Гак миттю збагнув, що це таке, і вже знав напевне: тепер Пітера ніщо не врятує!
Щоб не датися живим у руки ворога, він завжди носив при собі ядуче зілля, що його сам зготував, змішавши й переваривши отруту з усіх смертоносних перснів, які будь-коли потрапляли йому до рук. І цілком можливо, що та невідома науці густа жовта рідина мала дужчу смертодійну силу, ніж будь-яка з отрут у світі.
І ось тепер він накрапав п'ять краплин цієї жахливої рідини у Пітерові ліки. Руки його тремтіли — ні, не від сорому, а від радісного збудження. На Пітера в цю мить він не дивився, але зовсім не тому, щоб не піддатись жалю,— просто боявся капнути повз склянку. А тоді зміряв свою жертву довгим зловтішним поглядом і, відвернувшись, на превелику силу, почав протискатися назад крізь дупло. 1 коли, нарешті, виліз нагору, то скидався на лихого демона, що виткнувся на світ із темної печери. Хвацько насунувши капелюха набакир, він щільно загорнувся в плащ і запнув його спереду мало не до очей, немовби хотів приховати обличчя від нічної темряви, хоч сам був чорніший за непроглядну ніч. Потім, щось тихо бурмочучи сам до себе, нечутно зник між деревами.
Тим часом Пітер усе спав. Свічка біля ліжка обпливла й згасла, і тепер у підземній оселі панував морок. Та Пітер не прокидався. Лише годині о десятій за крокодиловим годинником він зненацька розплющив очі й рвучко звівся на ліжку, сам не знаючи, що його збудило. І враз почув, що хтось легенько стукає в двері його дерева.
Постук був тихий і обережний, але серед цілковитої тиші в ньому вчувалося щось лиховісне. Пітер помацав рукою в темряві й схопив свій кинджал. І аж тоді обізвався.
— Хто там?
Він почекав з хвилину, але відповіді не було. Потім у двері знов постукали.
— Хто ти? Озовися! Відповіді не було.
Пітера пройняв радісний дрож — він завжди радів, передчуваючи небезпечну пригоду. За два стрибки він опинивсь біля дверей. На відміну від Задавачиних, вони закривали вхід у дупло до самого верху, і він не міг побачити, хто там стоїть. Так само і той не міг побачити його.
— Поки не озовешся, не відчиню!— гукнув Пітер.
Нарешті з-за дверей долинув голос, мелодійний, мов дзвіночок:
— Пусти мене, Пітере.
То була Дзінь. Пітер миттю відчинив двері. Вона влетіла збуджена, обличчя її розшарілося, а платтячко було заляпане грязюкою.
— Що таке, Дзінько?
— Ой, нізащо не вгадаєш!— вигукнула Дзінь.— Даю тобі три спроби.
— Ану зараз же кажи, що сталося!— гримнув на неї Пітер. І тоді Дзінь одним недоладним реченням, довгим, мов паперова
стрічка, що її витягають з рота фокусники, виклала звістку про те, що Венді та хлопчаків полонили пірати.
Серце Пітера тривожно закалатало в грудях. Венді зв'язана, вона на піратському кораблі! І це Венді, яка так любила, щоб усе було добропристойно!
— Я визволю її!— гукнув Пітер, хапаючись до зброї. Раптом він згадав, що й тепер може зробити щось приємне для
Венді. От хоч би випити ліки.
Його рука простяглася до склянки з фатальним зіллям.
— Ні!— зойкнула Дзінь. Вона чула, як Гак, ідучи лісом, уголос зловтішався з своєї підступної витівки.
— Чому ні?
— Там отрута!
— Отрута? Хто б це міг налити туди отруту?
— Гак!
— Не плещи дурниць. Як би то Гак міг потрапити сюди?
На жаль, пояснити цього Дзінь не могла, бо навіть вона не знала таємниці Задавачиного дерева. Та Гакові слова, що їх вона почула, не залишали жодного сумніву: в склянці була отрута.
