Вона й далі енергійно готувала перемогу, а проте їй хотілося помститися чоловікові.
"О, коли б я могла його добре перестрашити, — мріяла вона, — коли б він зробив немалу якусь дурницю. Тоді б він хоч-не-хоч прийшов до мене принижено прохати поради, і от настане моя черга".
Її непокоїло, що П'єр дуже занесеться, як дістане перемогу без її допомоги. Коли вона, одружуючись, віддала перевагу синові селянина перед нотарем, вона розраховувала керувати чоловіком, ніби тим дригуном, що його можна сіпати за нитку. І ось у рішучий день цей дригун, у своїй сліпій незграбності, захотів іти самостійно; проти цього, зрозуміла річ, протестували ввесь її хитрий розум, усі потреби до гарячкової діяльності. Вона знала, що П'єр здатний діяти дуже рішуче й брутально, як у тому випадку, коли він змусив матір дати розписку на п'ятдесят тисяч франків. П'єр був знаряддям, цілком придатним і не надто розбірливим, але Фелісіта розуміла, що ним треба керувати, особливо за нинішніх обставин, що вимагають особливої гнучкості.
Офіційне повідомлення про державний переворот прийшло до Пласана тільки в четвер, третього грудня. О сьомій годині вечора вся компанія в повному складі позбиралася в жовтому салоні. Хоча всі вони вже давно чекали нетерпляче кризи — на обличчях відбивалося хвилювання. Обговорюючи події, вони балакали без краю. П'єр, зблідлий, як і всі інші, з надто великої розсудливості вважав за свій обов'язок виправдати рішучий виступ принца Луї в очах орлеаністів і легітимістів жовтого салону.
— Кажуть про відозву до народу, — сказав він. — Нація матиме волю обрати собі таку владу, яку захоче. Президент — не така людина, щоб залишитися, коли з'явиться законний претендент.
Один тільки маркіз, заховуючи свою джентльменську байдужість, зустрів ці слова усміхом. Інших тої миті не обходило, що буде далі! Всі переконання гинули. Рудьє, цей колишній крамар, забувши свою любов до Орлеанів, грубо, перервав П'єра. Зчинився крик.
— Нема часу розмірковувати! Треба подумати, як би нам забезпечити лад!
Ці обивателі до смерті боялися республіканців. Проте в місті паризькі події не викликали особливого заворушення. Правда, люди юрмились перед відозвою, наліпленою на дверях підпрефектури; ходили чутки, що декілька сотень робітників покидали роботу й намагаються зорганізувати опір. Та й усе. Очевидячки, жодних серйозних виступів не заповідалося. Куди більше турбувало всіх, як поведуться сусідні міста й села, проте поки що не було відомо, як у них прийнято цей переворот.
О дев'ятій годині до салону, важко дихаючи, увійшов Грану; тільки-но закінчилося надзвичайне засідання міської ради. Тремтячим від хвилювання голосом він розповів, що мер Гарсоне заявив — правда, з деякими застереженнями, — що збирається підтримати лад найенергійнішими заходами.
Але найбільший переляк викликала в жовтому салоні новина про відставку підпрефекта; цей службовець рішуче відмовився оголосити депеші міністра внутрішніх справ. За словами Грану, він залишив місто, й відозви наліплено з розпорядження мера. Мабуть, то був єдиний підпрефект у Франції, що мав сміливість признатися в своїх демократичних переконаннях.
Але коли Ругони в душі стурбувалися, почувши про рішучість Гарсоне, то вони сміялися з підпрефекта, бо його втеча відкривала їм поле діяльності. Цього незабутнього вечора було ухвалено, що гурток жовтого салону визнав переворот і одверто вітає події, що вже відбулися. Доручено було Вюйє написати негайно відповідну статтю до наступного числа газети. Ні він, ні маркіз не заперечували. Вони вже, без сумніву, мали певні інструкції від таємних осіб, на яких вони інколи улесливо натякали. Духовенство ж та дворяни вирішили вже брататися з переможцями, аби тільки задавити спільного ворога — Республіку. Цього ж вечора, коли в жовтому салоні обговорювалося події, нещасний Арістід обливався холодним потом. Ніколи ще жоден картяр, кладучи на карту останнього карбованця, не відчував подібної муки. Удень відставка підпрефекта, його начальства, викликала в ньому багато різних думок. Він чув, як той часто-густо повторював, що переворот не вдасться. Цей обмежений, але чесний службовець вірив в остаточну перемогу демократії, проте не мав мужності сприяти цьому тріумфу, чинячи перевороту опір. Арістід звичайно підслухував під дверима підпрефекта, щоб мати певні відомості про події. Почуваючи, що йде осліп, він чіплявся за новини, украдені в адміністрації. Підпрефектова думка його вразила, він ніяк не міг уторопати: що сталося. Він думав: "Чому ж він тікає, коли певний, що принц-президент зазнає поразки?" Але треба було ухвалити якусь постанову, і Арістід надумав триматись і далі опозиції. Він написав статтю, спрямовану проти перевороту, і того ж вечора відніс її до редакції "Незалежного" в ранішнє число. Виправивши коректуру, він повертався додому майже заспокоєний, як раптом, проходячи по вулиці Бан, несамохіть звів голову і побачив вікна Ругонів. Вони були яскраво освітлені.
— Про що вони там змовляються у своєму кублі? — запитав себе журналіст із тривожною цікавістю.
