П'ятикронова монета, мабуть, твоя.
А сигаретного недопалка не знаходив? Пригадуєш? Ми, ясна річ, не мали права брати з собою у кам'яний вік сигарети. Тобто, треба було кинути курити чи принаймні зробити тривалу перерву на той час, що ми жили дикунами. Та одного разу ти прийшов з риболовлі і, без сумніву, потайки там посмалив. Від тебе гостро пахло куривом, я відчула, бо тобі не вдалося уникнути поцілунку. Ти відразу зізнався, почувався таким винуватим. Тобі було дуже прикро за переступ, Стейне. Ти без вагань віддав мені пачку сигарет, і вони згоріли в багатті ще того ж вечора.
Але як ти ставишся до того, що я пережив там, у горах, рік по тому?
Гаразд, гадаю, я можу збагнути те, що ти описав. Можливо, твоє пережиття не таке вже й відмінне від того, у що вірю я. Уся твоя розповідь зводиться, ясна річ, до одного — сягає потужним корінням отого твого Великого вибуху. Та хіба ми не є насамперед унікальними, несхожими між собою індивідуумами? Неповторними особистостями? Про це ми розмовляли того разу. Нині я додам, ми ще й духовні істоти.
Звісно, комусь може видатися дотепним, що атоми та молекули, котрі колись покинуть моє тіло, згодом перейдуть у зайця чи гірського лиса. Мене ж така думка хіба розвеселить, не більше. Бо ж мене не стане, Стейне! Чуєш чи ні? Ось з чим я не могла змиритися тоді! Що я буду я лише якусь ще коротку мить. Я хочу бути! Нині я сильніша за тебе, нині я маю дивовижну надію, дивовижну віру.
Не хочу применшити значення чудової миті, якої ти зазнав на Гарданґервідді рік по тому, як я покинула тебе, однак сумніваюся, чи так ти уже й умиротворився насправді отією пантеїстичною перспективою, яку тут вималював. До того ж, я зовсім непевна, наскільки можна покладатися на тебе, коли ти кажеш про свій вибір між двома ґудзиками. Уві сні ти вчинив навпаки... Пожертвував майбуттям усього людства заради кількох мізерних годин життя для себе. На довершення всього виявилося, що ти здатний убити своїх товаришів, аби заволодіти їхніми запасами кисню і мати змогу ще кілька годин покружляти в космічному кораблі, милуючись своїм віддзеркаленням у власній свідомості.
Та це ж був тільки сон! Хіба ти ніколи не робила уві сні такого, чого б нізащо не зробила наяву?
Бувало... Я знаю тебе як розсудливу людину. Навіть була зворушена, як турботливо ти спакував і відіслав мої речі. Ти й справді не обділив мене, був щедрим. Добре, хоч фольксвагена собі залишив — цим я заспокоїла своє сумління. Зрештою, інакше й бути не могло, я ж бо не мала в0дійських прав. Та й за ремонт переднього крила і*фар платив також ти.
Старовинний скляний дзвоник стоїть на підвіконні переді мною, ось я піднімаю його лівою рукою і дзеленькаю. Чуєш?
Так! Я ніколи не забував Смоланна. На маленькому порослому очеретом озерці плавала пара лебедів. Ти показала на них рукою і сказала, що це ми з тобою на тихій гладіні води, що це наші душі... Пригадуєш? Я обійняв тебе рукою і дав лебедям інше, не менш тепле і ніжне визначення. Я сказав: це — душі світу. Це душі світу плавають он там, хоча самі й не усвідомлюють цього.
Я завжди був романтиком природи. І ти теж. Однак ти ще й боялася її.
Я пам'ятаю лебедів. І пам'ятаю, ми ніяк не могли дійти згоди, що саме вони символізують. Я напишу й відішлю уночі, але ти не мордуй себе допізна. Ліпше лягай спати, Стейне, прочитаєш моє послання завтра.
