Коли я йшов у бухту Нової Гвінеї, мені і в голову не приходило, куди занесе мене ця подорож. Я розповім вам одну, повість. Ви зрозумієте! Ви, тільки ви!
Він затнувся, завагався і враз заговорив, наче звільняв цієї ночі привиддя давніх років.
VII
Оповідання Лінгарда вражало, як відкриття нового світу. Вона почула про страшне і дивне існування: несамовиті, стрімголовні наміри, численні завойовницькі плани, страшні пригоди й авантюри. їй стало ясно: жоден аван-турник в історії не мав більшого натхнення, мріючи про перемогу над світом.
Часом він уривав оповідання і, ніби розмовляючи з давнім приятелем, тихо питав: — А що б зробили ви? *~ і, не спиняючись, вів далі.
її вражали шалені пристрасті, краса природної любові й глибока ніжність...
Що з того, що оповідач був усього-на-всього мандрівним моряком, а царством — джунглі! Ця щира жінка захопилась, бо не було нічого дивного в його вогненних пори-
Еаннях. Коли вона це зрозуміла, оповідання його знайшло відгук в її серці, причарувало її так, що й забула, де вона.
Лінгард замовк, а вона стала міркувати. Спершу виникла думка про щось важливе й дуже значне в його історії. Це таємниче щось набрало значення й для неї; і в її думці вперше майнула тінь смертельної небезпеки. Та, зрештою, вона заплуталась у цій історії, як заплутуються в тенетах.
Він знов заговорив. Мовчав не більше хвилини, хоч м-с Треверс здалося, що проминули цілі роки. Зовсім інакше впливали тепер на неї його слова. Вона схвилювалась, немов приїзд його, розмова й довір'я були подією надзвичайної ваги. Це був факт її власного існування; це була частина її повісті. Вона чула, як він називав різні імена: Белараб, Даман, Тенга, Нінграт. Всі вони були зв'язані тепер з її життям, і вона з жахом відчула, що не в силі зв'язати ці імена з якимись певними людськими постатями. .Вона замислено шепотіла: — Белараб, Даман, Нінграт...
— Кожен з них гострить зуби на білих. А мені що! Треба було людей для бою. Я життям своїм рискував, щоб затягти їх. Я обіцяв їм і виконаю, або... Тепер бачите, чому я насмілився затримати вашого човна? Я так глибоко захопився всім, що мене не обходять ніякі там сер-джони. Коли я маю роботу, то ні на що не вважаю. Я дав вам один шанс — один гарний шанс... Ні! Я, мабуть, не дуже схожий на джентльмена. Так! Так! Це справді так. Проте, я знаю, що то таке джентльмен, бо довгі роки жив з ними. Навіть товаришував з ними... на золотих копальнях та в інших місцях, де людина виявляє свою вдачу. Дехто з них писав мені з Англії, та я ніколи не... хилився! Бо знаю, як поводиться джентльмен. Слухайте! Хіба джентльмен зробив би так? Хіба він вважатиме людину за брехуна, поки не переконається, що це так? Хіба він не додержує слова, коли дасть його? Я завжди дотримуюсь цього. Жодна волосина не впаде з вашої голови, доки я живий!
Вона вже трохи заспокоїлась, та ці слова збудили в ній якусь непевність і небезпеку, як це буває після перших коливань землетрусу. Довго мовчала, й Лінгард подумав, що вона не вірить йому.
— Слухайте! Як ви гадаєте, що могло штовхнути мене сюди і... говорити тут з вами? Гассім — раджа Тулла — спитав мене після обід: "Що ти робитимеш з своїми земляками?" І, певно, й досі думає, що я для чогось наслав вас сюди... Що вигадав! Ви — мої земляки? З якої речі? Скажіть — з якої речі? Ви такі ж мені земляки, як я вам. Чи хтось із ваших прекрасних панків рятував би якусь там чорну команду на рибальському судні?..
