Я вже не пробував заримувати число п'ять із словом голуб, а заримував його зі словом біжать.
Коли прадідусь вернувся до рибальської комори, обидві сторони дошки були списані, а німецький переклад готовий.
— Ну що, Хлопчак, — спитав прадідусь, — упорався?
— Є переклад "Старого дивака", прадідусю!
— Удався?
— Сподіваюсь!
— Ну читай! Мені не терпиться почути.
Я взяв дошку й прочитав вірша спочатку по-фризькому. Потім перевернув її і прочитав німецький переклад:
Старий дивак
В нас жив на острові колись
Кумедний чоловік.
Усе на світі, що не є,
Він рахувати звик.
Один, два, три, чотири, п'ять —
Жаб, горобців, жуків.
Бички по вулиці біжать —
Рахує він бичків.
Квітки на лузі рахував,
Траву і все, що міг.
Надвечір стомлювався так,
Що ледь не падав з ніг.
Спитаєш ти мене, чому
Поводився він так?
Ну що ж, тобі я відповім:
Він просто був дивак.
— Гм… — гмукнув прадідусь замислено. Потім узяв дошку з моєї руки, подивився на той бік, де був написаний фризький вірш, перевернув, трохи почитав німецький переклад і знову гмукнув: — Гм…
— Тобі не подобається мій переклад?
— Та ні, подобається! Але по-фризькому вірш, відверто кажучи, звучить краще.
— Таж мій вірш — тільки переклад!
— Звичайно, Хлопчак, звичайно. Але ти надто полегшив собі працю!
— Чого це?
— Ну от глянь. По-фризькому сказано: "Був колись на острові чоловік, то він увесь час рахував, і люди дивувалися, що він весь час стоїть на довгій вулиці й рахує". А ти кажеш просто: "Жив-був колись на острові кумедний чоловік. Усе на світі, що не є, він рахувати звик". Це не так гарно, не так образно, як у фризькому вірші. Перекладати, Хлопчак, це означає ніби перевозити щось із мови в мову, немов на поромі. Але дорогою треба по змозі менше губити того вантажу, що ти перевозиш. А ти таки загубив дещо!
— Так я ж уперше зроду перекладав! Хіба ж я знав, що треба щось перевозити, як на поромі?
— Правда, Хлопчак, це багато виправдовує.
Поки ми так розмовляли, внизу рипнули двері, і ми почули голос дядька Яспера: "Йдіть уже їсти!"
— Ой господи! — сказав прадідусь. — Я ж мав покликати тебе їсти. Я зовсім забув!
Двері рипнули знову, а потім грюкнули, зачиняючись. Чути було, що дядько Яспер сердився на нас із прадідусем. Бо для нього не було в світі нічого важливішого за їжу. Він не міг зрозуміти, що є речі, цікавіші за мариновані оселедці, смажену камбалу чи пампушки з сиропом.
Коли ми в шапках і шарфах вийшли на вулицю, прадідусь сказав, що горішня бабуся питала в нього рими.
— Невже вона справді віршує?
— Хто може знати! Від жінок можна сподіватися чого завгодно.
— Твоя правда, Хлопчак! — пробурчав прадідусь, і ми ввійшли в дім.
Їжа була така, як щодня, нічого надзвичайного. Зелена капуста із салом.
По обіді прадідусь ліг поспати, а наші моряки знову подалися до гавані — розвантажувати далі катер.
Я теж хотів іти до гавані, але бабуся сказала, щоб я лишався дома й допомагав їй готуватись до дня народження.
— А в кого буде день народження, бабусю?
— У твого прадіда! Завтра йому вісімдесят п'ять років. Тобі годилось би знати!
— Так він же й слова мені про це не казав!
— Ще б пак! Він не визнає днів народження. І все лягає на мої руки! Диво, що він хоч сьогодні прийшов обговорювати найголовніше.
"То ось чого він сьогодні вранці був удома!" — подумав я.
