А якщо така схильність перейде через певну межу, вороття назад не буде. Буде запізно. І тоді ми тобі не зможемо нічим зарадити. Ми вміємо охороняти це місце і з'єднувати з усім на світі. Все інше — нам не під силу.
— То що ж мені робити? — запитав я вдруге.
— Як ми вже казали, зробимо все, що в наших силах. Спробуємо тебе з'єднати, — відповів Чоловік-Вівця. — Та цього не досить. І ти мусиш постаратися. Сидіти, склавши руки, не годиться. Так ти нічого не досягнеш. Зрозумів?
— Зрозумів, — відповів я. — І все-таки що мені робити?
— Танцюй, — сказав Чоловік-Вівця. — Поки звучить музика, не переставай танцювати. Ти розумієш, що ми кажемо. Танцюй! Не переставай танцювати! Навіщо танцювати — не думай. Не шукай у цьому якогось змісту. Змісту немає. Як почнеш про це думати — ноги зупиняться. А як хоч раз ноги зупиняться — ми тобі вже не зможемо допомогти. Твій контакт зі світом обірветься. Зникне назавжди. І тоді тобі доведеться жити лише в цьому світі. Тебе швидко затягне в цей світ. А тому не зупиняйся. І не переймайся тим, що це може здатися тобі дурістю. Стеж за ритмом і танцюй. І тоді все, що в тобі затверділо, почне потроху розм'якати. Хвороба ще не мала б стати невиліковною. Все, що можна використати, використовуй. Сил не шкодуй. І боятися нема чого. Ми розуміємо, ти втомлений. Втомлений і переляканий. Таке в житті буває з кожним. Здається, ніби все у світі неправильне. А тому вони зупиняються.
Я підвів голову і знову втупився у тінь на стіні.
— Однак тобі нічого не залишається, як танцювати, — вів далі Чоловік-Вівця. — Й обов'язково якнайкраще. Так, щоб усі були в захваті від твого танцю. І тоді ми зможемо тобі допомогти. А тому танцюй! Поки звучить музика — танцюй!
Поки звучить музика — танцюй!
У голові знову прокотилася луна.
— Слухай, а що таке, по-твоєму, тутешній світ? Ти кажеш, що мене перетягне з тамтешнього світу в тутешній. А хіба цей світ не мій? Хіба не для мене він існує? А коли так, то чому я не можу повернутися у свій власний світ? Ти ж сам казав, що цей світ реально існує.
Чоловік-Вівця похитав головою. Велетенська тінь знову колихнулася на стіні.
— Тутешня реальність відрізняється від тамтешньої. Тут тобі поки що жити не можна. Тут надто темно і надто просторо. Нам важко пояснити це словами. А крім того, як ми вже казали, подробиць ми й самі не знаємо. Звісно, цей світ — цілком реальний. І наша зустріч з тобою, і наша розмова відбувається насправді.
У цьому немає сумніву. Та це не означає, що реальність буває тільки одна. Їх може бути кілька. Кілька варіантів реальності. Ми ж вибрали собі цю. Бо в ній немає місця війні. І нам не довелося нічого викидати. А от у тебе все по-іншому. У тебе ще зберігається життєве тепло. І для тебе нинішнього тут занадто холодно. Та й їжі немає. Це місце не для тебе…
Після таких слів я відчув, як температура в кімнаті почала знижуватися. Я сховав руки в кишені і злегка задрижав.
— Холодно? — спитав Чоловік-Вівця.
Я кивнув.
— Часу обмаль, — сказав він. — Скоро стане ще холодніше. Тобі краще йти. Бо тут задубієш.
— Наостанку ще одне запитання! — сказав я. — Щойно згадав… Точніше, раптом звернув увагу… Мені здається, ніби досі я все життя шукав тебе. І не в одному місці бачив твою тінь. У тамтешньому світі вона набирала різноманітних обрисів. Дуже розпливчастих і невиразних. А може, то була тільки якась її частина. Хоча, як тепер згадую, я бачив її повністю… Таке моє відчуття.
