А візьми Австралію! Дванадцять років тому один тамтешній поселенець, бувши тут, купив у мене трьох баранів по триста доларів. А як привіз додому та показав, то їх у нього зразу відкупили по три тисячі, і він замовив у мене ще цілий пароплав таких баранів. І австралійці не нарікають на мене. Кажуть навіть, що люцерна, артезіанські колодязі, рефрижераторні судна та Форестові барани потроїли продукцію вовни й баранини.
Вже вертаючись до Великого Будинку, вони нагодою зустріли Менденгола, завідувача конярень, і той покликав їх із собою на велике, порізане лісистими балками пасовисько з поодинокими могутніми дубами — оглянути табун лошачків-стригунців ширської породи, що їх мали другого дня переганяти на полонини кряжу Мірамар. Лошат було близько двох сотень — кошлатих, бо вони щойно почали линяти, маслакуватих, на диво рославих для свого віку.
— Ми їх не те що вгодовуємо, — пояснив Дік, — але містер Менденгол стежить, щоб вони весь час мали повноцінний раціон. На полонинах, куди їх оце переганяють, вони не тільки пастимуться, їх і зерном підгодовуватимуть. Це їх привчить збиратися щовечора до загороди по свою пайку зерна, то й наглядати за ними буде легше. Я ось уже п’ять років до самого Орегону продаю щороку півсотні жеребчиків-дволітків. Розумієш, вони в мене ніби стандартизовані, тому люди знають, що одержать за свої гроші, й беруть не дивлячись.
— То ви, мабуть, чимало відбраковуєте? — спитав Грейм.
— Аякже. Бракованих ти можеш побачити на вулицях Сан-Франціско, в бендюгах, — відповів Дік.
— І на вулицях Денвера, — додав містер Менденгол, — і в Лос-Анджелесі, і… та позаторік, як було скрутно з кіньми, ми продали двадцять вагонів чотирирічних меринців аж до Чікаго, пересічно по тисячі сімсот доларів за голову. Дрібніші пішли по тисячі шістсот, а найкращі, дібрані в пари, і по тисячі дев’ятсот. Боже, ото були ціни на коні того року!
Тільки-но містер Менденгол попрощався, під’їхав інший, на тонконогій карій кобилиці, що все мотала головою, і Дік відрекомендував його Греймові як містера Генесі, ветеринара.
— Я почув, що місіс Форест оглядає лошат, — пояснив Генесі хазяїнові,— і вирішив над’їхати, щоб показати їй оцю-о Лань. Адже за тиждень вона їздитиме на ній. А на якому коні вона сьогодні?
— На Ферті,— відповів Дік, видимо передбачаючи, як сприйме ту відповідь ветеринар. А той несхвально покрутив головою.
— Ніколи я не погоджуся, що жінкам можна їздити на жеребцях, — пробубонів він. — Ферт знаменитий бігун, певна річ, але він небезпечний. Навіть гірше — він злостивий і підступний. Їй… місіс Форест слід би принаймні вживати намордника… але ж він ще й хвицається, а на копита подушок не надягнеш.
— Дарма, — заспокоїв його Дік. — Вона їздить із добрячим мундштуком і не вагається ним користатись.
— Аби тільки він колись не впав та не придавив її,— пробурчав містер Генесі.— Далебі, мені камінь із серця спаде, коли передам їй Лань. Оце конячина якраз під жіноче сідло — баска, як вогонь, а злості ні крихти. Ох, яка кобилиця! Золото! Від норовів своїх щодень відвикає, але жвава й грайлива залишиться, чиста втіха буде на ній їздити, не те що на вишколеній по-манежному шкапі.
— Гайда й ми туди, — запропонував Дік, — бо місіс Форест матиме чисту втіху зі свого Ферта, як заїде на ньому поміж той молодняк. Розумієш, усі верхові та виїзні коні, що ми для себе держимо — це її парафія, — пояснив він Греймові.— І результати у неї — просто диво. Я сам цього не збагну. Немовби маленька дівчинка заблукала до лабораторії вибухових речовин, навмання намішала всякої всячини і дістала сполуки, куди сильніші, ніж могли скласти сивобороді хіміки.