— До того ж,— провадив далі Пітер, сам вірячи в те, що каже,— я й на мить не склепив очей.
І він узяв склянку. Часу на умовляння не залишалося — треба було діяти. Одним блискавичним порухом Дзінь опинилася між склянкою і Пітеровими устами й миттю випила все до останньої краплі.
— Що це таке, Дзінько? Як ти посміла випити мої ліки?!
Та фея нічого не відповіла. Вона безсило кружляла в повітрі, поволі падаючи додолу.
— Та що з тобою?— закричав Пітер уже перелякано.
— Там була отрута, Пітере,— кволо відказала вона,— і я зараз помру.
— Ой Дзінько, і ти випила її, щоб мене врятувати?
— Так.
— Але чому, Дзінько?
Дзіньчині крильця вже ледве тримали її в повітрі, та вона все-таки долетіла до плеча Пітера й пестливо ущипнула його за підборіддя.
— Дурноверхий йолоп!— тихенько шепнула вона йому на вухо, а тоді останнім зусиллям перелетіла до своєї спочивальні й упала на ліжко.
Пітер у розпачі опустився на коліна й просунув голову в ту крихіт-
но
ну кімнатку. Світло, що йшло від феї, з кожною миттю дедалі тьмяніло. Пітер знав: коли воно зовсім згасне, Дзінь помре. А їй було так приємно бачити Пітерові сльози, що вона поклала йому на щоку свій малесенький пальчик і дивилася, як ті сльозинки одна за одною збігають по ньому.
Вона щось казала, але так тихо, що Пітер спочатку нічого не міг розібрати. Але потім зрозумів. Мовляв, якби вона була певна, що діти вірять у фей, то, може, й не померла б.
Пітер рвучко простяг руки вперед. Хоч навколо нікого не було і стояла темна ніч, він звертався до всіх дітлахів, що в цей час бачили уві сні Небувальщину і, отже, були куди ближче до нього, ніж вам здається. Він звертався й до білих хлопчиків та дівчаток у нічних сорочечках, і до голеньких негренят у колисках, що звисають з дерев.
— Чи вірите ви у фей?— голосно гукнув він.
Дзінь звелася на ліжку, жадібно чекаючи відповіді, що мала вирішити її долю. Спочатку їй здалося, ніби вона чує ствердні вигуки, потім її пойняв сумнів.
— Ти щось чуєш?— запитала вона Пітера.
— Якщо вірите,— знову гукнув Пітер до дітей,— поплескайте в долоні! Не дайте Дзіньці померти!
Більшість дітлахів дружно заплескала. Деякі — ні.
А кілька малих шибеників засвистіли.
Потім оплески нараз припинилися: мабуть, сполохані матері всі разом кинулися до дитячих кімнат побачити, що там діється. Але Дзінь була вже врятована. Голос її задзвенів гучніше, і ось вона жваво зіскочила з ліжка й запурхала по кімнаті, ще веселіше та зухваліше, ніж перед Тим. їй і на думку не спало подякувати своїм рятівникам, зате вона залюбки вчепилася б у волосся тим, що свистіли.
— А тепер — визволяти Венді!— скомандував Пітер.
Коли він вигулькнув із свого дерева, обвішаний зброєю і готовий до будь-яких небезпек, по заволоченому хмарами небу плив повний місяць. Коли б Пітерова воля, він зажадав би темнішої ночі. Тоді він міг би летіти низько над землею, щоб усе бачити й нічого не проминути. Та при такому ясному світлі про це годі було й думати: його тінь, ковзаючи по верховіттю дерев, сполохала б лісове птаство, і невсипущий ворог зараз же дізнався б, що він у дорозі.
Отже, лишалося тільки одне: повзти плазом, як це робили червоношкірі. На щастя, Пітер добре опанував їхню науку. Але куди повзти? Де певність, що пірати потягли його товаришів на свій корабель?.. Проти ночі випав невеликий сніг і припорошив усі сліди.
