Навкруги цілковита пустеля, тиша, запах згарищ. А під розбитими будинками — мільйони трупів.
Я добре знав автостоянку на Єлісейських Полях. Попереднього літа залишав там своє авто, коли возив на два дні Біргітту до Парижа. Власне, сама обстановка вже страхітлива, Я уявив собі, як люди, що вижили, безнадійно бігають у темряві підземель, щоразу наштовхуючись на засипані виходи.
Тепер, сам не знаю як, мабуть, виснажившись до краю, я заснув, і мені приснилися жахливі кошмари: підземна автостоянка на Єлісейських Полях переплуталася з метро, а метро — з мережею каналізації, а гурт людей, що вижили, — з пацюками. Я також був одним із тих пацюків і, водночас ніби роздвоївшись, з жахом дивився збоку на свою метушню.
Наступного ранку нас розбудив Момо, гамселячи кулаками в двері. На сніданок Мену приготувала для нас невеличкий сюрприз. На довгий монастирський стіл у будиночку накинула строкату, трохи вже полатану баскську скатертину (найстарішу з дванадцяти скатертин, що їх тітка тримала складеними в шафі й що їх Мену дуже дбайливо зберігала для мене, начебто я збирався жити два століття), на скатертину поставила пляшку вина, склянки, на кожну тарілку поклала по шматочку сала й шинки — це була ознака того, що Мену трохи розщедрилася відтоді, як дізналася, що Аделаїда житиме й опороситься, — а біля тарілок — по великій намащеній смальцем скибці хліба.
Коли зібралися всі, я сів, давши волю кожному вибирати собі місце. Тома сів праворуч від мене, Пейссу — ліворуч. Навпроти вмостився Мейссоньє. Праворуч від нього — Колен, ліворуч — Момо, а поряд з ним, на самому краєчку стола, — Мену. Не знаю, чи звичка в людей виробляється з першого разу, але цей порядок не змінювався в майбутньому, принаймні доти, доки нас було семеро в Мальві лі.
Я відчував якусь нереальність, коли їв цей сніданок, який мало відрізнявся від того, що його кожного ранку Мену пропонувала листоноші Будно; їв його за допомогою ножа й виделки, сидячи на стільці перед чистенькою скатертиною, й зовсім ніщо не нагадувало в великій залі будиночка про подію, яку недавно ми пережили, хіба що патьоки розтопленого свинцю на каламутних невеличких шибках вікон і сірий прошарок пороху та попелу на сволоках під стелею. Але Мену вже здогадалася підмести й помити кахляну підлогу, дбайливо начистити горіхові меблі, мовби цією заповзятливістю до життя й відновленням щоденних буднів прагнула зовсім стерти зі своєї пам'яті страшну подію.
Однак вона не змогла стерти той вираз, що був на обличчі в моїх приятелів. Усі вони їли, ні на кого не дивлячись, не розмовляючи й майже не ворушачись, ніби погляди й рухи могли вивести їх зі стану оціпеніння, яке анестезувало їхнє страждання. Я передбачав, що пробудження буде страшним і викличе в них, особливо в Пейссу, нову хвилю відчаю. Після розмови з Тома й кошмарів, що приснилися мені, цілу ніч я міркував і дійшов висновку, що єдиний спосіб запобігти шокові, що чекав на них, — це негайно знайти для них роботу й самому працювати разом з ними. Перечекав, доки вони не скінчили їсти, й мовив:
— Послухайте, хлопці, хочу попросити у вас допомоги й поради.
Вони підвели голови. Які в них були насуплені погляди! Однак завважив, що вони зреагували на моє звертання. Я сказав "хлопці" — так я не звертався до них ще з часів "Гуртка". Вимовивши це слово, я почав поводитися так, як поводився тоді, в дитинстві, й сподівався, що вони будуть наслідувати мій приклад. До того ж слово "хлопці" означало також, що нам доведеться разом виконувати складне завдання. Отже, крім прямого, це слово мало ще й переносне значення.