І мови бути не може! Пливімо цією ніччю удвох!
Овва! Сподіваюсь, ти не сидиш там і не цму-лиш горілку?
Розслабся... Хіба я ляпнув щось неґречне? Ти пиши! Я не спатиму...
Спробую бути лаконічною, бо багато з того, щ0 я хочу розказати, ти знаєш.
Було мені десять чи одинадцять років, коли я одного разу в прадавні часи гостювала на літніх вакаціях у бабусі, і раптом ластівка з розгону вдарилися у шибку вікна вітальні. Бабуся сказала, що треба трохи вичекати, не прибирати пташку, бо іноді бувало, казала вона, пташки лише сильно вдарялись голівкою, згодом запаморочення минало, і десь за чверть чи півгодини вони вже знову могли літати. Вона казала, що таким пташкам даровано ще одне життя, життя після смерті. Ніби стаєш свідком загибелі пташки, та враз вона знову злітає у небо. Однак минув день, минула ніч, а ластівка не прийшла до тями, вона й наступного ранку лежала безживною купкою там, де впала. Мені довелось поховати її, самій, бо мама з татом були в Берґені; я гадала, бабуся мені допоможе, однак вона вважала, що це дитяча справа ховати мертвих пташок. Ми з тобою не раз згадували той випадок, коли на мене находили оті мої приступи.
Відтоді, як мені виповнилося десять чи одинадцять років, я зростала з чітким усвідомленням, що сама я така ж бідолашна скуйовджена пташка, що я — природа. І від тієї миті перестала бути дитиною. Пора невинності та безтурботності відійшла в минуле.
Так, Стейне, дивовижно думати, що на світ постійно з'являються нові дітки, яким дароване право прожити кілька яскравих, сповнених вражень років без усвідомлення конечності життя, без турбот і без страху. Щось у моєму житті обірвалося ще тоді, У
итинстві, принаймні повернулося у кардинально інший бік. Ще задовго до зрілості я була перестрашена, якась ніби не від світу цього, у кожному разі вуке стояла на шляху, що зводив з нього.
Потім я приїхала до Осло і зустріла тебе. Те, що було в міжчасі, несуттєве: безконечні уроки гри на піаніно, теніс, домашні завдання, як постаршала — трохи флірту і пиятик. Ти зустрів мене у той момент, коли всі мої відчуття і страхи загострилися до краю; ти й сам дуже гостро, я б сказала, дуже серйозно, сприймав світ. Ти, як і я, усвідомлював, що нам не судилося нічого іншого, окрім життя тут і зараз. Ми були віддані одне одному в обійми такими вразливими, такими безборонними, і все, що могли зробити, заглушити власні страхи покликом природи, бездонною жагою, яка принаймні на час звільняла нас від думок про неминуче небуття у кінці шляху.
Та я завжди мала дуалістичний погляд на буття, ще від того літа в бабусі. Я відчувала, що ми насамперед є душами і що тілесні потреби, які розпалюють нашу кров і які, проте, надзвичайно легко задовольнити, є чимось зовсім іншим, тим, що поєднує чоловіка та жінку і в моменти шалу дарує нам радість, однак десь глибоко в душі ми сприймаємо як щось непостійне і поверхневе. Хіба не так само ти це сприймав?
Іноді ти підходив до мене ззаду, клав долоню мені на чоло, дихав у потилицю, легким дотиком відгортав волосся і шепотів до вуха: "Привіт, душенько!", і тоді я відчувала насолоду, глибшу, ніж Маріанська впадина. Не так вже й рідко бувало, коли тобі хотілося не кохатись зі мною, а чогось іншого. Знаєш, у такі моменти ти дійсно розмовляв з моєю душею, відкривав доступ цілком іншій категорії, духові, і моя душа відповідала. Зазвичай я видихала тільки одне слово: "Ти..." Цього було достатньо. Що може сказати ще одна душа іншій? Наблизитися більше уже годі...
