Надивилась, зітхнула: так, скільки прекрасних речей ви створили! – Хочете чарочку портвейну і печива? – Не знаю… Я взяв у неї парасольку, кинув її на диван, взяв її ручку в лайковій білій рукавичці: — Можна поцілувати? – Та я ж у рукавичці… — Розстебнув рукавичку, поцілував початок маленької долоні. Опустила вуальку, без виразу дивиться крізь неї аквамариновими очима, тихо каже: ну, мені пора. – Ні, кажу, спершу посидьмо трошки, я вас ще гарненько не роздивився. Сів і посадив її до себе на коліна, —знаєш цю чудову жіночу вагу навіть легеньких? Вона якось загадково питає: я вам подобаюсь? Подивився я на неї на всю, подивився на фіалки, які вона приколола до свого новенького жакетика, і навіть засміявся від розчулення: а вам, кажу, ось ці фіалки подобаються? – Я не розумію. – Що ж тут не розуміти? Ось і ви вся така ж, як ці фіалки. – Опустивши очі, сміється: — У нас в гімназії такі порівняння панянок з різними квітами називали писарськими. – Хай так, та як же інакше сказати? – Не знаю… І злегка гойдає своїми гарними ніжками, дитячі губки напіввідкриті, виблискують… Підняв вуальку, відхилив голівку, поцілував – ще трохи відхилила. Пішов по слизькій шовковій зеленкуватій панчосі вгору, до застібки на ній, до резинки, відстібнув її, поцілував тепле рожеве тіло початку стегна, потім знову у напіввідкритий ротик – стала ледь-ледь кусати мені губи…
Моряк з усмішкою похитав головою:
— Vieux satyre! ( Старий сатир!)
— Не кажи дурниць, — сказав художник. – Мені все це дуже боляче згадувати.
— Ну, добре, розповідай далі.
— Далі було те, що я не бачив її цілий рік. Одного разу, також весною, пішов нарешті у Відраду і був зустрінутий Ганським з такою зворушливою радістю, що згорів від сорому, як по-свинськи ми його кинули. Дуже постарів, борода сріблиться, та все те ж захоплення у розмовах про живопис. З гордістю став показувати мені свої нові роботи – летять над якимись голубими дюнами величезні золоті лебеді – намагається, бідолаха, не відстати від віку. Я відчайдушно брешу: чудово, чудово, великий крок вперед ви зробили! Кріпиться, але сяє, як хлопчик. Ну, дуже радий, дуже радий, а тепер снідати. – А де дочка? – Поїхала у місто. Ви її не впізнаєте! Не дівчинка, а вже дівчина і, головне, зовсім, зовсім інша: виросла, витягнулася, як та тополя! – От не повезло, думаю, я ж пішов до старика тільки тому, що жахливо захотілося її побачити, і ось, ніби навмисне, вона у місті. Поснідав, розцілував м'яку, запашну бороду, пообіцяв бути неодмінно наступної неділі, вийшов – а назустріч мені вона. Радісно зупинилась: ви? яким вітром? були у тата? ой, яка я рада! – А я ще більше, кажу; тато мені сказав, що вас тепер і не впізнати, справжня тополя, — так воно і є. – І справді так: вже ніби й не панянка, а молоденька жінка. Посміхається і крутить на плечі відкриту парасольку. Парасолька біла, мереживна, сукня і великий капелюшок теж білі, мереживні, волосся збоку капелюшка з чудовим рудим відтінком, в очах уже нема колишньої наївності, личко видовжилось… — Так, я зростом навіть трохи вища за вас. – Я тільки киваю головою: правда, правда… Пройдімось, кажу, до моря. – Пройдімось. – Пішли між садами провулком, бачу, весь час відчуває, що я, говорячи, що попало, не зводжу з неї погляду. Іде, струнко поводячи плечима, парасольку закрила, лівою рукою тримає мереживну спідничку. Вийшли на урвище – подуло свіжим вітром. Сади вже одягаються, мліють під сонцем, а море зовсім північне, низьке, крижане, загортає крутою зеленою хвилею, усе в баранцях, тоне оддалік у сизій каламуті, одним словом, Понт Евксінський. Замовкли, стоїмо, дивимось і ніби чогось чекаємо, вона, вочевидь, думає те саме, що і я – як вона сиділа у мене на колінах рік тому. Я взяв її за талію і так сильно притиснув усю до себе, що вона вигнулась, ловлю губи – намагається звільнитися, крутить головою, ухиляється і раптом поступається, дає мені їх. І все це мовчки – ні я, ні вона ані звуку. Потім раптом вирвалась і, поправляючи капелюшок, просто і переконано говорить:
— Ох, який ви негідник, який негідник.