У нього з'явилося тоді страшенне бажання дізнатись, як жовтий салон ставиться до останніх подій. Правда, Арістід був невисокої думки про мудрість реакційної групи, але зараз у нього виникли сумніви; він був у такому настрої, коли людина ладна спитатися поради в чотирирічної дитини. Годі було й думати, щоб прийти до свого батька після того цькування, що його він провадив проти Грану й інших. І все ж він піднявся сходами, уявляючи собі, який він матиме безглуздий вигляд, якщо його заскочать зненацька. Але з-за дверей Ругонів долітав лише невиразний гомін голосів.
"Що за хлоп'яцтво! — подумав Арістід. — Я зовсім здурів з остраху".
Він хотів був повернути назад, коли почув, що мати когось виряджає. Він ледве встиг сховатися в темному кутку під сходами, що провадили на горище. Двері відчинилися, з'явився маркіз, а за ним Фелісіта. Пан Карнаван завше виходив раніше рантьєрів нового міста, без сумніву, для того, щоб не ручкатися з ними на вулиці.
— Е, маленька, — казав він на сходах, притишуючи голос, — та ці люди ще полохливіші, ніж я гадав. З такими людьми Франція завжди належатиме тому, хто перший матиме сміливість її взяти.
І він гірко додав, ніби сам до себе:
— Ні, монархія надто шляхетна для нашого часу. Проминув її час.
— Ежен написав батькові і попередив його, — сказала Фелісіта. — Він певний перемоги принца Луї.
— Дійте, — зауважив маркіз, ступаючи вже по східцях. — Через два-три дні весь край буде зв'язано по руках і ногах. До побачення, маленька.
Фелісіта зачинила двері. Арістідові, що причаївся в темному кутку, запаморочилось у голові. Не чекаючи, поки маркіз вийде на вулицю, він скотився сходами, плигаючи через кілька ступнів, і як навіжений побіг до друкарні "Незалежного". Думки плуталися в його голові. Він був лютий, він винуватив своїх кревних у тому, що вони його обдурили. Ось як! Ежен тримав батьків у курсі подій, і мати ні разу не показала йому листів старшого брата! Та він осліп пішов би за його порадою. І ось тільки за цю годину він випадково дізнався, що брат певен успіху державного перевороту. Арістід і сам, до речі, почасти це наперед угадував, але не прислухався до цих передчуттів через дурня підпрефекта. Найбільше він гнівався на батька; він уважав, що П'єр досить дурний, щоб бути легітимістом, а той при нагоді опинився на боці Бонапарта.
— Скільки я наробив дурниць через них! — мурмотів він, біжачи. — Гарна ж я зараз людина. Ах, яка наука! Грану — і той розумніший за мене.
Арістід мов буря вскочив до редакції "Незалежного" і здавленим голосом спитав про статтю. Її було вже зверстано. Він звелів подати набір і не заспокоївся, поки сам не розібрав її, з серцем перемішуючи літери, мов кісточки доміно. Книгар, видавець часопису, здивовано поглядав на нього; власне, він був задоволений, бо і йому стаття здавалася небезпечною. Але щоб випустити газету, потрібний був матеріал.
— Ви ж дасте мені що-небудь інше? — спитав він Арістіда.
— Неодмінно, — відповів той.
Він сів до столу й почав писати дуже палкий панегірик переворотові. З першого ж рядка він заприсягався, що принц Луї є рятівником Республіки. Але не встиг він написати цієї сторінки, як зупинився й, здавалося, почав шукати, що ж йому сказати далі. Його хиже обличчя зробилося непокійне.
— Мені треба піти додому, — сказав він зрештою. — А статтю я вам надішлю. В крайньому разі часопис вийде трохи пізніше.
Арістід повертався додому повільно, поглинутий роздумами. Його знову опанувало вагання. Навіщо так швидко змінювати свої погляди? Ежен розумний хлопець, але мати могла прибільшити значення однієї простої фрази в листі. У всякому разі, найкраще чекати й мовчати.
За годину Анжела прибігла до видавця, удаваним розпачем.
— Чоловік тільки що дуже покалічив собі руку, — сказала вона. — Коли він входив, то прищипнув дверима чотири пальці. Він страшенно мучиться, але все ж продиктував мені цю замітку і прохає надрукувати її завтра.
Наступне число "Незалежного" складалося майже виключно з відділу випадків, а на першій сторінці вміщено таку замітку:
"На жаль, нещасний випадок, що трапився з нашим шановним співробітником, паном Арістідом Ругоном, позбавляє нас на деякий час його статей. Він вельми побивається, що змушений мовчати в такий вирішальний момент. Але жоден з наших читачів, звісно, не сумніватиметься в його патріотичних почуттях і в тому, що він зичить добра Франції".
Цю двозначну замітку написано по зрілих роздумах. Останню фразу можна було витлумачити на користь будь-якої партії. Арістід заздалегідь вітав переможців, даючи собі можливість прилучитися до них, хай хоч хто б вони були.
Другого дня журналіст походжав по всьому місту з перев'язаною рукою. Мати, перелякана газетною заміткою, прибігла до нього, але він не схотів показати їй руки й говорив з такою гіркотою, що стара жінка все зрозуміла.
— Це нічого, минеться, — прощаючись, трохи насмішкувато сказала заспокоєна Фелісіта. — Тобі треба тільки спокою.
Завдяки цьому вигаданому нещастю та раптовому виїзду підпрефекта "Незалежному" дали спокій, не так як більшості демократичних часописів по департаменту.
Четверте грудня проминуло в Пласані доволі спокійно.