Ти мав духа-двійника, Стейне. Мені дуже важливо нагадати зараз про це. Часто траплялося, ти входив до помешкання на Крінґшьо ще принаймні за півгодини до своєї реальної появи. На по-чатках я чула, як ти йдеш, не мала сумніву, що це ти, кидалася до вхідних дверей, аби зустріти тебе, а іноді навіть з порога затягнути до спальні; бувало, планувала таке заздалегідь. Та згодом збагнула, що відчуття твоєї присутності було просто знаком, що ти вже "в дорозі". Дуже практично, мушу сказати. Я мала час накрити стіл, приготувати щось смачненьке або причепуритися, якщо хотіла тебе звабити — такі спроби, коли я щиро жадала тебе, кожнісінького разу увінчувалися успіхом. Ти ж пригадуєш, як часом узимку на тебе вдома чекали запалені свічки, натоплена грубка в спальні; ти вже знав, чого тобі сподіватися далі, називав спальню лазнею кохання і тішився у передчутті тієї миті, як переступиш її поріг. Але, Стейне, я пишу про це зараз лише тому, аби нагадати тобі про мою "схильність" до того, що ти називаєш окультизмом. Насправді ж для мене усе
ібо
те було живою реальністю, принаймні доти, доки ми були удвох.
І це ще не все. Ми водночас прокинулися одного травневого дня 1976 року, за кілька днів до нашої мандрівки горами до льодовика Юстедаль-сбреен. Мені наснився сон, і я, розгублена, обернулася до тебе. Ти злякався, бо я незмигно дивилася на тебе — невже новий напад?
Ти запитав: Що сталося?
І я відповіла: Мені наснилося, що Б'єрнебу помер.
Дурниці, заперечив ти. Ти завжди вважав такі знамення маячнею.
Однак я наполягала: Ні, я знаю, Єнс Б'єрнебу* помер. Він більше не витримав, Стейне.
І я заридала. Ми щойно прочитали Сон і колесо про Раґнгільд Йольсен. Ми перечитали усе, що написав Б'єрнебу. Ти був роздратований, пішов у кухню, увімкнув радіо і майже відразу натрапив на новини. Головною темою передачі була смерть Єнса Б'єрнебу. Схвильований, ти повернувся у ліжко і міцно пригорнувся до мене.
Ти сказав: Що це ти робиш, Сульрун? Припини! Ти лякаєш мене!
Так, я мала кілька таких видінь, тоді частіше, ніж зараз. Коли твоя душа, твій "дух-двійник", почав постійно з'являтися вдома за півгодини до твого реального приходу, чи коли мені снилися віщі сни, які справджувалися вже наступного ранку (і ти сам був цього свідком), я поступово цілком дозріла до розуміння, що ми, люди, насправді маємо вільну душу, тобто незалежну від тілесної оболонки, у якій живемо.
Однак самого лише цього було недостатньо аби змиритися зі своєю долею "гостя у дійсності", Я плакала, ти мужньо тримався, терпів мене. Одного вересневого дня зі мною трапився новий напад. Пригадуєш, ми мали зустрітися перед аудиторією Софуса Бюґґе після лекції Едварда Беєра про Вері'еланна? Ти втішав мене, як міг. А тоді просто сказав: Сьогодні увечері ти будеш королевою Театрального Кафе.
А ми ж не могли собі дозволити такої розкоші! Однак не так давно нам виплатили позику на навчання, і ми влаштували справжній бенкет. Я з "їла аж два десерти! Ти поводився так мило! Та з часом скепсис узяв гору. Мені здавалось, ти охолов до мене. Ти ніколи не ставився до мене погано, однак поступово почав ставати циніком, я маю на увазі, у сенсі пізнання. Твоя згірченість повела тебе одним шляхом, а моя — іншим. Шляхом надії...
Телепатія, ясновидіння стали для мене реальними феноменами ще від перших приходів твого "духа-двійника".