– Боже милосердний, що зі мною буде? – прошепотіла вона.
– Хоч що з вами сталося б, панно Валентино, не бійтеся. Якщо ви будете страждати, якщо втратите зір, слух, дотик, нічого не бійтеся; якщо ви отямитеся й не будете знати, де ви, не бійтеся, навіть якщо прокинетеся в могильному склепі, у домовині; зберіться з думками і скажіть собі: цієї миті мене охороняє друг, батько, людина, що бажає щастя мені й Максимільянові.
– Господе, невже так треба?
– Може, ви хочете виказати вашу мачуху?
– Ні, ні, ліпше померти!
– Ви не помрете, панно Валентино. Хоч що з вами станеться, обіцяйте мені не нарікати й сподіватися!
– Я думатиму про Максимільяна.
– Я люблю вас, як рідну доньку, панно Валентино, тільки я можу порятувати вас, і я вас порятую.
Валентина склала долоні, наче до молитви, бо відчувала, що тільки Бог може порятувати в цю страшну пору. Вона шепотіла невиразні слова, забувши про те, що плечі її вкриті лиш довгими косами і крізь тонке мереживо пеньюара видно, як калатає її серце.
Граф Монте-Крісто обережно торкнувся її руки, накинув на неї оксамитову ковдру і сказав із батьківською усмішкою:
– Дитино моя, вірте у мою відданість, як ви вірите у милість Божу і Максимільянове кохання.
Валентина сумирно і вдячно поглянула на нього, наче слухняна дитина.
Тоді граф Монте-Крісто дістав із кишені смарагдове пудельце, відчинив золоту кришечку і поклав їй на долоньку пігулку завбільшки з горошину.
Валентина взяла її й уважно поглянула на графа Монте-Крісто – на обличчі її безстрашного захисника сяяв відблиск божистої могуті й величі.
Погляд її запитував.
– Так, – сказав граф Монте-Крісто.
Валентина піднесла до вуст пігулку і проковтнула її.
– До побачення, дитино моя, – сказав він. – Тепер я спробую заснути, бо ви порятовані.
– Ідіть, – відказала Валентина, – обіцяю вам, що не боятимуся, хоч що там станеться зі мною.
Граф Монте-Крісто довго дивився на дівчину, яка потроху засинала під впливом дурману.
Потім він узяв склянку, вилляв три чверті у коминок, щоб можна було подумати, ніби Валентина пила з неї, знову поставив її на нічному столику, потім підійшов до книжкової шафи і зник, востаннє глянувши на Валентину.
Вона засинала безтурботно, мов янгол біля ніг творця.
V. Валентина
Нічник і далі горів на коминку, спалюючи останні краплі олії, що плавали ще на поверхні води. Алебастровий ковпачок уже забарвлений був червоним кружальцем, уже тріскучий пломінець спалахував останніми іскрами, тому що і в неживих предметів бувають передсмертні корчі, які можна порівняти з людською агонією, тьмяне, зловісне світло кидало опалові відблиски на біле запинало Валентининого ліжка.
Вуличний гамір ущух і запало моторошне безгоміння.
Аж ось двері з Едуарової кімнати прохилилися, й обличчя, що ми його вже бачили, відбилося у дзеркалі, що висіло навпроти, – то була пані де Вільфор, що прийшла поглянути на дію напою.
Вона зупинилася на порозі, прислухаючись до потріскування нічника, єдиного звуку в тій кімнаті, що здавалася безлюдною, а потім тихенько підійшла до нічного столика, щоб поглянути, чи порожня склянка.
У ній була ще чверть напою, як ми вже казали.
Пані де Вільфор взяла її, вилляла рештки у коминок і перемішала попіл, щоб рідина ліпше всоталася; потім старанно виполоскала склянку, витерла її своєю хусточкою і поставила на колишнє місце.
Вона довго не зважувалася підійти до ліжка й поглянути на Валентину.