Скрізь панувала незворушна тиша, неначе все живе й досі не отямилося з жаху після недавньої кривавої січі. Колись Пітер розповів дітлахам про деякі хитрощі лісових жителів, що їх сам навчився від Тигрової Лілеї і Дзінь-Брязь, тож тепер сподівався, що вони не забули про них у скрутну хвилину. Задавака, приміром, якби випала змога, позалишав би підпалини на деревах. Чубчик кидав би на дорогу позад себе шишки, а Венді упустила б десь у найпримітнішому місці свій носовичок. Але щоб побачити ці знаки, треба було дочекатися ранку, а чекати Пітер не міг.
Ось поруч нього проповз уже знайомий нам крокодил, і знову все затихло: ніде ані звуку, ані поруху. Та Пітер знав, що смерть чатує десь поблизу — чи то причаїлася на найближчому дереві, чи то скрадається за ним назирці.
І він промовив уголос свою страшну клятву:
— Тепер уже або Гак, або я!
Він рушив уперед, то плазуючи, наче вуж, то підводячись і перебігаючи освітлені місяцем галявини. Палець однієї руки він притулив до губ, а другою стискав кинджал. У душі його вирувала радість.
Розділ чотирнадцятий
ПІРАТСЬКИЙ КОРАБЕЛЬ
Над бухтою капітана Кіда, недалеко від гирла Піратської річки, мерехтів зелений вогник. Там, низько осівши у воді, стояв на якорі бриг "Веселий Роджер"— мерзенне з вигляду судно, поганюче й бридке від носа до корми, аж плюнути гидко. То був корабель-хар-цизяка, морський розбійник, і даремно на ньому виставляли варту — саме його ім'я наганяло жах і відстрашувало всіх довкола.
"Веселий Роджер" стояв оповитий чорною запоною ночі, і жодного звуку не долинало з нього на берег. Та й на самому кораблі чути було лише мирне сокотіння швацької машинки, біля якої сидів боцман Чмир — завжди працьовитий і послужливий, простодушний сердега Чмир. Не знаю, їй-право, чому він незмінно викликав у всіх таке співчуття. Може, тому, що й сам про це не здогадувався. Але навіть наймужніші люди, тільки-но поглянувши на нього, квапливо відводили очі, і не раз погожими літніми вечорами його вигляд доводив до сліз самого Гака. Однак Чмир цього не знав та й узагалі не знав майже нічого.
Кілька піратів стояли, зіпершись на фальшборт, і жадібно вдихали насичене гнилою вологою нічне повітря. Інші порозвалювалися між
7*8 |мх
113
барилами і грали в кості й карти. А ті четверо, що несли домок з полоненими, стомлено простяглись на палубі й спали. Та навіть і вві сні швидко відкочувались убік, коли поблизу з'являвся Гак,— щоб він не шарпнув їх мимохідь своїм залізним пазуром.
Гак замислено походжав по палубі. Загадкова, незбагненна людина! Адже то був день його тріумфу. Нарешті вже він назавжди позбувся Пітьра, та й усі інші дітлахи сиділи ув'язнені на кораблі, дожидаючи, ко їй їх кинуть за борт. Давно вже Гакові не випадало вчинити жорстокішого злочину, аж відтоді, як він вирядив на той світ Старого Кока. А ми ж з вами добре знаємо, яка марнолюбна людська вдача, то чи здивувало б нас, коли б капітан ходив по палубі, ніг під собою не чуючи з гордощів?
Та його хода аж ніяк не виказувала радісного піднесення. Він ступав важко й похмуро, і такі самі важкі й похмурі були його думи. Щось тяжко гнітило капітана Гака.
Таке траплялося з ним нерідко, коли він залишався сам один на палубі серед нічної тиші. А все тому, що він був страшенно самотній душею. І найдужче відчував самотність в оточенні своїх вірних псів. Адже вони були незмірно нижчі за нього і походженням і вихованням.
Його справжнє ім'я було зовсім не Гак.