– Іван чудово зрозумів, що ми називаємо його дружину Бессі, й він її кличе "Бі".
– Я не чула ні разу, аби він її називав Бі.
– А я чула, – заперечила Сьюзі. – І коли б ти не вирішила наперед, що експеримент не вдався, то теж почула б.
– Гаразд. Він зве Бессі Бі. Браво, який поступ! Одне слово. Іван промовив одне слово за два тижні. Але ж до появи Бессі – перепрошую, Бі, – він вимовляв їх щоденно по сорок.
– У цьому є щось іще тривожніше, – докинув Боб, випроставши руку й зіпершись на стіну. – Ми всі помітили, що зараз Іван відмовляється від будь-яких контактів. Не хоче більше гратися, навіть відповідати на оклик. А коли ми спускаємося в басейн, він кусає нас за ноги.
Мовчання. Коли Боб говорив, то в його голосі завжди бриніла театрально награна нотка, від чого всі ніяковіли.
– Мені здається, що Іванова реакція цілком задовільна, – зауважив похмурий Майкл. Опустивши голову на груди, він ні на кого не дивився.
Сьюзі уважно подивилася на нього. Говорили, що він схожий на Пітера своєю поставою й ходою, мав таку ж, як і той, ямку на Щоці. Однак Пітер, як тільки відчував, що до нього добре ставляться, сповнювався енергією, заглибитися в смуток йому було так важко, як утопити в воді корок. Майкл занадто багато про щось думав. Сьюзі кілька разів нишком зиркнула на нього: "Який же він вродливий, вродливіший за Пітера, з рішучим характером, здібніший, без ризику. І все ж з першого разу Пітер сподобався більше, він такий щирий". Лізбета мала щось сказати, та Майкл повів далі, підвищив голос:
– Дуже просто, треба погодитися на факті: Іван ревнивий.
"А він, – подумала Сьюзі, – він ревнує? І кого? Господи, невже цю незграбу, схожу на чемпіонку з баскетбола, з її брутальністю, черствістю і поганими манерами?";
– Вислухайте, – мовив Пітер, відкинувши назад голову, щоб доторкнутися потилицею до холодної руки Сьюзі, – очевидно, є інше пояснення: я не знаю, чи дельфінова мова приходить до нього цілком природно, чи він; мусить вчитися розмовляти, як людське дитя. Та чи не. можна принаймні сказати, що Іван зараз саме поновлює з Бессі свою рідну мову й що це навчання забирає в нього всі зусилля, а пізніше він однаково повернеться до людської родини?
– Який оптимізмі – вигукнула Лізбета. – Коли він повернеться до нас, можна сподіватися, що забуде оті сорок англійських слів, що ми їх втовкмачили йому.
Сьюзі роздратовано зауважила:
– Так чи не так, а мені здається, що то вже не наука, коли робляться здогади на майбутнє.
– Пітер перший почав робити ці здогади, – докинула Лізбета.
Вона вийняла з рота сигарету й повела очима по своїх товаришах. Її пронизливий погляд приголомшив Сьюзі. Не можна було відмовити Лізбеті в умінні звинувачувати своїх друзів.
– Безумовно, – мовила Лізбета, – кожен має право думати по-своєму. Якщо ви не бажаєте визнати, що дослід не вдався, то ви – вільні. Але що тоді ми робимо? Нічого. О, я знаю, – цікорила вона тремтячим від ненависті голосом, – є різні способи нічого не робити. Можна бути зайнятим і навіть дуже зайнятим, але водночас нічого не робити.
Усі мовчали.
"Яка негідниця, – думалося Сьюзі, – яка негідниця! Навіть Боб Меннінг зніяковів. А Меггі, чому Меггі нічого не каже?"
Вона таки не витримала, запитала:
– Ти нічого не скажеш, Меггі?
Меггі здригнулася, звела очі й розгублено пробелькотіла:
– Але ж мені нічого сказати.
Майкл випростався на стільці, вчепився обома руками за пояс своїх шортів і, подивившись на Меггі, продекламував:
Мав я друга, вірного, правдивого,
Та ось Брут сказав, що він честолюбивий,
Брут же був людиною поважною.