Пальцями обох рук Чоловік-Вівця окреслив якусь невиразну форму.
— Це правда! Все було так, як ти кажеш. Так, як ти думаєш. Ми завжди там були. Як тінь або її частина…
— А проте я не розумію, — сказав я. — Чому ж це я зараз виразно бачу твоє обличчя і твою постать? Те, чого раніше не бачив, тепер бачу. Чого б це?
— Бо ти багато чого вже втратив, — спокійно відповів Чоловік-Вівця. — І місць, куди міг податися, поменшало. А тому тобі стало видніше, який у мене вигляд.
Зміст його слів до мене не доходив.
— То що, тут — загробний світ?
— Ні, — відповів він. — І, глибоко зітхнувши, струснув плечима. — Тут — не загробний світ. Адже ми з тобою живі. Обидва явно живі. Сидимо тут, дихаємо і розмовляємо. Все це — реальність.
— Нічого не розумію.
— Танцюй! — сказав він. — Іншої ради нема. Ми хотіли б пояснити тобі докладніше. Та не можемо. Все, що могли, сказали… Танцюй! Не задумуйся ні над чим, й якомога краще танцюй. Ти мусиш це робити.
Температура в кімнаті раптом ще більше знизилася. Здригаючись усім тілом, я згадав, що вже раніше десь переживав таку холоднечу. Згадав просякнуте сирістю крижане повітря, що проникало до самих кісток. Це було дуже давно, далеко-далеко звідси. Та от де саме — не міг пригадати. Здавалося, що ще трошки — і згадаю. Та нічого не вийшло. Частина мозку заглухла і задерев'яніла.
І задерев'яніла.
— Тобі пора йти, — сказав Чоловік-Вівця. — Бо інакше замерзнеш до смерті. Згодом ми ще зможемо зустрітися. Якщо тільки захочеш. Ми завжди сидимо тут. Сидимо й на тебе чекаємо…
Човгаючи ногами, він провів мене до повороту. Шур-р-р, шур-р-р — лунали його кроки в темряві. Потім я попрощався з ним. Без потиску руки, без якихось особливих слів. Просто сказав: "До побачення!". І ми розійшлися. Він пошкандибав до своєї кімнатки, а я попрямував до ліфта. Натиснув на кнопку — і ліфт повільно поповз догори. Двері беззвучно відчинилися — і яскраве світло, ввірвавшись у коридор, обдало мене лагідним теплом. Я зайшов у кабіну і зіперся об стіну. Двері автоматично зачинилися, а я стояв, не ворушачись.
"Отже…" — подумав я. Однак жодна з думок у голову не приходила. Вони зависли посеред велетенської порожнечі, якій не було ні кінця, ні краю. І нікуди не вели. Як казав Чоловік-Вівця, я був утомлений і переляканий. І сам-один. Як мала дитина, що заблудилася у лісі.
"Танцюй!" — сказав Чоловік-Вівця.
"Танцюй!" — відлунювало в моїй голові.
— Танцюй! — повторив я вголос.
І натиснув на кнопку п'ятнадцятого поверху.
На п'ятнадцятому поверсі я вийшов з ліфта — і мене привітала мелодія "Місячна ріка" Генрі Манчіні, що лилася з умонтованих у стелю динаміків. Я повернувся у реальність, де, мабуть, не зможу стати щасливим і так само не зможу нікуди податися.
Я машинально зиркнув на годинник. Час повернення в реальність — третя двадцять ранку.
"Отже…" — подумав я знову.
"Отже, отже, отже…" — відлунювало в голові.
І я зітхнув.
