався до нього. Бошан теж покинув свій найнятий кабріолет.

Граф Монте-Кріс­то уважно озирав юрму; певне, він когось шукав. Урешті він не втерпів.

– Де Моррель? – запитав він. – Хтось із вас, панове, знає, де він?

– Ми теж питалися в себе про це ще в домі небіжчиці, – відказав Шато-Рено. – Ніхто з нас його не бачив.

Граф Монте-Кріс­то замовк і тільки далі озирався.

Нарешті прийшли на цвинтар. Граф Монте-Кріс­то пильно озирнув тисові й соснові гаї і незабаром перестав непокоїтися: поміж темними деревами промайнула тінь, і він, либонь, упізнав того, кого шукав.

Усі знають, що таке похорон у цьому розкішному некрополі: чорні гурти людей на білих алеях; безгоміння неба й землі, що вряди-годи порушується тріском галузок або живоплоту біля якоїсь могили; скорботні голоси священиків, що перемежовуються то тут, то там риданням із-за купи квітів, де уклякла жінка з молитовно складеними долонями.

Тінь, яку помітив граф Монте-Кріс­то, хутко перейшла гаєм за могилою Елоїзи й Абеляра, порівнялася зі смолоскипниками, що йшли на чолі процесії, і разом із ними підійшла до місця поховання.

Усі погляди ковзали з предмета на предмет.

Але граф Монте-Кріс­то дивився тільки на цю тінь, якої майже не помітили ті, хто був довкруги.

Двічі виходив граф Монте-Кріс­то з юрми, щоб поглянути, чи не шукає рука того чоловіка зброї у складках убрання.

Коли кортеж зупинився, у тій тіні впізнали Морреля; блідий, зі впалими щоками, у наглухо застебнутому сурдуті, конвульсивно бгаючи капелюх у руках, він стояв, притулившись до дерева, на пагорбі, що височів над мавзолеєм, тож міг бачити всі подробиці дійства, що мало зараз відбутися.

Усе точилося згідно зі звичаєм.