– Браво! – вигукнув Пітер.
Боб Меннінг знову замкнувся в своїй шкаралупі. Навіть його жести, завжди такі жваві, зараз вгамувалися.
– Є люди, – таким же злобливим і задирливим тоном провадила далі Лізбета, – що полюбляють триматися осторонь. Ну, я їх не осуджую. Але ніхто не заборонить мені сказати, що протягом двох тижнів ми лише те й робимо, що стежимо, як вони залицяються одне до одного – маю на увазі Бессі й Івана, – докинула вона пискливим голосом.
– Ох! – зітхнула Меггі. Якийсь час ніхто не озивався.
– Чи не замовкла б ти? – випалив раптом Майкл, зиркнувши іскристими очима на Лізбету. – Мені вже надокучили твої вибрики.
Лізбета здригнулася:
– Коли ти гадаєш, що…
– Замовкни, – гнівно перебив її Майкл. – Інакше я зараз візьму й кину тебе в басейн.
– А я охоче допоможу тобі, – озвався Пітер.
Лізбета зміряла обох вивчаючим поглядом: ні, вона не помилилася, вони, далебі, спроможні зробити те, що сказали. "Так, вона здалася, – подумала Сьюзі, – нарешті я на власні очі побачила, як Лізбета пасує перед хлопцями". Перегодя Сьюзі стало шкода дівчини. Боб і Меггі кинули її на поталу. Лізбета, задерев'янівши, мовчки сиділа на стільці навпроти своїх товаришів, намагаючись протистояти їхньому гнівному осудові.
– Ви – звірі, – мовила вона, силкуючись говорити зневажливим тоном.
– Та ні, ні, – заперечив Майкл, уїдливо посміхаючись. Він схилився над столом, наливаючи в склянку кока-кола, якого залишалося півпляшки. – Я не звір, я просто належу до отого "цвіту американської молоді", що наш президент шкодує послати у В'єтнам умирати на полях війни…
Він замовк. Урочисто підняв угору склянку, буцімто збирався виголосити тост, і випив.
– Іду спати, – підвівшись, мовила Лізбета. – Є край дурницям, які люблю я слухати вечорами.
– І я також, – озвалася Меггі й підвелася.
Лізбета, висока, гнучка й струнка, подалася до дверей, за нею пішла й Меггі, що здавалася надто маленькою й незграбною.
– Прощавай, шановний Бруте, – кинув Майкл.
Він глумливо помахав чотирма пальцями правиці їй услід.
"Як же я могла помилитись? – з подивом думала Сьюзі. – Він зовсім не закоханий у неї, він ненавидить її. У нього зовсім інший смак".
– Ти так міркуєш, – обернувся до Майкла Боб Меннінг, – ніби наступного року тебе покличуть до війська.
– А ти, непорочний юначе, говориш так, – відрубав Майкл, – ніби війна на Південному Сході Азії скінчилася ще три. роки тому…
Задзеленчав внутрішній телефон. Пітер зняв трубку й, затуляючи долонею мікрофон, сказав:
– Майкле, тебе просить Севілла.
* * *
– Майкле, чи не бажаєте зробити прогулянку зі мною?
– Охоче!
Кам'яниста стежечка, звиваючись змійкою між скель, впиралася в самісіньку лабораторію. Хоч близько море, але повітря було тепле. Повновидий ясний місяць, повисши над обрієм, відкидав од їхніх постатей веретеноподібні тіні.
– Майкле, маю до вас прохання. Але передусім, якщо ваша ласка, дозвольте поставити одне запитання. – Помовчавши трохи, Севілла докинув: – Ось воно: чи доводилося вам у стінах лабораторії критикувати зовнішню політику Сполучених Штатів?
Майкл зупинився й глипнув на Севіллу.
– Це робив я сьогодні ввечері, кілька хвилин тому. – Й з якоюсь байдужістю додав: – Але гадаю, що я маю право висловлювати свою думку.
