– Серце моє роздирається, коли я думаю, що моя легкодуха поблажливість заохотила убивцю!
– Господе милосердний! – прошепотів Вільфор.
Моррель звів голову і, читаючи в очах старого, що палали надлюдським полум'ям, сказав:
– Погляньте, ось пан Нуартьє хоче щось сказати.
– Так, – дав на здогад Нуартьє з особливо жахливим виразом, тому що всі спроможності цього сердешного, безпомічного дідугана зосередилися у його погляді.
– Ви знаєте, хто вбивця? – запитав Моррель.
– Так, – відказав Нуартьє.
– І ви нам покажете на нього? – вигукнув Максимільян. – Ми слухаємо! Пане Д'Авріньї, слухайте!
Очі Нуартьє усміхнулися нещасному Моррелеві сумовито й ніжно, однією з тих усмішок, що так часто тішили Валентину.
Потім, немовби прикувавши погляд співрозмовника до своїх очей, він перевів їх на двері.
– Ви хочете, щоб я вийшов? – болісно вигукнув Моррель.
– Так, – дав на здогад Нуартьє.
– Пожалійте мене!
Очі старого невблаганно дивилися на двері.
– А потім мені можна буде повернутися? – запитав Максимільян.
– Так.
– Я повинен вийти сам?
– Ні.
– Кого ж повинен я забрати з собою? Пана де Вільфора?
– Ні.
– Лікаря?
– Так.
– Ви хочете лишитися наодинці з паном де Вільфором?
– Так.
– А він збагне вас?
– Так.
– Не турбуйтеся, – сказав Вільфор, зрадівши, що слідство буде точитися віч-на-віч, – я добре розумію батька.
Хоч він і казав це з майже радісним виразом, зуби його цокотіли.
Д'Авріньї взяв Максимільяна попід руку і попровадив до сусіднього покою.
І в усьому домі запало мовчання, ще глибше, ніж безгоміння смерті.
Аж за чверть години пролунали хибкі кроки, і Вільфор постав на порозі вітальні, де перебували Д'Авріньї з Моррелем: один – поринувши у задуму, а інший – не тямлячись від горя.
– Ходімо, – сказав Вільфор.
І підвів їх до Нуартьє.
Моррель уважно глянув на Вільфора.
Обличчя королівського прокурора було бліде як у мерця; багрові плями повиступали на його чолі; пальці його конвульсивно торгали ручку, ламаючи її на друзки.
– Панове, – здушеним голосом сказав він Д'Авріньї й Моррелеві, – дайте мені чесне слово, що ця страшенна таємниця залишиться похована у ваших серцях!
Обоє несамохіть поворухнулися.
– Благаю вас! – вигукнув Вільфор.
– А як же винуватець!.. – сказав Моррель. – Убивця! Отруйник!..
– Не турбуйтеся, мосьпане, правосуддя здійсниться, – відказав Вільфор. – Мій батько відкрив мені ім'я винуватця, він прагне відплати, як і ви, та він, як і я, заклинає вас зберігати злочин у таємниці. Правда, батьку?
– Так, – недвозначно дав на здогад Нуартьє.
Моррель несамохіть відсахнувся з недовірливим і нажаханим порухом.
– Мосьпане, – вигукнув Вільфор, утримуючи Морреля за руку, – ви знаєте, мій батько людина непохитна, і якщо він звертається до вас із таким проханням, значить, він вірить, що за Валентинину смерть страшенно помстяться. Правда ж, батьку?
Старий дав на здогад, що так.
Вільфор провадив:
– Він мене знає, і я дав йому слово. Можете не турбуватися, панове: я прошу у вас три дні, це менше, ніж попросив би суд, і за три дні відплата, що спіткає убивцю моєї доньки, змусить здригнутися найнечуліше серце. Правда, батьку?
І сказавши те, він заскреготів зубами і струснув мертву руку старого.
– Ця обіцянка буде виконана, пане Нуартьє? – запитав Моррель; Д'Авріньї поглядом запитав про те саме.
– Так! – дав на здогад Нуартьє з похмурою втіхою в очах.
