Граф Монте Крісто

А я працюватиму, лікарю, адже як я працюю, усе зникає.

І не встиг лікар дійти до дверей, як королівський прокурор знову взявся за свої папери.

На ґанку Д'Авріньї зустрів родича, про якого йому казав Вільфор, незначну особистість як у цій оповісті, так і в родині, одне з тих створінь, які з народження відіграють у житті роль статиста.

Убраний у чорне, із крепом на рукаві, той родич прийшов у Вільфорів дім з відповідним виразом обличчя, збираючись зберегти його, поки треба буде, і негайно скинути після церемонії.

Об одинадцятій годині траурні ридвани заторохтіли брукованим двориськом, і передмістя Сент-Оноре наповнилося гомоном натовпу, який однаково жадібний і до радості, і до печалі багатіїв, тож біжить, витріщивши очі, й на похорони, й на весілля.

Потроху вітальня, де стояла труна, наповнилася відвідувачами. Спершу прийшли наші давні знайомці – Дебре, Шато-Рено і Бошан, потім усі очільники судового, літературного і військового світу, тому що пан Вільфор не так навіть за своїм суспільним становищем, як завдяки особистим чеснотам, посідав одне з перших місць у паризьких світських колах.

Родич стояв коло дверей і зустрічав прибульців, тож для байдужих людей, треба зізнатися, було великим полегшенням бачити байдуже обличчя, що не вимагало лицемірного суму, вдаваних сліз, як це мало бути у присутності батька, брата чи нареченого.

Ті, що були знайомі поміж собою, гукали поглядами один одного і збиралися в гурти. Один такий гурт складався з Дебре, Шато-Рено і Бошана.

– Бідолаха, – сказав Дебре, несамохіть, як ото й усі, віддаючи данину сумній події, – така заможна! Така красуня! Хіба могли ми й подумати про це, Шато-Рено, коли ото прийшли… нещодавно, еге ж?.. та три тижні, місяць тому щонайбільш… підписувати її шлюбну угоду, яка так і не була підписана?

– Зізнатися, ні, – відказав Шато-Рено.

– Ви її знали?

– Я розмовляв із нею разів зо два на балу в пані де Морсер, і вона видалася мені чарівною, хоча трохи сумовитою. А де мачуха, не знаєте?

– Вона пробуде цілий день у дружини цього шановного пана, який нас зустрічав.

– Хто він такий?

– Про кого ви?

– Про того пана, що нас зустрічав. Він депутат?

– Ні, – відказав Бошан, – я приречений бачити наших законодавців кожнісінького Божого дня, та ця фізіономія мені незнайома.

– Ви згадали про цю смерть у вашій газеті?

– Допис не мій, та він накоїв галасу, і я сумніваюся, що він був приємний Вільфорові. Наскільки я знаю, у нім сказано, що якби чотири смерті сталися одна за одною в якомусь іншому домі, а не в домі королівського прокурора, то королівський прокурор, мабуть, був би дужче схвильований.

– Але лікар Д'Авріньї, що лікує і мою матір, каже, що Вільфор не тямиться від горя, – зауважив Шато-Рено.

– Кого це ви шукаєте, Дебре?

– Графа Монте-Кріс­то.

– Я зустрів його на бульварі, як ішов сюди. Він, здається, збирається їхати, то йшов до свого банкіра, – сказав Бошан.

– Його банкір Данґляр? – запитав Шато-Рено в Дебре.

– Ніби так, – відказав із певним збентеженням особистий секретар, – але тут бракує не лише графа Монте-Кріс­то. Я не бачу Морреля.

– Морреля? А хіба він із ними знайомий? – запитав Шато-Рено.

– Мені здається, його представили тільки пані де Вільфор.

– Усе одно йому слід було б прийти, – сказав Дебре. – Про що він балакатиме увечері? Цей похорон – злоба дня. Але цитьте, помовчимо; ось міністр юстиції й віросповідань; він вважатиме себе зобов'язаним звернутися з маленькою промовою до скорботного родича.

І молодики підійшли до дверей, щоб почути промову міністра юстиції й віросповідань.

