Водії автомобілів і пасажири автобусів навколо нас дивилися на наш лімузин, як на якесь чудовисько. Навіть знаючи, що крізь його вікна, зроблені із спеціального скла, ззовні нічого не видно, під чужими пильними поглядами я почувався не дуже затишно.
— Ого, який страшний затор! — сказав я.
— Авжеж, — погодився водій. — Але так само, як після ночі настає ранок, скінчиться колись і ця дорожня перешкода.
— Правду кажете, — сказав я. — Та хіба це вас не дратує?
— Звичайно, і дратує, і завдає прикрощів. Особливо коли поспішаєш — мимоволі починаєш нервуватися. Однак я намагаюсь завжди думати, що все це — випробування для нас. Інакше кажучи, що нервування — визнання своєї поразки.
— Усе це звучить як релігійне пояснення дорожніх заторів…
— Так я ж християнин. До церкви, щоправда, не ходжу, але в душі — давно християнин.
— Он що-о-о! — протягнув я. — Та чи немає суперечності в тому, що християнин служить водієм у вожака правих?
— Шеф — чудова людина. Серед тих, кого я в житті зустрічав, він для мене — другий після Бога.
— То ви і з Богом зустрічалися?
— Звичайно. Щовечора розмовляю з Ним по телефону.
— Але ж… — почав я і розгубився. У голові наставав безлад. — Але ж якщо всі почнуть телефонувати Богові, лінія може виявитися зайнятою, хіба ні? Скажімо, як телефонний номер довідкового бюро пополудні.
— О, цим не треба перейматися. Бог всюдисущий. Навіть якщо Йому одночасно зателефонує мільйон людей, Він говоритиме з кожним окремо.
— Я цього не зовсім добре розумію. Та хіба це загальновизнане тлумачення? Так би мовити, з теологічного погляду.
— Я — радикал. А тому не в ладах з церквою.
— Зрозуміло, — сказав я.
Автомобіль просунувся ще на метрів п'ятдесят. Я затиснув у губах сигарету і вже збирався прикурити, як раптом уперше помітив, що тривалий час тримаю в руці срібну запальничку — ту саму, виробництва фірми "Дюпон", з овечою емблемою, яку мені показував секретар Шефа. Я мимоволі забрав її із собою і тепер вона лежала в моїй долоні настільки звично, що здавалося, була тут від самого мого народження. Це була бездоганна річ як на вагу, так і на дотик. Подумавши трохи, я вирішив залишити її собі. Бо хто ж бідкатиметься, якщо загубить запальничку чи що? Я кілька разів відкривав-закривав кришку, прикурив — і засунув запальничку в кишеню. Натомість у кишеньку на дверцятах автомобіля кинув свою стару, фірми "Біґ".
— Кілька років тому я дізнався від Шефа, — раптом сказав водій.
— Що?
— Телефонний номер Бога.
Я тихо зітхнув. Невже я збожеволів? А, може, вони?
— Шеф тільки вам по секрету сказав?
— Саме так. Тільки мені і то під великим секретом. Чудова людина… А що, ви теж хочете знати?
— Якщо можна, — відповів я.
— Тоді слухайте. Токіо, 945…
— Стривайте! — попросив я і, добувши ручку із блокнотом, записав номер. — А таким, як я, можна давати?
— Можна. Давати кожному не годиться, але ж ви, здається, порядна людина.
— Спасибі за добре слово, — сказав я. — Однак про що, власне, можна говорити з Богом? До того ж, я не християнин…
— Гадаю, це не так важливо. Можете щиросердо розповісти про те, що вас хвилює і мучить. Бог не нудьгуватиме і не глузуватиме з вас, навіть якщо скажете якусь нісенітницю.
— Дякую. Я зателефоную.
— От і добре! — сказав водій.
Автомобіль плавно наддав швидкості — і спереду почали з'являтися хмарочоси Сіндзюку. Решту дороги ми проїхали мовчки.
4. Кінець літа й початок осені
Коли автомобіль прибув до станції Сіндзюку, місто вже поринуло в легку темно-синю вечірню темряву. Віщуючи кінець літа, верткий вітер шмигав між будинками і колихав спідничками дівчат, які поверталися з роботи. Підбори їхніх босоніжок вистукували своє "цок-цок-цок" на кахельних плитках тротуару.
Я піднявся на верхній поверх висотного готелю, зайшов у просторий бар і замовив банку "Хайнекена". Поки принесли пиво, минуло хвилин десять. Увесь цей час я сидів у кріслі, підперши щоку рукою і заплющивши очі. У голові не було жодної думки. При заплющених очах я почув шум — наче сотні карликів підмітали в голові віниками. Час минав, а вони не збиралися закінчувати свою роботу. І ніхто з них навіть не думав користуватися совком.
Принесли пиво — і я за двома ковтками спорожнив банку. Потім з'їв усю тарілочку арахісу. Шурхоту віників уже не було чути. Я зайшов у телефонну кабіну поряд з касою і спробував зателефонувати до своєї подружки з чудовими вухами. Однак її ніде не було. Напевне, вийшла кудись повечеряти. Вона ніколи не харчувалася вдома.
Я набрав номер своєї колишньої дружини, але після другого дзвінка передумав і поклав трубку. Як добре подумати, то я не мав про що з нею говорити, а до того ж, не хотів чути звинувачень у бездушності.
Більше не було кому дзвонити. Серед десяти мільйонів людей, які вешталися по місту, я міг поговорити по телефону лише з двома. Крім того, одна з них — моя колишня дружина. Я поклав десятиієнову монету в кишеню і вийшов з кабіни. А тоді в офіціантки, що проходила мимо, замовив дві банки "Хайнекена".