Я провадив далі:
— Завдання номер один. За першою огорожею лежать трупи двадцять одної тварини — одинадцятьох коней, шістьох корів і чотирьох свиней. Не кажу нічого про сморід, бо я не сам дихаю ним, але цілком очевидно, що більше не можна жити в таких умовах. Це може скінчитися тим, що ми також поздихаємо. Ну ось, — вів далі я, — перше й найневідкладніше завдання: що нам слід зробити, аби позбутися цих трупів? На щастя, мій трактор, якого я поставив у "Материнстві", не пошкоджений. У мене є дизельне пальне, не дуже багато, але є. Маю також вірьовки й навіть линви. Ну, то що ми можемо вдіяти з оцим причандаллям?
Вони пожвавішали. Пейссу запропонував вивезти "бідних тварин" на смітник, що біля Мальжака, й залишити їх там. Але Колен зауважив, що в нашій місцевості вітри віють переважно із заходу й вони доноситимуть до нас сморід від цієї могили трупів. Мейссоньє наполягав розвести багаття біля шляху над смітником і спалити їх. Проте я не погодився спалювати двадцять одну тварину, бо треба було б дуже багато дров. Адже нам потрібно буде чимало дров узимку, щоб варити їжу й зігрівати свою оселю. Мабуть, то буде нашим найважчим завданням — рубати й збирати то тут, то там, часто навіть досить далеко, напівобгорілі стовбури й гілляки і тягти їх аж сюди.
Коленові спав на думку піщаний кар'єр у Рюнах. Він містився неподалік. До нього вниз збігав шлях, туди легко можна було дістатися возом. А поскидавши тварин у кар'єр, ми могли б присипати їх піском.
Хтось, не пригадую, хто саме, зауважив, що доведеться довго працювати заступами. Тома обернувся до мене:
— Ти ж казав мені, що разом із Жерменом застосовував вибухівку в скелястих місцях, коли копали канаву для електричного кабеля до Мальвіля?
— Так.
— У тебе залишилося хоч трохи вибухівки?
— Дюжина зарядів.
Більше нам і не треба, — сказав Тома. — Не доведеться працювати заступами. Беруся обвалити на тварин стіну кар'єру.
Ми перезирнулися. Теоретично справу було розв'язано, але кожен знав, що виконувати її практично буде не дуже приємно.
Мені не хотілося, щоб вони замислилися над цим.
— Треба також ухвалити ще одне рішення, і то дуже швидко. Маю на оці поля. Ось яка проблема хвилює мене: чи варто знову пересівати їх? У мене досить ячменю й сіна. Одне слово, маю чим прогодувати двадцять тварин аж до нового врожаю. Звісно, як ви самі знаєте, врожаю сімдесят сьомого року! Але з іншого боку, оскільки в мене залишилися тільки три тварини, то мені вистачить сіна й ячменю, щоб прогодувати їх аж до сімдесят восьмого року. Є також чим годувати й льоху. Це скоріше перед нами самими виникає проблема хліба, адже в мене нема зерна, хіба що тільки на насіння.
Раптом у всіх обличчя споважніли. Було страшно залишитися без хліба, якого з давніх-давен вони наїдалися досхочу. Адже вони не знали ніколи, що таке бути без хліба, не знали цього й їхні батьки, навіть під час війни. Мені часто розповідав дядько, що в нашій місцевості в 1940 році, незважаючи на карткову систему, що її запровадив Віші, використовувалися старі пекарні й нишком випікали вдосталь хліба. "Так, — казала Мену, — мій дідусь не раз розповідав про тяжкі часи. Але, Емманюелю, я не чула ніколи від нього, що йому бракувало хліба".
Це було доказом того, що забулися перекази про колишні голодовки, але не зник споконвічний страх у свідомості селянина.
