На порозі стояв Моррель, блідий, приголомшений і страшний.
Ось що сталося.
Звичної пори, маленькими дверми, що провадили до Нуартьє, прийшов Моррель.
Проти звичаю, двері не були замкнені. Йому не довелося дзвонити, і він увійшов.
Він постояв у передпокої, гукаючи слугу, щоб той провів його до Нуартьє. Та ніхто не відгукнувся; як відомо, слуги покинули дім.
Моррель не мав особливих підстав, щоб турбуватися: граф Монте-Крісто обіцяв йому, що Валентина житиме, і досі та обіцянка виконувалася. Щовечора граф приносив йому добрі звістки, які наступного дня підтверджував і Нуартьє.
Усе ж таки те безлюддя видалося йому дивним. Він погукав ще раз, уже втретє, та відповіддю була та сама тиша.
І він вирішив піднятися нагору.
Двері до Нуартьє були відчинені, як і всі інші двері.
Перше, що кинулося у вічі, був старий, що сидів у кріслі, на своєму звичному місці; він був дуже блідий, і в його широко розплющених очах завмер переляк.
– Як ся маєте, пане? – запитав Моррель, почуваючи, як завмерло його серце.
– Добре, – дав на здогад старий, – добре.
Та на його обличчі читалася дедалі дужча тривога.
– Ви стурбовані чимось, – провадив Моррель. – Може, погукати когось зі слуг?
Моррель почав чимдуж дзвонити, та хоч як сіпав він за шнурок, ніхто не приходив.
Він обернувся до Нуартьє; обличчя старого ставало дедалі блідіше й тривожніше.
– Боже мій! – вигукнув Моррель. – Чому ніхто не йде? Ще хтось занедужав?
Очі Нуартьє, здавалося, ладні були на лоба вилізти.
– Та що з вами? – допитувався Моррель. – Ви лякаєте мене! Валентина?..
– Так, так! – дав на здогад Нуартьє.
Моррель розтулив рота, проте не зміг і слова промовити; він заточився і притулився до стіни.
Потім показав на двері.
– Так! Так! Так! – дав на здогад старий.
Максимільян кинувся до маленьких сходів і спустився ними двома стрибками, а Нуартьє наче кричав йому очима:
– Швидше, швидше!
Моррель за однісіньку хвилю пробіг декілька покоїв, порожніх, як і всенький дім, і сягнув Валентининого покою.
Йому не довелося відчиняти двері, бо вони були розчахнуті навстіж.
Перше, що він почув, було ридання. Він, мов у тумані, побачив темну постать, що стояла навколішки, уткнувшись головою в купу білих, зжужмлених укривал. Жах, смертельний жах прикував його до порога.
І тоді він почув голос, що сказав:
– Валентина померла, – і ще один, який відгукнувся луною:
– Померла! Померла!
VI. Максимільян
Вільфор підвівся, майже соромлячись того, що його застали в такому розпачі.
Посада грізного обвинувача, яку він мав упродовж двадцяти п'яти років, учинила з нього щось більше чи, може, менше, ніж людина.
Погляд його спершу був розгублений і неуважний, та ось він упав на Максимільяна.
– Хто ви, пане? – запитав він. – Звідки ви? Так не заходять у дім, який спіткала смерть. Ідіть звідси!
Моррель не рухався, він не міг відвести очей від страшенного видовища – від зім'ятого ліжка і блідого обличчя на подушках.
– Ідіть! Чуєте? – крикнув Вільфор.
Д'Авріньї теж підійшов, щоб змусити Максимільяна піти.
Той окинув шаленим поглядом Валентину, обох чоловіків, кімнату, хотів було щось сказати, врешті, не знайшовши, що відповісти, попри вихор скорботних дум, що роїлися у нього в свідомості, він узявся за голову і кинувся до виходу; Вільфор і Д'Авріньї, що на хвилю відволіклися від своїх думок, поглянули йому вслід і перезирнулися, ніби кажучи: "Навіжений".
Та не минуло і п'яти хвилин, як східці зарипіли під тяжкими кроками, і з'явився Моррель, який, із надлюдською силою піднявши крісло Нуартьє, ніс його на другий поверх.