День закінчувався. Здавалося, що такого беззмістовного дня в моєму житті не було ні разу. Адже останній день літа мав би вирізнятися хоч якоюсь своєю принадою. Однак цей минав, немов у собаки на шворці, якого смикають у всі боки. За вікном розпливалася холодна пітьма початку осені. Повсюди на землі тяглися ряди жовтих міських ліхтарів. Зверху здавалося, ніби вони так і ждуть, щоб по них хтось пройшовся ногами.
Принесли пиво. Відкривши першу банку, я згріб у жменю зернята арахісу з другої тарілочки і заходився їсти їх одне за одним. За сусіднім столом четверо літніх жінок, які поверталися з уроків плавання, про щось теревенили, попиваючи різнобарвні тропічні коктейлі. Один офіціант стояв нерухомо, як стовп, і лише голову повертав, щоб позіхнути. Інший пояснював меню американському подружжю середніх літ. Я з'їв увесь арахіс і висушив третю банку пива. Після третьої банки пива робити не було чого.
Із задньої кишені "лівайсів" я витягнув конверт, відкрив його і взявся рахувати одну за одною десятитисячні банкноти. Обгорнута паперовою стрічкою пачка новісіньких банкнот скидалася швидше на колоду карт. Не встиг я дорахувати до половини, як різко заболіли руки. На цифрі дев'яносто шість підійшов офіціант, прибрав порожні банки і спитав, чи принести ще пива. Не відриваючись від банкнот, я мовчки кивнув. Здавалося, офіціантові байдуже, що я рахую купу грошей.
Коли, нарахувавши сто п'ятдесят банкнот, я вклав пачку в конверт і запхав у кишеню джинсів, принесли пиво. Я розправився ще з однією тарілочкою арахісу. І після того задумався: чого це я такий ненаситний? Відповідь була тільки одна: я зголоднів. Якщо подумати, то на сніданок я з'їв лише шматок фруктового кексу.
Я покликав офіціанта і попросив показати меню. Омлетів не виявилося, а були бутерброди. Я замовив бутерброд з огірком і сиром. На додачу мені запропонували картопляні чіпси і квашені огірки. Від чіпсів я відмовився, а квашених огірків попросив дві порції. Потім запитав, чи немає в них гострозубців для обрізання нігтів. Звісно, гострозубці в них знайшлися. Чого тільки немає в барах готелів! Одного разу в такому барі я навіть позичив французько-японський словник.
Я поволі пив пиво, поволі розглядав нічний краєвид, поволі обрізував нігті над попільничкою, ще раз подивився за вікно і відполірував нігті. І так до пізньої ночі. Взагалі-то я вже сягнув ветеранського рівня у тому, як згаяти час у великому місті.
З гучномовця, вмонтованого у стелю, вигукували моє ім'я. Спочатку воно не здавалося моїм. Через кілька секунд після того, як оголошення скінчилося, я поступово почав усвідомлювати, що сказані слова чимось дотичні до мого імені, аж поки нарешті в моїй голові воно справді-таки стало моїм.
Я подав знак рукою — й офіціант приніс мені радіотелефон.
— Плани трохи змінилися, — сказав знайомий голос. — Стан Шефа раптом погіршав. Часу вже не лишилося. А тому скоротився ліміт часу і для тебе.
— Який він тепер?
— Один місяць. Більше чекати ми не зможемо. Якщо впродовж місяця вівця не знайдеться — тобі кінець. Тобі вже не буде куди повертатися.
"Місяць!" — забриніло в моїй голові. Однак у ній був такий безлад, що загубилося правильне уявлення про час. Здавалося, що вже не важливо, скільки місяців — один чи два. Хіба не однаково, якщо взагалі немає критеріїв щодо часу, потрібного для пошуку вівці?
— Як це ви дізналися, де я? — здивувався я.
— Нам відомо практично все, — відповів секретар Шефа.
— Крім того, де шукати вівцю, — сказав я.
— Саме, так, — відповів він. — В усякому разі, швидко ворушися і не марнуй часу. Раджу тобі не забувати, в якому становищі ти опинився. Бо ти сам винен, що загнав себе в нього.
Це була чиста правда. Вийнявши з конверта першу десятитисячну банкноту, я оплатив рахунок і спустився ліфтом на землю. Як і раніше, по землі ходили нормально, двома ногами, нормальні люди, але від такої картини мені вже не могло полегшати на душі.
5. 1: 5000
Повернувшись додому, я виявив у поштовій скриньці разом з вечірньою газетою три конверти. В одному містилося банківське повідомлення про залишок на рахунку, у другому — запрошення на явно нудну вечірку, а в третьому — рекламний листок центру старих автомобілів. "Якщо продасте старий і натомість купите новий автомобіль вищого класу, то ваше життя посвітлішає" — було написано в листку. "Обійдуся без ваших порад!" — подумав я. Всі три листи склав докупи, розірвав навпіл і жбурнув у кошик для сміття.
Я добув з холодильника сік, налив його у склянку і сів пити за кухонним столом. На столі лежала записка від подружки. "Іду їсти, повернуся не пізніше 9.30". Електронний годинник на тому ж столі показував дев'ять тридцять. Поки я дивився на нього, на ньому з'явилася цифра тридцять один, а трохи пізніше — тридцять два.
Надивившись донесхочу на годинник, я роздягся, заліз під душ і вимив голову. У ванній кімнаті було чотири види шампунів і три — освіжувачів волосся. Бо щоразу, коли подружка ходила до супермаркету, накуповувала всякого дріб'язку. Як тільки зайду у ванну кімнату — відразу побачу щось нове. Самого крему для гоління я нарахував аж чотири види, а зубної пасти — п'ять. Якщо б поставити їх одне за одним, то вийшов би довжелезний ряд.