Те похмуре світло, безгоміння, темні чари ночі, либонь, знайшли відгук у глибинах її душі: отруйниця боялася того, що вона вчинила.
Урешті вона зібралася на дусі, відхилила запинало, нахилилася над узголів'ям і поглянула на Валентину.
Дівчина не дихала; найлегша пушинка не гойднулася б на її розтулених, непорушних вустах, повіки її вкрилися бузковою тінню і трохи набрякли, і її довгі темні вії вже виділялися на тлі шкіри, що пожовкла, наче віск.
Пані де Вільфор довго дивилася на те промовисте у своїй непорушності обличчя, нарешті зважилася і, піднявши ковдру, притулила долоню до серця дівчини.
Воно не калатало.
Трепет, який вона відчула в пальцях, був ударами її власного пульсу; вона здригнулася і забрала руку.
Валентинина рука звісилася з ліжка; від плеча до зап'ястя вона здавалася виліпленою Жерменом Пілоном, та п'ясть була трохи спотворена конвульсією, і тонкі пальці, заклякнувши, завмерли на червоному дереві ліжка.
Лунки нігтів посиніли.
У пані де Вільфор не залишалося сумнівів: усьому був край; остання страшна справа, з-поміж тих, що вона задумала, нарешті здійснилася.
Отруйниці вже не було чого робити в тім покої; не випускаючи запони з рук, вона обережно позадкувала, певне, остерігаючись звуку своїх кроків по килиму; вона була зачарована виглядом смерті, в якому криється непереборна приваба, поки смерть ще не гниття, а тільки непорушність, поки вона ще таїна, а не тлінь.
Спливали хвилини, а пані де Вільфор не могла випустити запинала, яке вона тримала над головою Валентини, мов саван. Вона платила данину думам, а думи злочинця – це муки сумління.
Нічник затріщав гучніш.
Пані де Вільфор здригнулася і випустила запону.
Тієї ж миті нічник погас, і кімната поринула у непроглядний морок.
Затремтівши, злочинниця навпомацки дісталася до дверей і повернулася до свого покою з краплями холодного поту на чолі.
Ще дві години в кімнаті стояла темрява.
Потім потроху її залляло бліде світло, що цідилося крізь віконниці; воно стало яскравіше і повернуло предметам барви й контури.
Незабаром на сходах почулося покашлювання, і до Валентининого покою ввійшла доглядачка з кухликом у руці.
Батькові чи коханому варто було поглянути, щоб сказати: Валентина померла, та для тієї наймички вона тільки спала.
– Ага, – сказала вона, підійшовши до нічного столика, – вона випила трохи мікстури, склянка порожня на дві третини.
Потім вона підійшла до коминка, затопила, сіла у фотель і, хоч вона допіру встала з ліжка, скористалася Валентининим сном, щоб іще трохи подрімати.
Прокинулася вона, коли дзиґар вибив восьму.
Тоді, здивувавшись із того, що недужа так непробудно спить, перелякана тією рукою, яка звісилася з ліжка і якою та навіть не поворухнула, доглядачка підійшла до ліжка й тільки тоді помітила, що губи заклякли, а груди вже захололи.
Вона хотіла було звести Валентинину руку, та рука так заков'язла і була така непіддатлива, що доглядачка все зрозуміла.
Вона зойкнула від жаху і кинулася до дверей.
– На поміч! – заволала вона. – На поміч!
– Що сталося? – почувся голос Д'Авріньї. Була якраз пора його щоденного візиту.
– Що сталося? – пролунав голос Вільфора, що хутко вибіг із кабінету. – Лікарю, ви чуєте, гукають на поміч!
– Так, так, – відказав Д'Авріньї, – ходімо, ходімо швидше до Валентини.
Та перш аніж підійшли батько з лікарем, слуги, що були і в покоях, і в коридорах того самого поверху, уже позаходили і, вгледівши бліду й непорушну Валентину, що лежала на ліжку, у розпачі заламували руки.
