Різниця суттєва.
Стівенсон ("A Chapter on Dreams"[443]) розповідає, що в дитячих снах його переслідував огидний бурий колір; Честертон ("The Man who was Thursday", VI[444]) уявляє, що на західній межі світу нібито є дерево, більше (або менше) за звичайне дерево, а на східній – вежа, характер побудови якої сам по собі є порочним. Едгар По в "Рукописі, знайденому в пляшці" змальовує південне море, де корпус корабля росте, наче живе тіло моряка; Мелвілл присвячує не одну сторінку "Мобі Діка", щоб відтворити жах, який викликає неймовірна білість кита… Я навів чимало прикладів; мабуть, їх досить, аби підсумувати: пекло Данте підносить уявлення про в'язницю, пекло Бекфорда – про галереї жахів. "Божественна комедія" – одна з найбільш незаперечних і обґрунтованих книг у світовій літературі; "Ватек" – просто цікава дрібничка, the perfume and suppliance of a minute[445]; а проте я вважаю, що "Ватек" – нехай у зародковій формі – передвіщає диявольську розкіш Томаса Де Квінсі й Едгара По, Бодлера й Гюїсманса{708}. В англійській мові існує неперекладний епітет "uncanny" для визначення надприродного жаху; цей епітет (по-німецьки "unheimlich") можна застосувати до деяких сторінок "Ватека"; наскільки мені відомо, – на відміну від усієї попередньої літератури.
Чепмен називає деякі книги, які могли мати вплив на Бекфорда: "Bibliothèque Orientale"[446] Бартелемі Д'Ербело{709}, "Quatre Facardins"[447] Гамілтона{710}, "Вавилонська царівна" Вольтера, завжди зневажені й чарівні "Mille et une Nuits"[448] Галлана. Я додав би до цього списку "Carceri d'invenzione"[449] Піранезі{711}; звеличені Бекфордом офорти із зображенням могутніх палаців, які водночас є заплутаними лабіринтами. У першому розділі "Ватека" Бекфорд перелічує п'ять палаців, що тішать п'ять чуттів; Маріно{712} в "Адонісі"{713} змалював п'ять подібних садів.
Лише три зимові дні й дві ночі 1782 року знадобились Вільяму Бекфорду, щоб відтворити трагічну історію халіфа. Він написав її по-французьки; 1785 року Генлі{714} переклав її на англійську. Оригінал не збігається з перекладом; Сентсбері завважив, що французька мова XVIII століття поступається англійській у зображенні "незбагненних жахів" (вислів Бекфорда) цієї виняткової історії.
Англійський переклад Генлі з'явився у 856-му випуску "Everyman's Library"[450]; відредагований Маларме оригінал вийшов друком із його ж таки передмовою у паризькому видавництві Перрена. Дивно, що у ретельній бібліографії Чепмена зовсім не згадуються ця редакція і ця передмова.
Буенос-Айрес, 1943 р.
Про книгу "The purple land"[451]
Цей первозданний роман Хадсона{715} можна звести до однієї формули – такої давньої, що вона може стосуватися й "Одіссеї", і такої простої, що несамохіть спрощує й викривляє саме поняття "формула". Герой вирушає в мандри, і його переслідують пригоди. До цього мандрівного й відчайдушного жанру належать "Золотий осел"{716} та уривки "Сатирикона"{717}, "Піквік" і "Дон Кіхот", "Кім" із Лагора та "Дон Сеґундо Сомбра"{718} із Ареко. Називати ці вигадані історії шахрайськими романами, на мою думку, несправедливо; по-перше, через зневажливе значення цього слова; по-друге, через їх обмеженість у просторі та часі (XVI століття в Іспанії, XVII – в Європі). До того ж це досить складний жанр. Попри деяку безладність, невідповідності та мінливість, йому притаманний певний потаємний порядок, що відкривається поступово. На пам'ять приходять знамениті приклади; мабуть, не знайдеться жодного, який би не мав своїх видимих вад. Сервантес виряджає в мандри двох героїв: хирлявого ідальго, довготелесого, аскетичного шаленця і опецькуватого красномовця-селюка, обжерливого й поміркованого лихослова: така симетрична настійлива невідповідність зрештою робить їх нереальними, зводить до циркових персонажів (Луґонес у сьомому розділі "Паядора" вже робить цей закид.) Кіплінґ вигадує Друга Всього Сущого, волелюбного Кіма: через кілька розділів, спонукуваний хтозна-яким патріотичним збоченням, він перетворює того на шпигуна. (У своїй написаній через тридцять п'ять років літературній автобіографії Кіплінґ демонструє, що не розкаюється і навіть не усвідомлює цього.) Я згадую ці вади без ворожості, лише задля того, щоб так само неупереджено проаналізувати "The Purple Land".
У жанрі роману, який я тут розглядаю, первісні зразки прагнуть звичайної послідовності пригод, їх простої змінності; найкращим прикладом тут у чистому виді є "Сім подорожей Сіндбада Мореплавця". В інших (дещо складніших) події мають виявити характер героя, тобто його безглузді вчинки та манії; така перша частина "Дон Кіхота". Є й такі (більш пізні), де рух відбувається у двох напрямках і є взаємним: герой змінює обставини, а обставини – характер героя. Це друга частина "Дон Кіхота", "Геклберрі Фінн" Марка Твена й власне "The Purple Land". Ця вигадана історія насправді має два сюжети. Перший – видимий: пригоди англійського хлопця на ім'я Річард Лем на Східному Березі. Другий – внутрішній і невидимий: щаслива адаптація Лема, його поступове навернення до варварських звичаїв, що певною мірою нагадує Руссо{719} і певного мірою випереджає Ніцше. Його "Wanderjahre"[452] є також і "Lehrjahre"[453]. Хадсон на власній шкурі взнав суворість напівдикого пастушачого життя; Руссо та Ніцше – лише завдяки незрушним томам "Histoire Générale des Voyages"[454] і Гомеровим епопеям. Сказане зовсім не означає, що "The Purple Land" – книга абсолютно бездоганна. Вона має одну очевидну ваду, пов'язану швидше за все з несподіванками імпровізації: деякі пригоди видаються безпідставно марудними. Я маю на увазі фінал: він доволі складний, щоб стомити читача, але нездатний його зацікавити. У цих обтяжливих розділах Хадсон наче не усвідомлює, що його книга – це послідовність подій (майже така ж чиста послідовність, як у "Сатириконі" або "Пройдисвіті на ім 'я Паблос"{720}) і гальмує її зайвою витіюватістю. Йдеться про досить поширену помилку: Діккенс у всіх своїх романах вдається до такого ж марнослів'я.