Всі троє проїхали дорогою ще з півмилі, тоді звернули в лісистий яр із бистрим струмочком і піднялися ним на широку хвилясту терасу з буйною травою. Греймові зразу впав у очі табунець цікавих стригунців та дволітків, а на їхньому тлі — Пола Форест верхи на ясно-гнідому Ферті, що стояв цапки, махав у повітрі передніми копитами і пронизливо іржав. Троє вершників, спинивши коней, чекали, що ж буде далі.
— Дограється вона колись, — похмуро пробубонів ветеринар. — Цей Ферт небезпечний.
Але в ту мить Пола, ще не помічаючи, що на неї дивляться, владно крикнула на огиря, рішуче ввігнала остроги в його шовковисті боки і примусила стати на всі чотири ноги. Ферт застиг на місці, гризучи вудила.
Тоді чоловіки під’їхали.
— Дражнимо долю? — лагідно дорікнув дружині Дік.
— О, я вмію дати йому раду, — відмовила вона крізь зціплені зуби. А Ферт уже сіпнувся вискаленими зубами до Грейма і був би вгризнув його за ногу, якби Пола не натягла повід і не вдарила його знов острогами.
Ферт здригнувся, тонко заіржав і на хвильку вгамувався.
— Давня гра, — засміявся Дік. — Гра білої людини. Пола його не боїться, і він те знає. Хоч який він хитрий та лютий, а вона його перевершує — показує йому, що то є справжня лютість.
Ще тричі Ферт пробував скинути вершницю. А чоловіки дивились, готові шарпнути поводи й відскочити, якщо Пола не впорається з ним. І тричі вона рішуче, але спокійно вгамовувала ного мундштуком та острогами, аж урешті Ферт став тихо, упрілий, вмилений, тремтячий, переможений і підкорений.
Грейма аж трепет проймав від захвату перед Маленькою господинею — відважною приборкувачкою. А Дік міркував далі:
— Отак білі люди робили завжди. Вони перевершували лютістю найлютішого дикуна. Перевершували його в усьому — у витривалості, в підступності, в жорстокості, в людожерстві. Так, і в людожерстві — бо я ладен закластися, що білі люди загалом пожерли куди більше своїх двоногих братів, ніж дикуни.
— Добридень, — нарешті привітала Пола гостя, ветеринара і чоловіка. — Здається, з ним я впоралася. Подивімось тепер на лошат. Тільки уважайте на його зуби, містере Грейме. Він страшенно кусливий. Як хочете, щоб ваша нога була ціла, не під’їжджайте дуже близько.
Тільки-но Фертові витівки скінчились, лошата відразу гайнули втікати, ніби чимсь наполохані, чи просто пустуючи. Вони проскакали трохи, вибрикуючи, по зеленій траві, тоді повернули, спинилися, цікаво втупились у вершників і, нашорошивши вуха, півколом рушили назад до них — попереду одна лошичка темно-гнідої масті, найжвавіша з усіх.
Грейм спершу ледве помічав тих лошат. Він побачив мінливу господиню Великого Будинку в новій ролі. "Невже її протеївській мінливості краю нема?" — думав він, поглядаючи на прегарного коня під нею, впрілого і приборканого. Горянин, хоч який здоровезний, був лагідним телятком проти оцього верескливого, кусливого, брикливого Ферта, такого злющого й норовистого, як лишень може бути чистокровний жеребець-скакун.
— Ти поглянь на неї,— пошепки, щоб не налякати лошички, сказала Дікові Пола. — Гарна, правда? Оце ж те, чого я домагалась.