— Сходи до пекаря Люрса і спитай, коли будуть готові торти. Та забіжи до Пая Сливки, купи соди, цукру, родзинок і яєць, а ще…
Бабусиним дорученням не було кінця. Я пішов до пекаря Люрса, щоб спитати за торти, купив що треба в Пая Сливки, а потім запросив гостей. Насамперед зайшов до Президента, пана Зінгера, й запросив його самого, його дочку Хельгу і свого приятеля Геннінга. Потім пішов додому і крізь вікно гукнув сестричкам Аннекен та Йоганнекен, щоб тато й мама завтра прийшли до горішньої бабусі. Сестричкам я пообіцяв принести після святкового обіду печива й торта. І нарешті подався в Долішнє селище — запросити долішню бабусю.
Впоравши все це, я пройшовся до гавані й побачив там Джонні-Свистуна. Він стояв на причалі коло нашого катера, і я дозволив йому спуститись разом зі мною на наше судно. Ми взяли в камбузі морських сухарів, повалялись на койках, а врешті сіли в шлюпку, щойно полагоджену й наново пофарбовану.
— Диви, — сказав мені Джонні, — на дошках щось написане!
— Де? — збентежено спитав я.
— А он на носі!
І справді — на дошці спереду хтось написав щось олівцем. Прочитати було важко, бо дошки помащено смолою. Але раптом я збентежено розібрав слова з нашого вірша про маленьку мишку. Ми з Джонні почали гарячкове шукати інших списаних дощок і мало-помалу знайшли рядки трохи не з усіх наших віршів. Та вони були замазані смолою, і прочитати пощастило тільки уривки!
— Ах ви ж пірати! — гукнув я розлючено. Виліз із шлюпки й побіг до дядька Гаррі, що порався коло вантажної стріли.
— Ви забрали наші вірші на дошки для шлюпки! — закричав я. — Негідники! Ось я прадідусеві скажу!
— Та не гарячкуй, — засміявся дядько Гаррі. — Нам бабуся дозволила.
— Як вона могла! — закричав я ще нестямніше.
Дядько Гаррі знов засміявся, ввімкнув мотор кран-балки й підняв із трюму два лантухи борошна. Потім гукнув:
— Вона сказала, що посписувала всі вірші!
І знов заторохкотів мотор, а мені стало соромно, що я так розкричався. Знічений, вернувся я на причал і сказав Джонні-Свистунові, що не маю більше часу гратися з ним. Тоді побіг до долішньої бабусі, трохи дозволив їй побалувати себе кавою з кексом і розповів про шлюпку та про вірші.
Долішня бабуся спитала, що то були за вірші і чи ми часом не складали віршів у неї в мансарді.
Я признався, що ми написали два вірші на дошках з розібраного ліжка, але на внутрішньому боці. На щастя, вона тільки засміялась, а зовсім не розсердилась. Це заспокоїло мене, і незабаром я, посвистуючи, вернувся в Горішнє селище.
Горішня бабуся сиділа у кухні й перев'язувала якісь списані аркушики червоною стьожкою. Та, вгледівши мене, прикрила їх хусткою й сказала:
— Чого ти нишпориш тут по кухні! Йди в комору до прадіда. Він казав, щоб я прислала тебе до нього! Ну, чого стоїш?
— Та йду вже, — відказав я і неохоче пішов. Але насправді мені було дуже смішно. Бо тепер я мав доказ, що горішня бабуся цікавиться нашими віршами: вона навіть зібрала їх і перев'язує червоною стьожечкою.
І я весело пострибав через вулицю до рибальської комори.
Прадідусь сидів нагорі, в токарні, поряд Шкіряної Лізбет; обличчя в нього було сумне.
— Хлопчак, — сказав він, — моряки пустили наші вірші на шлюпку. Ти знаєш їх напам'ять?
— Навряд чи дуже багато, прадідусю!
— Я теж. Сьогодні ввечері хотів посписувати, бо ти ж завтра вже йдеш додому. А тепер бачу, що тут є тільки сьогоднішні.
— Так, ті моряки наробили нам лиха! — сказав я нещиро. Я не признався, що горішня бабуся посписувала вірші. Адже це, мабуть, мала бути іменинна несподіванка.
— Мені дуже сумно, та й злість на серці, — сказав прадід. — Я негайно мушу написати вірша. А то лусну! Подай-но чисту дошку. Сподіваюся, там ще знайдеться!