Хоч м-с Треверс і почувала небезпеку, та зовсім не думала про смерть. Навпаки, вона відчула приплив сил, нових вражень, наче життя її починалося знову. Небезпека, схована десь у темряві, ще й не нагадувала про себе, не викликала жаху, а прості й сильні пристрасті людської душі розкривались перед нею, хвилювали, чарували нечуваними переживаниями.
— А, проте ж, ви приїхали?—спитала вона.
— Так,— відповів Лінгард,— до вас і тільки заради
вас.
Хвилі припливу, вкриваючи піскуваті коси, тихо хлюпали біля стерна.
— Я не хочу, щоб ви тільки мене спасали.
— Тоді ви мусите всіх перетягти,— похмуро кинуз Лінгард.— Он бриг. Там я, там мої люди і мої гармати. Ви знаєте, що робити.
— Спробую,— мовила вона.
— Добре. Мені шкода буде ваших бідолашних матросів, як вам не пощастить. Пильнуйте ліхтаря на бригу. Я навмисне повісив його. Небезпека може навіть ближче, ніж ми гадаємо. Два моїх човни вирушили на розвідку, і якщо привезуть мені лихі звістки, ліхтар буде спущено. Подумайте добре про все. Я розповів вам те, чого нікому не казав. Подумайте й про мене. Я розповів вам через те... бо інакше не міг.
(Він одштовхнувся від яхти і зник з очей. І вона відійшла від поруччя. Ліхтар і зоряне сяйво ледве освітлювали темну палубу. Вечір цей був такий, як і вчорашній, як і всі інші.
— Невже все це можливо? — питала вона себе.— Ні, одначе все це правда.
Вона сіла в палубне крісло, щоб подумати, але могла тільки згадувати. Скочила. Була певна, що хтось тихо кличе яхту. Що це, людина кличе? Вона прислухалась і, більш нічого не почувши, роздратувалась, що її переслідують звуки.
"Він сказав, що вірить мені. Що ж то за небезпека? Яка небезпека?" міркувала вона.
З прови чути було ходу. Постать вартового неясно майнула на шкафуті. Він тихо свиснув і зник. Глухі звуки в човні змінились на плескіт весел.
Ніч проковтнула ці тихі звуки. М-с Треверс сіла і заспокоїлась.
Вона знову поринула в роздуми. Поки не вернеться чоловік, нічого не могла починати. Перестороги Лінгарда не діяли на неї, зате уразило його довір'я: він розповів їй найтаємніше, анічогісінько не приховавши. Ясно бачила тепер його бажання й перешкоди, пристрасті й сумніви, поривання й безумства; все це свідчило про безладне, але чесне життя. У неї був достатній розум, щоб розгледіти в Лінгардові незвичайну людину. Якщо він звірився на неї (але чому?), то вона мусить виправдати його довір'я. Раптом її вразило, що з усіх людей на світі цього безумця знала вона найкраще; на мить навіть здивувалась, а потім глибоко засмутилась. Це нещастя, здавалось, належало їй самій.
Думка її обірвалась, і жінка дослухалася, чи не вертається її чоловік. Завдання це непокоїло її. Та жоден звук не порушував тиші, і вона знову пірнула в порожнечу. Раптом хтось позіхнув серед палуби і сказав:— О, боже мій, боже!— А хтось спитав:—Вони ще не вернулись? — Другий промимрив щось заперечливе.
Лінгард вражав м-с Треверс, бо був їй зрозумілий. "Яке просте його життя", думала вона. І не таїлась з собою, що стояв він осторонь від громадянства. Нараз їй спало на думку, що ця людина позбавила її багатства, становища й навіть минулого...
Озирнувшись, м-с Треверс побачила, що ліхтар брига сяє сильним, спокійним світлом на тлі зоряного неба, яке звисло над берегом. Потім почула удар у борт, наче до сходнів підплив човен. Вони вернулись! М-с Треверс враз підвелася. Що вона скаже? Що? Як почати? Може, нічого не казати? На мить їй здалося, що божеволіє.