12
Повернувшись у номер, я передусім налив у ванну гарячої води, роздягнувся — і повільно в неї занурився. Однак тіло так просто не прогрівалося. Воно промерзло до самих кісток, і гаряча вода навколо тільки відтінювала холоднечу всередині нього. Я збирався досидіти у воді до того часу, коли ця холоднеча розтане, але від теплої пари в голові почало тьмаритися, а тому довелося з ванни вилізати. Після того я притулився чолом до віконної шибки й, трохи охолонувши, налив у склянку бренді, випив одним махом і забрався у ліжко. Намагався заснути — міцно, з порожньою головою. Та нічого не виходило. Так і не позбувшись затьмарення голови, я пролежав у ліжку до самого ранку. Небо заволокли попелясто-сірі хмари. Сніг ще не падав, але ці хмари, віщуючи снігопад, так суцільно вкривали небо, що замалювали своєю сірістю все місто від краю і до краю. Хоч куди глянь — усюди сірий колір. Занедбане місто, заселене спустошеними душами.
Я не міг заснути зовсім не тому, що думки непокоїли. Я ні про що не думав. Бо перевтомився, щоб заснути. І тіло, і душа вимагали сну. А от невелика частина мозку, закам'янівши, вперто відмовлялася спати і тим самим діяла мені на нерви. Таке роздратування настає тоді, коли з вікна швидкісного поїзда намагаєшся прочитати назви станцій на табличках. Наближається станція — і ти напружуєш увагу, щоб уже цього разу встигнути прочитати напис, — та марно. Занадто велика швидкість. Перед очима з'являються невиразні обриси ієрогліфів, та що вони означають важко збагнути. Одна мить — і вони вже позаду. І так без кінця. Станція за станцією. З глибокої провінції, з нікому невідомими назвами. Кожного разу поїзд давав гудок, і його пронизливе гурчання впивалося, мов бджола, мені в мозок…
Так тривало до дев'ятої. Пересвідчившись, що годинник показує дев'яту, я перестав присилувати себе до сну і виліз з ліжка. "Нічого не вийде. Не засну", — подумав я. І пішов у ванну голитися. Щоб поголитися як слід, мусив нагадувати собі: "Ось зараз я голюся!". Після того я одягся, причесався і подався до готельного ресторану снідати. Сівши за столик під вікном, замовив "сніданок Континенталь", але випив тільки дві чашки кави і схрумав один тост. Щоб упоратися з тостом, сірим у відсвіті тьмяного неба й смаком схожого на жмутики вати, я потратив багато часу. Погода надворі була така, що могла б віщувати кінець світу. Допиваючи каву, разів п'ятдесят перечитав ранкове меню. Однак затвердіння в голові не розсмоктувалося. Поїзд і далі мчав без зупинок. І гудки лунали. А затвердіння в голові перетворилося на затужавілий клубок зубної пасти. Люди навколо мене жваво наминали свої сніданки — насипали цукру в каву, намазували тости маслом, ножами й виделками різали яєчню з шинкою. Клац, клац, клац — безперестанку давало про себе знати столове начиння. "Не ресторан, а справжня сортувальна станція", — подумав я.
І раптом я згадав про Чоловіка-Вівцю. Він і зараз, у цю мить, існує. Перебуває десь у цьому готелі, в якомусь вигині простору-часу. І намагається мені щось пояснити. Та марно. Я не встигаю прочитати. Надто велика швидкість. Голова затверділа й не розпізнає ієрогліфів. Я можу прочитати лише те, що стоїть на місці: (А) Сніданок Континенталь: сік (помаранчевий, грейпфрутовий або томатний), тост і… Хтось до мене звертається. І жде відповіді. Цікаво, хто? Я підводжу голову. Офіціант. Стоїть у білому піджаку і тримає в руці кавник. Наче якийсь спортивний приз. "Кави більше не бажаєте?" — питає він увічливо. Я хитаю головою. Він зникає, а я встаю з-за столика й виходжу з ресторану. Клац, клац, клац — не перестає торохтіти начиння на столах у мене за плечима.
Повернувшись у номер, я знову заліз у ванну. Цього разу ознобу не було. У воді я поволі витягся всім тілом і почав зосереджено, ніби розплутував клубок ниток, розслаблювати один за одним усі суглоби.