Сягнувши сходового майданчика, він поставив крісло на долівку і швидко покотив його до Валентининого покою.
Усе він учинив із нестямним розпачем, що вдесятеро збільшив його сили.
Та найстрашніше було обличчя Нуартьє, коли Моррель підкотив його до ліжка, де лежала Валентина: на тому обличчі напружено жили тільки очі, й у них зосередилися всі сили і почуття недвиги.
І, уздрівши те бліде обличчя з палючим поглядом, Вільфор перелякався.
Усе своє життя, щоразу, як він зустрічався з батьком, відбувалося щось жахливе.
– Погляньте, що вони вчинили! – вигукнув Моррель, спираючись однією рукою на спинку крісла, яке він підкотив до ліжка, а другою показуючи на Валентину. – Погляньте, батьку!
Вільфор позадкував на крок і здивовано поглянув на майже незнайомого молодика, який прозивав Нуартьє своїм батьком.
Здавалося, тієї миті всенька душа старого перейшла в його налляті кров'ю очі: жили на лобі набрякли, шия, щоки і скроні посиніли, як ото буває в епілептиків, і тому внутрішньому вибухові, що струсонув усеньку його істоту, бракувало тільки крику.
Той крик неначе спливав із усіх пор його тіла, страшний у своїй німоті, несамовитий у своїй безгучності.
Д'Авріньї кинувся до старого і дав йому понюхати спирту.
– Пане, – вигукнув тоді Моррель, ухопивши нерухому руку старого, – мене питають, хто я такий і за яким правом я тут. Ви знаєте, то скажіть їм, скажіть!
Ридання заглушили його голос.
Уривчастий подих стрясав груди старого. Те збурення скидалося на початок агонії.
Нарешті сльози ринули з грудей Нуартьє, що був щасливіший від Морреля, бо той ридав без сліз. Старий не міг схилити голову і тільки заплющив очі.
– Скажіть, що був я її нареченим, – провадив Моррель. – Скажіть, що була вона моїм другом, моїм єдиним коханням на білому світі! Скажіть, що її неживе тіло належить мені!
І він упав навколішки перед ліжком, конвульсивно вчепившись у нього руками.
Так тяжко було бачити цього великого, дужого чоловіка, якого пригнітило горе, що Д'Авріньї відвернувся, приховуючи хвилювання. Вільфор більше не вимагав пояснень, упокорившись тому тяжінню, що вабить нас до людей, котрі любили тих, за ким і ми побиваємося, тож він простягнув Моррелеві руку.
Та Максимільян нічого не бачив; він ухопив крижану руку Валентини і, не вміючи плакати, глухо стогнав, учепившись зубами за край простирадла.
Декілька хвилин у тій кімнаті чутно було тільки ридання, прокльони і молитви.
І все ж таки один звук горував над усім – то був хрипкий, страшний подих Нуартьє. Здавалося, із кожним подихом у грудях старого уривалися якісь життєві пружини.
Зрештою Вільфор, що панував над собою ліпше, ніж інші, й наче поступився тимчасово своїм місцем Максимільянові, зважився заговорити.
– Мосьпане, – сказав він, – ви кажете, що кохали Валентину, що були її нареченим. Я не знав про те кохання, про вашу змову, і все ж таки я, її батько, прощаю вам, тому що, бачу, ваше горе велике і невдаване. Адже і моє горе таке велике, що в душі моїй немає місця для гніву. Та ви бачите, що янгол, який обіцяв вам щастя, покинув цю землю; не треба їй земного поклоніння, адже тепер вона постала перед Творцем; отож, попрощайтеся з її тлінними останками, торкніться востаннє її руки, яку ви чекали, і розлучіться з нею назавжди. Тепер Валентині потрібен тільки священик, який благословить її.
– Ви помиляєтеся, шановний пане, – вигукнув Моррель, зводячись на одне коліно, і серце його прошив такий біль, якого він ніколи ще не зазнавав, – помиляєтеся! Валентина померла, та померла вона такою смертю, що потребує не лише священика, а й месника! Погукайте священика, пане де Вільфоре, а месником буду я!