І от почула, як хтось поліз по трапу. Щоб вигадати час, побігла на корму, до гакаборту. Ліхтар на бриту сяяв, як місяць серед зірок.
Вона дивилась на це світло і все вагалась: — Ні! Я нічого не скажу. Це неможливо!.. Ні! Я скажу все чисто.— З тремтінням чекала вона, що почує голос свого чоловіка. Хтось схвильовано заговорив. Вона впізнала голос Картера; цей юнак відрізнявся від усієї команди, тому вона давно помітила його. В цю мить ліхтар на бригу затремтіз; вона злякалась, немов побачила, що небо захиталось. Хотіла розтулити губи, щоб закричати, й заціпеніла, бо ліхтар спустився вниз і швидко згас. Одразу ж зникло і вагання.
М-с Треверс рушила до лампи, де й стрілась з Картером. Вони спинились, вражені й оторопілі, а очі їх широко розплющились.
— Ви бачили? —спитала м-с Треверс, затремтівши.
— Як ви довідались? — злякався він.
І враз побачила, що всі були на палубі.
— Ліхтар спустили! — зойкнула вона.
— Джентльмени зникли,— мовив Картер.
— їх викрали з коси,— і пильно глянув, яке враження справить ця звістка. Жінка була спокійна.— Викрали, як пару ягнят! Без жодного крику!— гнівно гукнув Картер.— Ви, м-с, на палубі були? — спитався він.
— Так,— мовила вона.— У тому кріслі.
— Ми всі були внизу. Я ліг, щоб трохи відпочити. Коли прокинувсь, вахтенний хропів. Ніхто не міг почути, опріч вас. Та, може, ви теж спали? — чемно спитав він.
— Так.... ні... може, й спала,— промовила вона.
VIII
Лінгард був у екстазі після розмови з м-с Треверс і надзвичайно стомлений від напруження. Повернувшись на бриг, він спитав про Гассіма й почув, що раджа з сестрою поїхав човном і обіцяв до півночі вернутися. Човни, послані на розвідку, ще не вернулися. Він пішов до каюти, кинувся на канапу і, заплющивши очі, подумав: "Треба заснути, бо інакше я збожеволію".
Іноді він почував непохитне довір'я до м-с Треверс — тоді пригадував її обличчя. Коли ж воно розпливалось,' знов і знов доводив собі, що треба стерти цих людей з землі.
— Усі ж чули, як той грубіян звелів мені забиратися геть з корабля,— думав він і уявив собі картину різанини.
— Проте я сказав їй, що жодна волосина не впаде з її голови. Жодна волосина!
І згадуючи ці слова, він був спокійний. Часом насувалнсь чорні хвилини, і тоді втома цілком знемагала його. В одну з таких хвилин Лінгард заснув і втратив пам'ять про все на світі.
Прокинувшись, злякався, що проспав ніч. У камбузі горіло світло, і крізь одчинені двері нараз побачив м-с Треверс.
"Вони таки приїхали на бриг,— подумав він.— Чом же мене ніхто не кличе?"
Метнувся в камбуз. Нікого! Глянув ва годинник — годинник став; а він же чув, як цокав механізм. Значить проспав він хвилин десять, бо був на бригу не більше двадцяти хвилин.
Отже, йому лише здалося, нікого він не бачив. А проте, добре пам'ятав обрис голови, лінію шиї, колір волосся, струнку постать.
Сумний повернувся він до каюти, бурмочучи: "Цієї ночі я вже не засну!", і зразу вийшов, тримаючи в руках якісь папери. Це був лист Йоргенсона, написаний три дні тому й переданий Гассімом. Лінгард читав його вже двічі, та, підкрутивши лампу, знову почав читати. На щиті поверх його голови золотий сніп блискавок, охоплюючи його ініціали, немовби цілився йому в потилицю, поки сидів він, спершись на стіл і втупивши очі в пожмакані листи паперу.
Лист починався:
"Сьогодні вночі Гассім з Іммадою їдуть шукати вас.