– То присягніться, панове, – сказав Вільфор, поєднавши руки Д'Авріньї й Морреля, – присягніться, що ви пощадите честь мого дому і помсту віддасте мені.
Д'Авріньї одвернувся і неохоче пробурмотів "так", а Моррель висмикнув руку з Вільфорової долоні й вибіг із покою з протяглим стогоном розпуки.
Як ми вже казали, слуги всі повтікали.
Тож Вільфорові довелося прохати Д'Авріньї взятися до тих численних і складних клопотів, що пов'язані зі смертю в наших великих містах, надто ж смертю за таких підозрілих обставин.
Що ж до Нуартьє, то страшно було дивитися на це непорушне горе, цю закам'янілу розпуку, ці безгучні сльози.
Вільфор замкнувся у своєму кабінеті; Д'Авріньї пішов по міського лікаря, що його обов'язком було засвідчувати смерть, за що його виразно прозивають мертвецьким лікарем.
Нуартьє не захотів розлучатися із внучкою.
За півгодини Д'Авріньї повернувся зі своїм колегою; двері з вулиці були замкнені, а що воротар утік разом із іншими слугами, то Вільфор пішов одчиняти сам.
Та біля Валентининого покою він зупинився – не було в нього сили, щоб знов увійти туди.
Обидва лікарі ввійшли самі.
Нуартьє сидів біля ліжка, блідий, як і сама небіжчиця, непорушний і безмовний, як вона.
Мертвецький лікар підійшов до ліжка з байдужим виглядом чоловіка, що півжиття пробув коло трупів, відкинув простирало з її обличчя і розтулив їй губи.
– Так, – зітхнувши, сказав Д'Авріньї, – бідолашна дівчина мертва, нема сумніву.
– Авжеж, – коротко відказав мертвецький лікар, знову затуливши простиралом обличчя Валентини.
Нуартьє глухо захарчав.
Д'Авріньї обернувся; очі старого блищали.
Лікар збагнув, що він хоче побачити внучку; він підійшов до ліжка і, поки другий лікар полоскав у хлористій воді пальці, що торкалися вуст небіжчиці, він відтулив те спокійне, бліде личко, що скидалося на обличчя сонного янгола.
Сльози, що забриніли в очах Нуартьє, сказали Д'Авріньї, як глибоко вдячний йому нещасний дідуган.
Мертвецький лікар написав свідоцтво тут-таки у Валентининій кімнаті, на краю стола, і, вчинивши ту останню формальність, вийшов у супроводі Д'Авріньї.
Вільфор почув, як вони спускалися сходами, і вийшов зі свого кабінету.
Подякувавши тому лікареві, королівський прокурор звернувся до Д'Авріньї.
– Тепер потрібен священик, – сказав він.
– Може, хочете запросити якогось знайомого священика? – запитав Д'Авріньї.
– Ні, – відказав Вільфор, – зверніться до того, хто ближче.
– Найближче, – сказав міський лікар, – є італійський абат, який оселився в домі поруч із вашим. Хочете, я попрошу його, як проходитиму там?
– Коли ваша ласка, Д'Авріньї, – сказав Вільфор, – підіть із паном лікарем. Ось ключ, щоб ви могли заходити й виходити, коли вам треба. Приведіть панотця і влаштуйте його в кімнаті моєї бідолашної дівчинки.
– Ви хочете з ним побалакати?
– Я хочу побути сам. Ви мені вибачите, правда ж? Священик повинен розуміти всі страждання, тим паче батькові.
Вільфор дав Д'Авріньї ключа, ще раз уклонився міському лікареві й, увійшовши до свого кабінету, взявся до праці.
Існують на світі люди, для котрих праця служить ліком від усіх лих.
Вийшовши на вулицю, обидва лікарі помітили чоловіка в чорній сутані, що стояв на порозі сусіднього дому.
– Оце той, про кого я казав, – озвався мертвецький лікар.
Д'Авріньї підійшов до панотця.
– Шановний пане, чи не погодилися б ви надати послугу бідолашному батькові, який допіру втратив свою доньку, королівському прокуророві де Вільфорові?
– Авжеж, мосьпане, – з прикрим італійським акцентом відказав абат, – я знаю, смерть увійшла в його дім.