— Я погоджуюся з тобою щодо врожаю нинішнього року, — озвався Пейссу. — Вчора, повертаючись із Мальжака, я копнув патиком пшеничну ниву. — Це здалося мені доброю ознакою, що йому спав на думку такий спогад після того, що тільки-но він відчув. — І я на знайшов нічого, — мовив він, одночасно розтуливши долоні над столом, — нічогісінько. Земля неначе спечена. Можна подумати, що вона перетворилася на порох.
— Скільки в тебе насіння пшениці? — спитав мене Колен.
— Вистачить, щоб засіяти два гектари.
— Ох, усе ж таки, — зітхнув Мейссоньє.
Мену стояла трохи осторонь, не хотіла заважати чоловікам розмовляти, але уважно прислухалася до кожного слова. А коли Момо почав бігати навколо столу, вона перегородила йому шлях і дала ляпаса, після чого той забився в куток і там заскімлив.
— На мою думку, — мовив Мейссоньє, — ти не ризикуєш нічим, якщо зореш і засієш півгектара.
— Ти не ризикуєш нічим! — роздратовано повторив дебелий Пейссу, з докором глянувши на Мейссоньє. — Ти не ризикуєш нічим, тільки можеш втратити насіння, яким засієш півгектара землі. І ти, столяре, вважаєш, що це тобі ніщо? (Ця іронічна й водночас добродушна манера називати людей за їх фахом була властива членам "Гуртка"). А я кажу тобі, що на землі тепер за цілісіньке літо не виросте жодна кульбаба. Якщо навіть поливатимеш її.
Він поклав на стіл руку й, посунувши її вперед, схопив склянку й спорожнив одним духом, ніби бажав надати вагомості своїм словам. Я подивився на нього з полегшенням: у суперечці Пейссу був знову самим собою.
— Згоден з Пейссу, — сказав Колен. — Те місце на луках, де на великдень ти спалюєш стару траву, стоїть голе цілісіньке літо. Тільки наступної весни воно починає зеленіти. А що таке купка спаленої трави проти того, що зазнала тепер земля?
— Та все ж, — озвався Мейссоньє, — якщо глибоко зорати, добре перегорнути землю, то не бачу причини, чому б вона не вродила.
Я слухав і дивився на них. Мене переконало зовсім інше міркування, а не аргумент Мейссоньє. Не міг я повернути їм сім'ї, але принаймні міг поставити перед ними мету, спонукати їх до дії. Інакше, закопавши коней, вони зниділи б потім від бездіяльності.
— Вислухайте мене, — сказав я. — В принципі я цілком згоден з тим, що казали Пейссу й Колен. Однак усе ж таки можна спробувати, хоча б задля експерименту. — Я трохи помовчав, щоб це вагоме слово якось вплинуло на них. — І це забере в нас небагато насіння.
— Я ж те саме казав, — докинув Мейссоньє.
Я провадив далі:
— Справді, в мене є невеличка нива в Рюнах, з півгектара, не більше. Вона одразу ж за рукавом, що тече попід скелею, але дядько добре осушив її, вона чудово збереглася. Минулої осені я добре угноїв цю ниву, і можна спробувати ще раз зорати й пересіяти її. На півгектара небагато піде зерна. Якщо весна видасться сухою, ми зможемо навіть її зрошувати, адже Рюна зовсім поряд... Мене бентежить інше, чи вистачить у нас пального, коли ми закопаємо тварин. Доведеться змайструвати якийсь плуг, — я подивився на Мейссоньє та Колена, — й навчити Бурку тягнути його, — я подивився на Пейссу, бо той мав коня, яким обробляв свій виноградник.
— Я дуже хотів би побачити, — несподівано здався Пейссу, — що ти збереш на своїй ниві, якщо засієш її.
— Не кажи "ти", Пейссу, кажи "ми".
— Все ж таки, — мовив Пейссу, — Мальвіль належить тобі.
— О ні, — сказав я, похитавши головою, — так було досі.