– Що ви маєте на увазі, мосьпане? – пробурмотів Вільфор, здригнувшись від того напівбожевільного крику.
– Я хочу сказати, що у вас – двоє людей, пане! – відтяв Моррель. – Батько вже достатньо наплакався – нехай тепер постане королівський прокурор!
Очі Нуартьє зблиснули, Д'Авріньї підійшов ближче.
– Я знаю, що кажу, пане, – провадив Моррель, читаючи на обличчях присутніх усі їхні почуття, – ви знаєте незгірше від мене те, що я скажу: Валентину вбили!
Вільфор понурив голову, Д'Авріньї підійшов ще на крок, Нуартьє ствердно опустив повіки.
– За нашого часу, – провадив Моррель, – жива істота, навіть не така юна і гожа, як Валентина, не може померти не своєю смертю так, щоб ніхто не вимагав звіту про її загибель. Пане королівський прокуроре, – дедалі палкіше скінчив Моррель, – тут немає місця для жалості! Я вказую вам на злочин, то шукайте убивцю!
І його невблаганний погляд допитувався у Вільфора, який і собі шукав погляду то Нуартьє, то Д'Авріньї.
Та замість того, щоб підтримати Вільфора, лікар і батько відповіли йому такими самими непохитними поглядами.
– Так! – дав на здогад старий.
– Авжеж! – сказав Д'Авріньї.
– Ви помиляєтеся, мосьпане, – сказав Вільфор, намагаючись подолати волю трьох людей і своє хвилювання, – у моєму домі не кояться злочини – мене тяжко карає доля, мене тяжко випробовує Бог, – та в мене нікого не вбивають!
Очі Нуартьє зблиснули, Д'Авріньї розтулив рота, щоб заперечити.
Моррель звів руку, закликаючи до мовчання.
– А я вам кажу, що тут убивають! – неголосно, проте грізно відказав він. – Я вам кажу, що це вже четверта жертва за чотири місяці! Я вам кажу, що чотири дні тому вже намагалися отруїти Валентину, та їм не пощастило, завдяки обачності пана Нуартьє! Я вам кажу, що дозу подвоїли або ж поміняли отруту, і цього разу злочин удався! Я вам кажу, що ви знаєте це так само добре, як і я, тому що пан Д'Авріньї попереджав вас про це як лікар і як друг.
– Ви марите, мосьпане, – сказав Вільфор, марно силкуючись звільнитися від петлі, що захльоснула його.
– Я марю? – вигукнув Моррель. – Тоді я звертаюся до самого пана Д'Авріньї. Запитайте у нього, шановний пане, чи пам'ятає він слова, які промовив у вашому саду, перед цим домом у вечір смерті пані де Сен-Меран. Тоді обидва ви думали, що ви самі, і розмовляли про цю трагічну смерть; ви посилаєтеся на долю, ви несправедливо звинувачуєте Бога, та доля й Бог брали в цій смерті участь лише в той спосіб, що створили вбивцю Валентини!
Вільфор і Д'Авріньї перезирнулися.
– Авжеж, пригадайте, – сказав Моррель, – ви гадали, що ті слова були сказані в тиші й на самоті, загубилися у пітьмі, та вони сягли мого слуху. Звісно ж, після того вечора, упевнившись у злочинній поблажливості пана де Вільфора до своїх близьких, я повинен був відкрити все властям. Тоді я не був би одним із винуватців твоєї смерті, Валентино, кохана моя! Та винуватець стане месником; це четверте убивство очевидне для кожного, і якщо твій батько покине тебе, Валентино, присягаюся, я сам переслідуватиму вбивцю!
І наче природа зглянулася врешті над цим сильним чоловіком, що ладен був зламатися під тягарем своєї сили, – останні слова його завмерли в горлі, із грудей його вирвалося ридання, непокірні сльози ринули з очей, він заточився і, плачучи, знову повалився на коліна біля ліжка.
Тоді зняв річ і Д'Авріньї.
– Я поділяю почуття пана Морреля і теж вимагаю правосуддя, – голосно заявив він.