Бошан казав правду: йдучи на похорон, він зустрів графа Монте-Кріс­то, що прямував до Данґляра, на вулицю Шосе-Д'Антен.

Банкір із вікна побачив графову колясу, що заїжджала у двір, і вийшов йому назустріч із сумним, та привітним обличчям.

– Бачу, пане графе, – сказав він, простягаючи руку графові Монте-Кріс­то, – ви заїхали висловити мені співчуття. Авжеж, таке лихо спіткало мій дім, що, угледівши вас, я навіть запитав себе, чи не побажав я нещастя тим бідолашним Морсерам, – це виправдало б прислів'я: "Не копай іншому яму, а то сам у неї потрапиш". Та ні, слово честі, я не бажав зла Морсерові; може, він був трохи загордий для людини, що розпочала з порожніми руками, як і я, зобов'язаної всім самій собі, як і я оце; та в кожного свій ґандж. Будьте обережні, пане графе: людям нашого покоління… утім, перепрошую, ви не з нашого покоління, адже ви ще молодий… людям мого покоління не щастить цього року: свідок того – наш пуританин, королівський прокурор, який допіру втратив доньку. Погляньте: у Вільфора дивним чином пропадає всенька родина; Морсер укритий ганьбою і вкорочує собі віку; я став посміховиськом через цього негідника Бенедетто та ще й…

– Що ще? – запитав граф Монте-Кріс­то.

– Ох, а ви хіба не знаєте?

– Якесь нове лихо?

– Моя донька…

– Панна Данґляр?

– Ежені покидає нас.

– От так пак!

– Атож, любий пане графе. Щасливий ви, що не маєте ні дружини, ні дітей…

– Гадаєте?

– Авжеж!

– І ви кажете, що панна Ежені…

– Вона не змогла витерпіти ганьби, якою вкрив нас цей негідник, і попросила мене, щоб я відпустив її в мандрівку.

– І вона поїхала?

– Минулої ночі.

– Із пані Данґляр?

– Ні, з одною нашою родичкою… Та все ж таки ми втратили нашу любу Ежені, бо сумніваюся, щоб із її характером вона погодилася колись повернутися до Франції!

– Нічого не вдієш, любий пане бароне, – сказав граф Монте-Кріс­то. – Усі ці родинні лиха – катастрофа для бідняка, в якого дитина – єдиний скарб, та не страшні вони для мільйонера. Хоч що казали б там філософи, ділові люди завжди доведуть їм протилежне; гроші втішають у будь-якому нещасті, а ви повинні втішитися швидше, ніж будь-хто, якщо вірите в цілющу силу цього бальзаму; ви – король фінансів, точка перетину всіх могутніх сил.

Данґляр зиркнув скоса на графа Монте-Кріс­то, намагаючись уторопати, чи він глузує з нього, чи й справді каже все це серйозно.

– Авжеж, – сказав він, – якщо багатство втішає, то я повинен утішитися, адже я багатий.

– Так багаті, любий пане бароне, що ваше багатство – як піраміди: якби хотіли їх зруйнувати, то не зважилися б, а якби зважилися, то не зруйнували б.

Данґляр посміхнувся з довірливої простодушності графа Монте-Кріс­то.

– До речі, як ви увійшли, то я саме виписував п'ять папірців. Два я вже підписав, то дозволите мені підписати ще три?

– Прошу вас, любий пане бароне, прошу.

Запало мовчання, тільки чутно було, як рипить баронове перо; граф Монте-Кріс­то розглядав позолочене ліплення на стелі.

– Іспанські? – запитав граф Монте-Кріс­то. – Чи гаїтянські, чи, може, неаполітанські?

– Ні, – відказав Данґляр, самовдоволено посміхаючись, – чеки на пред'явника, чеки у Французький банк, Ось, пане графе, – докинув він, – якщо я король фінансів, то ви імператор; часто доводилося бачити вам такі клаптики паперу, що кожен вартий мільйона?