Повернулась і, не озираючись, швидко пішла провулком.
— Та чи було у вас тоді в майстерні що-небудь, чи ні? — спитав моряк.
— До кінця не було. Цілувались жахливо, ну і все інше, але тоді мене жаль узяв: вся зашарілась, як вогонь, уся розпатлана, і бачу, що вже не володіє собою зовсім по-дитячому – і страшно і жахливо хочеться цього страшного. Зробив вигляд, що образився: ну не треба, не треба, не хочете, то й не треба… Став ніжно цілувати ручки, заспокоїлась…
— І як же після цього ти цілий рік її не бачив?
— А біс його знає, як. Боявся, що вдруге не пожалію.
— Поганий же ти був Мопассан.
— Можливо. Але чекай, дай вже до кінця розкажу. Не бачив я її ще з півроку. Минуло літо, стали всі повертатися із дач, хоча тут якраз би й жити на дачі – ця бессарабська осінь щось божественне за спокоєм одноманітних гарячих днів, за ясністю повітря, за красою рівної синяви моря і сухої жовтизни кукурудзяних ланів. Повернувся з дачі і я, іду якось знову повз Лібмана – і, уяви собі, знову назустріч вона. Підходить до мене, мов і не було нічого, і починає реготати, чарівно кривлячи рот: "Ось фатальне місце, знову Лібман!"
— Що це ви така весела? Страшенно радий вас бачити, але що з вами?
— Не знаю. Після моря весь час ніг під собою не чую від задоволення бігати містом. Засмагла і ще витягнулась – правда?
Дивлюсь – правда і, головне, така веселість і свобода у розмові, у сміху і у всьому поводженні, ніби заміж вийшла. І раптом говорить:
— У вас ще є портвейн і печиво?
— Є.
— Я знову хочу дивитись вашу майстерню. Можна?
— Господи боже мій! Звичайно, можна!
— Ну, то ходімо. І швидко, швидко!
На сходах я її спіймав, вона знову вигнулась, знову замотала головою, але без великого спротиву. Я довів її до майстерні, цілуючи у закинуте назад обличчя. У майстерні таємниче прошепотіла:
— Але послухайте, це ж безумство… Я збожеволіла…
А сама вже зняла солом'яного капелюшка і кинула його у крісло. Рудувате волосся підняте на маківку і заколоте черепаховим стоячим гребенем, на чолі завита чолка, лице у легкій рівній засмазі, очі дивляться безглуздо-радісно… Я почав невміло роздягати її, вона поспіхом стала допомагати мені… як зараз все це бачу, пристрасна вона була надзвичайно… Та облишмо це. Ось що трапилось тижнів за два, протягом яких вона мало не щодня бувала у мене. Несподівано вбігає вона якось до мене вранці і прямо з порогу:
— Ти, кажуть, днями в Італію їдеш?
— Так. То що з того?
— Чому ж ти не сказав мені про це ні слова? Хотів потайки втекти?
— Бог з тобою. Якраз нині збирався піти до вас і сказати.
— При батькові? Чому ж не мені наодинці? Ні, ти нікуди не поїдеш!
Я спалахнув, як дурень:
— Ні, поїду.
— Ні, не поїдеш.
— А я тобі кажу, що поїду.
— Це твоє останнє слово?