– Тоді мені нема чого казати вам, якої допомоги він од вас чекає.
– Я саме збирався запропонувати мої послуги, пане, – сказав священик, – адже нам призначено йти назустріч нашим обов'язкам.
– Це молода дівчина.
– Так, я знаю; слуги сказали мені, я бачив, як вони тікали з дому. Я дізнався, що звати її Валентина, і я вже молився за неї.
– Дякую вам, – сказав Д'Авріньї, – якщо ви вже взялися до вашого святого служіння, то будьте ласкаві й продовжувати його. Будьте коло покійниці, і вам подякує невтішна рідня.
– Ходімо, пане, – сказав священик, – і зважуся запевнити, що не буде палкішої молитви, ніж моя.
Д'Авріньї взяв абата за руку і, не зустрівши Вільфора, що зачинився у себе в кабінеті, припровадив його до небіжчиці, яку мали огорнути в саван тільки уночі.
Коли вони заходили до покою, очі Нуартьє зустрілися з панотцевими очима; певне, щось незвичайне угледів у них Нуартьє, тому що погляд його більше не відривався від священикового обличчя.
Лікар доручив абатовій опіці не лише небіжчицю, а й живого, і священик пообіцяв йому молитися за Валентину і потурбуватися про Нуартьє.
Абатова обіцянка звучала врочисто; і, певне, для того, щоб йому не заважали у його молитвах і не турбували Нуартьє в його скорботі, ледве Д'Авріньї пішов, панотець замкнув на засув не лише двері, якими вийшов лікар, а й ті, що провадили до покоїв пані де Вільфор.
VII. Данґлярів підпис
Ранок був похмурий і сумний.
Уночі гробарі виконали свій печальний обов'язок і зашили в саван тіло, що лежало на ліжку, у скорботне вбрання небіжчиків, яке, хоч що там кажіть про рівність усіх перед смертю, служить останнім нагадуванням про розкіш, яку вони любили за життя.
Той саван був клапоть тонкого батисту, що його придбала Валентина два тижні тому.
Нуартьє ще ввечері перенесли з Валентининого покою до його кімнати; всупереч очікуванням, старий не протестував, що його розлучають із тілом внучки.
Абат Бузоні пробув до ранку і вдосвіта пішов собі, не сказавши нікому ні слова.
О восьмій прибув Д'Авріньї; він зустрів Вільфора, який ішов до Нуартьє, і подався разом із ним, щоб дізнатися, як старий перебув ніч.
Вони застали його у великому фотелі, що був йому за ліжко; дідуган спав спокійним, майже безтурботним сном.
Обоє здивовано завмерли на порозі.
– Погляньте, – сказав лікар Вільфорові, – природа вміє погамувати навіть найбільше горе; звісно, ніхто не скаже, що пан Нуартьє не любив своєї внучки, проте він спить.
– Авжеж, правда ваша, – спантеличено відказав Вільфор, – він спить, і це дуже дивно, адже через найменшу прикрість він може цілими ночами не спати.
– Горе здолало його, – відказав Д'Авріньї.
І обоє, поринувши в думки, повернулися до кабінету королівського прокурора.
– А ось я не спав, – сказав Вільфор, показуючи Д'Авріньї на незаймане ліжко, – горе не може здолати мене, уже дві ночі не лягав я, та погляньте на мій стіл: стільки написав я за ці два дні й дві ночі!.. Стільки порпався у цій справі, стільки зауваг робив на звинувачувальному акті вбивці Бенедетто! О праце, моя пристрасте, моє щастя, мій безуме, тільки ти можеш перемогти всі мої страждання!
І він конвульсивно стиснув руку Д'Авріньї.
– Я потрібен вам? – запитав лікар.
– Ні, – відказав Вільфор, – та поверніться, прошу вас, до одинадцятої години, тому що опівдні буде винесення… Боже милосердний, моє дівча, моє сердешне дівча!
І королівський прокурор, знову ставши людиною, звів очі до неба і зітхнув.
– Ви будете приймати співчуття?
– Ні, один мій родич бере на себе цей болісний обов'язок.