– Погукайте пані де Вільфор, збудіть пані де Вільфор! – волав королівський прокурор, стоячи на порозі, якого він, видавалося, боявся переступити.
Та слуги, не відповідаючи, дивилися на Д'Авріньї, що ввійшов до покою, кинувся до Валентини і звів її.
– І ця! – прошепотів він, опускаючи тіло. – О Боже, коли ж цьому буде край!
Вільфор забіг до кімнати.
– Господе милосердний, що ви оце сказали! – розпачливо вигукнув він. – Лікарю, лікарю!..
– Я сказав, що Валентина померла, – урочисто і суворо виголосив Д'Авріньї.
Вільфор повалився навколішки, мов підтятий, упавши головою на Валентинине ліжко.
Почувши лікареві слова, почувши батьків вигук, охоплені панікою слуги вибігли відтіля, глухо вигукуючи прокляття; на сходах і в коридорах лунали їхні квапливі кроки, потім вони пролунали і надворі; потім усе затихло; усі до одного повтікали з того клятого дому.
Тоді пані де Вільфор у накинутому на плечі пеньюарі підняла штору; вона зупинилася на порозі, вдавши подив і намагаючись видушити з себе бодай кілька непокірних сльозинок.
Раптом вона пополотніла і, простягнувши руки, підбігла до нічного столика.
Вона побачила, що Д'Авріньї нахилився й уважно розглядає склянку, яку вона власноруч спорожнила тієї ночі.
У склянці було точнісінько стільки ж плину, скільки вона вилляла в попіл.
Навіть якби Валентинин дух постав зараз перед нею, отруйниця не була б така ошелешена.
Барва того напою, якого вона налляла Валентині у склянку і який та випила, а також та отрута не може обманути очі Д'Авріньї, он він уважно розглядає його, це диво, що його вчинив Господь, щоб, усупереч хитрощам убивці, лишився слід, речовий доказ, свідчення про злочин.
Поки пані де Вільфор стояла непорушно, мов утілення жаху, а Вільфор, притулившись головою до ліжка небіжчиці, не бачив більше нічого довкола себе, Д'Авріньї підійшов до вікна. Ще раз уважно глянувши на вміст тієї склянки, він умочив у плин кінчик пальця.
– Це вже не бруцин, – сказав він. – Ану ж бо гляньмо, що воно таке!
Він підійшов до одної шафи, де була аптечка, дістав зі срібного покрівця слоїк із азотною кислотою, налляв декілька крапель в опаловий плин, і той відразу ж набув криваво-червоної барви.
– Ага! – сказав Д'Авріньї, з відразою судді, що з'ясував правду, і з радістю вченого, що розв'язав складну задачу.
Пані де Вільфор роззирнулася довкруги; очі її сяйнули, потім згасли, і вона, заточуючись, намацала рукою двері й пішла.
Наступної миті за дверми щось гупнуло – вона повалилася додолу.
Проте ніхто на те не звернув уваги. Доглядачка стежила за діями лікаря, Вільфор і далі перебував у тому забутті.
Тільки Д'Авріньї провів поглядом пані де Вільфор і помітив, як поспішно вона вийшла.
Він підняв штору, і через Едуарову кімнату його погляд просягнув у спальню, де на долівці нерухомо лежала пані де Вільфор.
– Ідіть туди, – сказав він доглядачці, – пані де Вільфор недобре.
– А панна Валентина? – затнувшись, запитала доглядачка.
– Панна Валентина більше не потребує допомоги, – відказав Д'Авріньї. – Вона померла.
– Померла? Померла? – стогнав Вільфор у пориванні душевної муки, яка страшенно мордувала його, тому що була недовідома, нова, нечувана для цього крицевого серця.
– Що я чую! Померла! – вигукнув ще один голос. – Хто сказав, що Валентина померла?
Вільфор із лікарем обернулися.