Тоді обернулася до Івона:
— В них у всіх буває хоч яка-небудь вада, чогось та бракує. В найкращому разі вони наближаються до досконалості, але жодне її не досягає. А ця — досконала. Кращої у мене вже, мабуть, ніколи не буде. Батько її Великий Ватаг — може, чували. Його вже скалічілого продано за шістдесят тисяч. Ми його позичили на одне літо, і оце вона єдина від нього вродилася. Зате ж гляньте, яка. Огруддя, легені — чисто як у нього. У нас є чимало кобил, що підійшли б йому за родоводом, але я вибрала не з них. Я взяла одну затяту стару панну, вже вісімнадцятирічну, і це її перше лоша. Але вона була та єдина, що під пару Великому Ватагові. Я знала, що так вийде. Досить було мені глянути на Великого Ватага й на неї, і я зразу побачила, що так мусить вийти.
— Матка не чистокровна, — пояснив Греймові Дік.
— Зате серед її предків було чимало морганівської породи, — зразу додала Пола. — І смуга на хребті — від мустангів. А цю лошичку назвемо Німфою, хоч вона й не попаде до племінних книг. Це буде перша моя верхова кобила без жодної вади, я знаю. Така, як я хотіла, і моя мрія нарешті справдиться.
— У коняки чотири ноги — дві спереду і дві ззаду… — значуще зауважив Генесі.
— І від п’яти до семи різних алюрів, — весело докинув Грейм.
— О, я не люблю отих кентуккійських коней, що вміють усякі алюри, — враз відказала Пола. — На них хіба в парку кататися… А для нашого каліфорнійського бездоріжжя, для гірських стежок дайте мені швидку ступу, ристь — дрібну й широку, та не надто розмашний галоп. Ну, звісно, і легкий короткий скік, але то, я б сказала, не окремий алюр, а той самий галоп, тільки пристосований до поганої дороги.
— Але ж і красуня! — тішився Дік, стежачи потеплілими очима за лошичкою, що вже зважилась підійти зовсім близько і сторожко принюхувалася до тремтячих, роздутих ніздрів приборканого Ферта.
— Для своєї потреби я волію не зовсім чистокровних коней, — заявила Пола. — Чистокровні добрі на іподромі, але вони занадто вузько спеціалізовані, щоб їздити на них скрізь.
— Таки непогано дібрано, — визнав і Генесі, показуючи на Німфу. — Тулуб і не задовгий, і не закороткий — хоч для галопу, хоч для широкої ристі. Сказати по правді, я нітрохи не вірив, що з цього парування буде яке пуття. Але лошичка справді вийшла знаменита.
— Дівчиною я не мала коней, — пояснила Пола Греймові,— і тепер ніяк не можу натішитися тим, що маю не тільки їх, а навіть змогу виводити собі, яких сама хочу. Часом мені аж не віриться, що це правда, і я сідаю на коня та їду пересвідчитись.
Вона обернулась до чоловіка і звела на нього вдячний погляд. Грейм добрих півхвилини спостерігав, як вони дивляться одне на одного, і йому було видно, як тішиться Форест дружининою радістю, її молодим завзяттям та бадьорістю. "Щасливий, чортяка!" — подумав він, і не величезний маєток, не всі Дікові господарські успіхи збудили в ньому ту заздрість, а ця чудовна жінка, ця Маленька господиня, що вміла так щиро і вдячно дивитись чоловікові в очі.
Він саме з сумнівом згадав Ернестінині слова, ніби Полі вже тридцять вісім років, коли вона знов обернулась до лошат і батіжком показала на одного вороного стригунця, що скуб зелену весняну траву:
— Глянь, Діку, які в нього пласкі крижі. А ноги, а бабки! Чим не рисак? — Тоді до Грейма: — Бабки зовсім не такі, як у Німфи, куди коротші, еге? Але я якраз цього й прагнула, — і вона засміялась, одначе з ледь чутною ноткою прикрості.— Матка ясно-руда, майже як новенька золота монета, тож я хотіла вивести їй пару під масть, до запрягу в мою коляску.