Граф Монте-Кріс­то поклав на долоню, наче хотів їх зважити, п'ять клаптиків паперу, які гордовито передав йому Данґляр, і прочитав: "Пане директоре банку, виплатіть, будь ласка, пред'явникові за мій рахунок один мільйон франків. Барон Данґляр".

– Один, два, три, чотири, п'ять, – полічив граф Монте-Кріс­то, – п'ять мільйонів! А нехай йому, пане Крезе, нічогенькі грошенята!

– Отак роб­лю я справи! – сказав Данґляр.

– Це дивно, надто ж якщо цю суму, в чому я не сумніваюся, виплатять готівкою.

– Так і буде, – сказав Данґляр.

– Добре мати такий кредит, адже тільки у Франції бачиш такі речі – п'ять клаптиків паперу, що варті п'ять мільйонів; щоб повірити в таке, треба це побачити.

– А ви сумніваєтеся?

– Ні.

– Таким тоном ви це кажете… Можете зробити собі задоволення, як хочете: підіть із моїм довірником у банк, і ви побачите, як він вийде відтіля з облігаціями державної скарбниці на ту саму суму.

– Ні, справді, це так цікаво, – сказав граф Монте-Кріс­то, складаючи ті чеки докупи, – то я сам поставлю дослід. Мій кредит у вас був на шість мільйонів; я взяв дев'ятсот тисяч франків, за вами залишається п'ять мільйонів сто тисяч. Я беру ваші клаптики паперу, які служать валютою від самого погляду на ваш підпис, і ось вам загальна розписка на шість мільйонів, що рівняє наші розрахунки. Приготував я її заздалегідь, адже мушу зізнатися, що мені дуже потрібні гроші.

І, поклавши чеки до кишені, він іншою рукою простягнув Данґлярові розписку.

Якби Данґлярові до ніг упала блискавиця, він менше перелякався б, ніж зараз.

– Та ж як це, га? – пробурмотів він. – Ви берете ці гроші, пане графе? Але ж, перепрошую, ці кошти я винен притулкам, це внесок, і я пообіцяв виплатити його сьогодні.

– А, тоді це інша річ, – сказав граф Монте-Кріс­то. – Мені не потрібні обов'язково ці чеки, заплатіть мені якимись іншими цінностями, адже я просто з цікавості взяв їх, щоб мати змогу розповідати скрізь, що без будь-якого попередження, не попросивши у мене і п'яти хвилин відстрочення, Данґлярів банк виплатив мені п'ять мільйонів готівкою. Це було б чудово! Та ось ваші чеки; кажу ж вам, дайте мені щось інше.

Він подав чеки Данґлярові, й той, блідий мов смерть, простягнув було руку, як ото коршак простягає пазурі крізь ґрати клітки, щоб учепитися у м'ясо, яке від нього забирають.

Та раптом він похопився, зробив над собою зусилля і стримався. Потім усміхнувся, і його спотворене обличчя пом'якшало.

– Утім, – сказав він, – ваша розписка – ті ж таки гроші.

– Авжеж, якби ви були в Римі, "Томсон і Френч" заплатили б вам за моєю розпискою так само легко, як ви самі робите це зараз.

– Перепрошую, пане графе, перепрошую.

– То я можу лишити ці грошенята собі?

– Так, так, залиште, – утираючи спітніле чоло, відказав Данґляр.

Граф Монте-Кріс­то знову поклав чеки до кишені, причім обличчя його ніби промовляло: "Що ж, подумайте; якщо ви шкодуєте, то ще не пізно".

– Ні, ні, – сказав Данґляр, – залиште чеки собі. Але, знаєте, ми, грошові мішки, ще й величезні формалісти. Я призначав ці грошенята для притулків, і мені здавалося, ніби я обікрав їх, не виплативши саме цими чеками, наче гроші не всі однакові. Перепрошую!

І він гучно, проте істерично зареготав.

– Вибачаю, – люб'язно відказав граф Монте-Кріс­то, – і кладу грошенята до кишені.

І він поклав чеки в гаманець.

– Але ж у вас тут залишається ще сто тисяч франків? – запитав Данґляр.

– О, дрібниці! – сказав граф Монте-Кріс­то.