Мабуть, жоден твір "літератури ґаучо" не перевершує "The Purple Land". Було б прикро, якби певна топографічна неуважність і три-чотири помилки чи обмовки приховали від нас цей факт… "The Purple Land" – суто креольська книга. Та обставина, що оповідач – англієць, виправдовує деякі необхідні читачеві пояснення та нарочитість, які були б недоречними в устах ґаучо, звичного до таких речей. У тридцять першому числі журналу "Sur"[455] Есекіель Мартінес Естрада стверджує: "Наша дійсність не мала й ніколи не матиме такого поета, художника та тлумача, як Хадсон. Ернандес – лише частинка тієї космічної панорами аргентинського життя, оспіваної, відтвореної та відкоментованої Хадсоном… Приміром, останні сторінки "The Purple Land" – це найглибша філософія та найвище виправдання Латинської Америки перед західною цивілізацією та цінностями вченої культури". Як бачимо, Мартінес Естрада, не вагаючись віддав перевагу творчості Хадсона над найвидатнішою книгою нашої "літератури ґаучо". Передусім, "The Purple Land" незрівнянно масштабніша. "Мартін Ф'єрро" (незважаючи на спроби Лугонеса її канонізувати) меншою мірою є епопеєю про наші витоки – і це 1872 року! – ніж автобіографією поножовщика, спотвореною бравадою та скигленням, які ледь не провіщають танго. В Аскасубі більше жвавості, більше радості та мужності, але всі ці риси уривчасті й ледь помітні у трьох випадкових томах по чотириста сторінок кожний. "Дон Сеґундо Сомбра", попри достовірність діалогів, зіпсований бажанням звеличити найпримітивнішу працю. Всім відомо, що оповідачем тут виступає ґаучо; відтак удвічі невиправданою є ця театральна гігантоманія, що обертає приборкання молодих бичків на сцену битви. Гуїральдес підносить голос, щоб розповісти про повсякденну працю селян; Хадсон (як Аскасубі, Ернандес, Едуардо Ґутьєррес) навіть про жорстокі речі говорить звичним тоном.
Хтось може завважити, що в "The Purple Land" ґаучо зображений описово, як другорядний персонаж. Тим краще для точності портрета, – відповім я. Ґаучо – людина похмура, йому незнайомі витончені втіхи спогадань чи самоаналізу, або він їх зневажає; робити з нього захопленого оповідача власної біографії означає калічити його.
Інше влучення Хадсона – географія. Народившись у провінції Буенос-Айрес, у магічному колі пампи, він, однак, обирає місцем дії фіалкову землю, де від початку до кінця орудували повстанські загони: Східний Берег. В аргентинській літературі в моді ґаучо з провінції Буенос-Айрес; парадоксальною причиною такої переваги є наявність великого міста, Буенос-Айреса, батьківщини всіх відомих авторів "літератури ґаучо". Якщо замість літератури звернутися до історії, неважко впевнитися, що уславлені в літературі ґаучо насправді відіграли незначну роль у долі цієї провінції і зовсім ніяку в історії країни. Типове угруповання ґаучо під час війни – загін кінних повстанців – у Буенос-Айресі з'являвся лише час від часу. Тут панувало місто та його ватажки. Хіба що поодинока людина – чи то Чорна Мураха згідно з судовими документами, чи то Мартін Ф'єрро в літературі – могла привернути увагу поліції своїм розбійництвом.
Хадсон, як я вже казав, обирає для пригод свого героя інший берег. Цей слушний вибір дозволяє йому збагатити історію Річарда Лема примхами долі та перипетіями війни; до того ж примхлива доля сприяє бурлацькому коханню. Маколей{721} у статті про Беньяна дивується, що фантазії однієї людини згодом стають спогадами багатьох. Фантазії Хадсона залишаються в пам'яті: британські кулі, що свистять уночі під Пайсанду; замислений ґаучо, котрий перед боєм з насолодою палить сигару; дівчина, яка віддається чужинцеві на безлюдному березі річки.
Доводячи до досконалості поширений вислів Босвела, Хадсон пише, що багато разів брався за вивчення метафізики, але завжди його заняття переривало щастя. Ця фраза (одна з найбільш пам'ятних серед усіх, що їх подарувала мені дружба з літературою) типова для цієї людини та цієї книги. Незважаючи на потоки пролитої крові та розлуки персонажів, "The Purple Land" – одна з небагатьох щасливих книг на світі. (Іншою, також американською і також із присмаком раю, є "Геклберрі Фінн" Марка Твена.) Йдеться не про безладну суперечку песимістів та оптимістів, не про доктринерське щастя, що його беззастережно запроваджує патетичний Вітмен, я маю на увазі щасливий душевний стан Річарда Лема, його здатність приймати будь-які примхи буття, сприятливі чи ворожі.
І останнє зауваження.