— Останнє. Та зрозумій, що я повернусь за який-небудь місяць, найбільше за півтора. І взагалі, послухай, Галя…
— Я вам не Галя. Я вас тепер зрозуміла – все, все зрозуміла! І якби ви зараз стали присягатися мені, що ви нікуди і ніколи до віку не поїдете, мені тепер байдуже. Справа уже не в тому!
І, відчинивши двері, хряснула ними з розмаху і зачастила каблучками вниз по сходах. Я хотів кинутися за нею, та стримався: ні, хай прийде до тями, ввечері рушу у Відраду, скажу, що не хочу засмучувати її, в Італію не їду, і ми помиримось. Та годині в п'ятій раптом заходить до мене з дикими очима художник Сінані:
— Ти знаєш – у Ганського дочка отруїлась! До смерті! Чимось, чорт його знає, рідкісним, миттєвим, украла щось у батька – пам'ятаєш, цей старий ідіот показував нам цілу шафку з отрутами, уявляючи себе Леонардо да Вінчі. От божевільний народ ці прокляті поляки й полячки! Що з нею раптом сталося – незбагненно!
— Я хотів застрелитися, — тихо сказав художник, помовчавши і набиваючи люльку. – Мало не втратив розуму…
28. 10. 40
ГЕНРІХ
В казковий морозний вечір з бузковим інеєм у садах візник Касаткін мчав Глібова на високих, вузьких санках вниз по Тверській в Лоскутний готель – заїжджали до Єлисеєва за фруктами і вином. Над Москвою було ще світло, зеленіло на заході чисте і прозоре небо, тонко просвічували прорізами верхи дзвіниць, але внизу, в сизій морозній імлі, вже темніло, і нерухомо і ніжно сяяли вогні тільки-но запалених ліхтарів.
Біля під'їзду Лоскутного, відкидаючи з ніг вовче хутро, Глібов наказав засипаному снігом Касаткіну приїхати за ним через годину:
— Відвезеш мене на Брестський.
— Слухаюсь, — відповів Касаткін. – За кордон, значить, від'їжджаєте?
— За кордон.
Круто розвертаючи високого старого рисака, скребучи полозками, візник несхвально похитав шапкою:
— Охота гірше неволі!
Великий і дещо занедбаний вестибюль, просторий ліфт і хитроокий, в іржавих веснянках, хлопчик Вася, що ввічливо стояв у своєму мундирчику, доки ліфт повільно тягнувся догори, — раптом стало жаль покидати все це, давно знайоме, звичне. "І правда, навіщо я їду?" Він поглянув на себе в дзеркало: молодий, бадьорий, сухо-породистий, очі блищать, іній на красивих вусах, гарно і легко одягнений…в Ніцці зараз чудесно, Генріх відмінний товариш… а головне, завжди здається, що десь там буде щось особливо щасливе, яка-небудь зустріч… зупинишся десь у дорозі – хто тут жив перед тобою, що висіло і лежало в цьому гардеробі, чиї це забуті у нічному столику жіночі шпильки? Знову буде запах газу, кави і пива на віденському вокзалі, ярлики на пляшках австрійських та італійських вин на столиках в сонячному вагоні-ресторані в снігах Земмерінга, лиця і одяг європейських чоловіків і жінок, які наповнюють цей вагон перед сніданком… Потім ніч, Італія…Вранці на шляху вздовж моря до Ніцци то прольоти крізь дим і гуркіт темних тунелів, коли ледве світяться лампочки на стелі купе, то зупинки на маленьких станціях у розквітлих трояндах, де щось ніжно і безперервно дзвенить, біля затоки, що мліє в гарячому сонці, як сплав дорогоцінних каменів… І він швидко пішов по килимах теплих коридорів Лоскутного.
В номері теж було тепло, приємно. У вікна ще світила вечірня зоря, прозоре ввігнуте небо. Все було прибране, валізи готові. І знову стало трохи сумно – жаль покидати звичну кімнату і все московське зимове життя, і Надю, і Лі…
Надя повинна була от-от забігти попрощатися.