— Зосталися тільки дві чисті!
— От і добре. Тоді ми обидва можемо скласти по віршу!
Я подав прадідусеві дошку та теслярського олівця й сів із другою дошкою коло верстака. З годину ми сиділи тихенько, віршували.
— О, Хлопчак, — сказав прадідусь нарешті, — тепер я вилив геть свою злість на моряків і знов можу спокійно дихати. Ти теж готовий?
— Ні, прадідусю! Я допишу свого вірша завтра. Сьогодні чогось не пишеться.
— Ну, як хочеш! Але вислухати мого вірша можеш?
— Аякже.
— Ну що ж, тоді слухай!
Він відсунув дошку трохи від очей і прочитав:
Жук-поет
Матеус-жук по праву
Серед жуків мав славу
Нікчеми із нікчем.
І в будень, і в неділю
Валявся він без діла
Де-небудь під кущем.
Усі жуки путящі,
Порядні, роботящі,
Й знайомі, і рідня,
Говорячи про нього —
Матеуса дурного, —
Сміялися щодня.
Жуки вели розмови
Про гони та про лови
І взагалі про спорт.
Жучихи — все про моди,
Про танці-хороводи,
Салат, печеню, торт.
Матеус край дороги
Лежить, простягти ноги,
І дивиться на ліс.
Турботи він не знає,
Все пісеньки складає
Й мугикає під ніс.
Коли їх хтось почує,
Його це не дратує,
Він радий, навпаки!
Співа тихенько знову.
"Таж він поет, панове!" —
Дивуються жуки.
— Ого, прадідусю! — вигукнув я. — Оце-то врізали ви нашим морякам!
— Та вони й не помітять цього! — засміявся прадідусь. — Але дарма! Головне — щоб мені полегшало. А мені таки полегшало. До речі, я хочу їсти. Котра вже година?
— Пора вечеряти.
— Ну, то ходімо.
Ми взяли дошки під пахву, перенесли їх через вулицю й поставили в кухні. Прадідусь неначе повірив, що я хочу закінчити вірш удома. Але насправді вірш був давно готовий. То був абетковий вірш до його дня народження, і я сподівався, що горішня бабуся перепише його та прочитає за святковим обідом.
Ми повечеряли втрьох, бо моряки, видно, ще мали роботу в гавані. За вечерею горішня бабуся була напрочуд мовчазна. Часом вона без видимої причини примружувала очі, й не раз мені здавалось, наче вона мурмоче сама до себе якісь вірші.
Прадідусь пішов спати рано і, збираючись сказати добраніч, повідомив, що завтра вранці розкаже останню оповідку.
— А як вона називається?
— "Павільйон із порцеляни". Добраніч, Хлопчак!
— Добраніч, прадідусю!
Я лишився у вітальні сам з бабусею. Я сподівався, що вона покаже мені іменинний подарунок для прадідуся. Але вона й словом про те не прохопилась, а спитала мене, яка може бути рима до літери "ха".
— "Лопуха", бабусю!
— Гм… "Лопуха" — це добре! Чого ти так дивишся на мене, Хлопчак? Що, не можна спитати про риму? Може, ти думаєш, що я віршую? Дуже помиляєшся! Тепер, коли прибув катер, у мене поважніші справи! Це гірше, ніж нагодувати сімдесятьох сімох домовиків!
Коли горішня бабуся заговорила про домовиків, я хутенько вибіг, гукнув крізь двері "добраніч" і з новим "Моряцьким щорічником" потупав нагору, до своєї спальні, де заснув, перше ніж прийшов дядько Гаррі.
ДЕНЬ СЬОМИЙ,
у який я познайомлю вас із Президентовою родиною та своїми татом і мамою. Змальовано докладно день прадідусевих іменин. Доведено, як двічі два — чотири, що моя горішня бабуся вміє віршувати. Розказано довгу історію з ромом і триразовим "Будьмо здорові!". А закінчується день тим, що я потемки йду з матроською торбою додому.
Останній день, який я мав пробути в домі горішньої бабусі, випав майже безвітряний, сонячний, безхмарний.