– Безперечно, – говорив Севілла, – це право записане в конституції Сполучених Штатів. – Потім додав: – А ось моє прохання. Підкреслюю, що це моє особисте прохання. Майкле, коли ви перебуватимете в стінах лабораторії, то в майбутньому намагайтеся не вдаватися до такої критики.
– Це наказ? – запитав Майкл крижаним голосом.
– Зовсім ні. Я вам не можу наказувати. Це моє особисте прохання.
Якусь мить обидва мовчали.
– Ви хочете сказати, що слова, сказані сьогодні увечері, хтось повторить, і вони в такому разі вам зашкодять?
Севілла промовив повільно й виразно:
– Безперечно, вони будуть повторені й будуть спрямовані проти мене.
– Не розумію, як саме?
– Бо ви у мене працюєте.
– Он як, – мовив Майкл. – Ну що ж, признаюся, Що я дуже…
Він примовк, далі повів жвавим тоном:
– Якщо я правильно розумію, між нами є донощик?
Севілла промовчав.
– Даруйте мені, – озвався Майкл. – Я не мав би ставити вам подібного запитання. Однак хочеться мені запитати у вас ще дещо.
– Здогадуюся, – сказав Севілла, – тим паче не відповім вам.
Згодом Майкл заговорив з вимушеною грайливістю:
– Так, щось трохи обмежує нашу розмову. – Й докинув: – Щодо вашого прохання, я обіцяю виконувати його.
Севілла поклав руку на плече юнакові.
Терпляче, підступно, день у день Маріанна викрадала в нього його синів, отруювала їх ненавистю, якою сама захлиналася. Поволі їй вдалося відчужити їх від нього. "Що ж, – подумав Севілла, тримаючи руку на Майкловому плечі, – навіщо замикатися в межах одної сім'ї? Майкл також мій син". Мовчанка затягалася. Майкл збагнув, що таїлося в цій тиші, й заговорив бадьоріше:
– А ви, що ви мислите про нашу азіатську політику?
– Бачте, – відповів Севілла, забравши з плеча руку, – я не захоплююсь нею. Але міркую так: я обирав президента Сполучених Штатів, і той В'єтнам хай буде на його совісті. А мій клопіт – це дельфіни. Кожному своє.
– Але якщо президент веде згубну політику в Азії?
– На мою думку, – відказав Севілла після коротких роздумів, – я не маю необхідної інформації, щоб судити про це. Що сказали б ви про президента, якби він раптом зайнявся електронікою, не маючи для цього відповідної підготовки?
– Але тут не так уже й складно. Коли уважно читаєш газети, то багато речей впадає в око з приводу В'єтнаму.
Майкл, засунувши руку в кишеню, зніяковів. Чи, бува, не зайшов він надто далеко? Схоже було на те, що він дає урок Севіллі й ставить себе йому в приклад.
– Так, я знаю, – мовив Севілла, – що ви дошукуєтесь істини. І, можливо, ви маєте рацію. А мені не вистачає часу. Далебі, я не можу дозволити собі таку розкіш – цікавитися зовнішньою політикою Сполучених Штатів.
– І навіть тоді, коли вона приведе до третьої світової війни?
– О, ви перебільшуєте, – вигукнув Севілла. – Ми ще не дійшли до цього.
Майкл промовчав, бо почував себе ніяково. "І цей Севілла також гне туди. Який нікчемний світ! – мислив він з гнівом. – Всі ми негідники, ось що!"
– Мене непокоїть Іван, – мовив Севілла, – й не знаю, що мені робити.
Майкла пойняло якесь почуття іронії. Йшлося про Івана. Світ на грані загибелі, а тут цікавляться мовою дельфінів. А втім, чи є підстави для іронії? Адже саме його обрав Севілла, щоб признатися про своє скрутне становище. Щирість визнання, сердечне довір'я, відсутність пихи. Вони були такі близькі один одному, хоча політичні переконання мали надто різні. "Ох, як хотілося б мені переконати його", – подумав Майкл, і знову зажевріла в ньому надія.
– Може, варто розлучити Івана з Бессі, – порадив трохи розгублено Майкл, бо відчував, що Севілла чекав на його відповідь.
Той мовчки ступив кілька кроків.
– Я мислив про це.