Гаманець ліг на самий верх, і все-таки в заглибині лишалося ще місце. Потім він знову взявся за камінь, одним обертом повернув його тим боком, яким він лежав досі, і той став на своє місце, хіба що трошки здавався вищим. Але він підгріб землі і утоптав по краях ногою. Нічого не було помітно. [...]
Він прийшов до себе вже надвечір, отже, проходив загалом годин шість. Де і як ішов назад, нічого він цього не пам´ятав. Роздягтись, дрижачи, наче загнаний кінь, він ліг на диван, натягнув на себе шинель і одразу ж задрімав...
Прокинувся він, коли вже зовсім смеркло, від страшенного крику. Боже, що це за крик! Таких неприродних звуків, такого зойку, голосіння, скреготу, сліз, биття і лайки він ніколи ще не чув і не бачив. Він і уявити не міг такого звірства, такої несамовитості. Жахнувшись, підвівся він і сів на своєму ложі, знову і знову завмираючи й мордуючись. Але бійка, крики і лайка долинали дедалі дужче. І от, на превеликий подив, він раптом почув голос своєї хазяйки. Вона скиглила, вищала й голосила, поспішаючи, хапаючись, випускаючи слова, так що й розібрати нічого не можна було, про щось благаючи,— звичайно, про те, щоб її перестали бити, бо її нещадно били на сходах. Голос того, хто бив, зробився таким страшним від злості й люті, що вже тільки хрипів, але все-таки і він теж щось говорив і теж швидко, нерозбірливо, поспішаючи й захлинаючись. Раптом Раскольников затремтів, мов лист: він пізнав той голос; це був голос Іллі Петровича. Ілля Петрович тут і б´є хазяйку! [...]
Раскольников безсило впав на диван, але вже не міг склепити очей, він пролежав з півгодини в таких муках, охоплений нестерпним безмежним жахом, якого ніколи ще не зазнавав. Раптом яскраве світло сяйнуло в його кімнаті: ввійшла Настя з свічкою і з тарілкою супу. Подивившись на нього уважно і розглядівши, що він не спить, вона поставила свічку на стіл і почала розкладати принесене: хліб, сіль, тарілку, ложку.
— Певно, від учорашнього не їв. Цілісінький день прошвендяв, а самого пропасниця трусить.
— Насте... за що били хазяйку?
Вона пильно подивилась на нього.
— Хто бив хазяйку?
— Зараз... півгодини тому, Ілля Петрович, наглядачів помічник, на сходах... За що він так її побив? і... чого приходив?
Настя мовчки і нахмурившись розглядала його і довго так дивилася. Йому дуже неприємно зробилося від цього роздивляння, навіть моторошно.
— Настя, чого ж ти мовчиш? — несміло проказав він, нарешті, слабким голосом.
— Це кров,— відповіла вона, нарешті, тихо і немовби про себе.
— Кров... Кров!.. Яка кров?..—бурмотів він, бліднучи і відсуваючись до стіни. Настя мовчки дивилася на нього.
— Ніхто хазяйку не бив,— промовила вона знову суворим і рішучим голосом. Він дивився на неї, ледве дихаючи.
— Я сам чув... я не спав... я сидів,— ще несміливіше проказав він,— Я довго слухав... Приходив наглядачів помічник... На сходи всі повибігали, з усіх квартир...
— Ніхто не приходив. А це кров у тобі кричить. Це коли їй виходу немає і вже скипатись почне, тут і почне верзтися... їсти будеш, чи як?
Він не відповів. Настя все стояла над ним, пильно дивилася на нього і не йшла.
— Пити дай... Настенько...
Вона пішла вниз і хвилини за дві повернулася з водою в білому глиняному кухлі; але він уже не пам´ятав, що було далі. Пам´ятав тільки, як ковтнув раз холодної води, проливши з кухля на груди. Потім знепритомнів.
III
А втім, він не був увесь час повністю непритомний у всі ті дні, поки хворів: це був гарячковий стан, з маренням і півсвідомістю. [...]
Сталося це вранці, о десятій годині. Якраз в цей час, ясними днями, сонце завжди довгою смугою проходило по його правій стіні і освітлювало куток коло дверей. Біля ліжка його стояла Настя і ще якийсь чоловік, що з цікавістю його розглядав, але був зовсім йому не знайомий. Це був юнак у каптані, з борідкою, з вигляду він скидався на артільника. Крізь прочинені двері заглядала хазяйка. Раскольников підвівся.
— Хто це, Насте? — спитав він, показуючи на незнайомого.
— Бач, опритомнів! — сказала вона.
— Опритомніли,— озвався артільник. Догадавшись, що він опритомнів, хазяйка, яка досі визирала з-за дверей, зараз же причинила їх і сховалася. Вона і завжди була несмілива і не могла переносити всяких тяжких розмов; їй було років сорок, і була вона гладка і опасиста, чорноброва і чорноока, добра від повноти і від лінощів; і з себе навіть дуже непогана. Соромлива ж була над міру.
— Ви... хто? — продовжував допитуватись Раскольников, звертаючись до артільника. Але в ту ж мить знову відчинилися двері навстіж, і, трохи нахилившись,— він був надто високий,— увійшов Разуміхін.
— Чисто тобі морська каюта,— вигукнув він, заходячи,— завжди лобом стукаюсь; а теж квартирою називається! А ти, брат, опритомнів? Зараз від Пашеньки чув.
— Оце тільки опритомнів,— сказала Настя.
— Оце тільки опритомніли,— підтакнув знову артільник, осміхаючись.
— А ви ж самі хто будете? — спитав, зненацька звертаючись до нього, Разуміхін.— Я от, бачите, Вразуміхін; не Разуміхін, як мене всі величають, а Вразуміхін, студент, дворянський син, а він мій приятель. Ну, а ви ж хто такий?
— А я в нашій конторі артільником, від купця Шелопаєва, і сюди в справі.
— То сідайте он на той стілець,— сам Разуміхін сів на другий, по той бік столика.— Це ти, брат, добре зробив, що опритомнів,— говорив він далі, звертаючись до Раскольникова.— Четвертий день майже зовсім не їси і не п´єш. їй-право, чай з ложечки давали. Я до тебе два рази приводив Зосимова. Пригадуєш Зосимова? Оглянув тебе уважно і зразу сказав, що все пусте,— в голову, чи що, вдарило. Якась з нервами дурниця, пайок був поганий, каже, пива й хріну мало давали, через те й недуга, але байдуже, все мине і перемелеться. Молодець Зосимов! Добряче почав лікувати. Ну, то я вас не затримую,— звернувся він знову до артільника,— чи буде ваша ласка пояснити, з яким ділом прийшли? Май на увазі, Родю, з їхньої контори вже вдруге приходять; тільки перший раз не цей був, а інший, і ми з ним розмовляли. Це хто перед вами приходив?
— А треба гадати, це позавчора, точно. Це Олексій Семенович були; теж при конторі у нас служать.
— Але ж він більш тямущий, ніж ви, як ви гадаєте?
— Еге ж; вони справді будуть солідніші.
— Похвально; ну, кажіть далі.
— А от через Опанаса Івановича Бахрушина, про якого, либонь, ви не раз чували, за просьбою вашої матусі, через нашу контору вам переказ,— почав артільник, прямо звертаючись до Раскольникова.— Якщо ви вже при повній пам´яті перебуваєте — тридцять п´ять карбованців вам вручити дозвольте, бо Семен Семенович від Опанаса Івановича, за проханням вашої матусі, знову про це повідомлення одержали. Певно, знаєте їх?
— Так... пам´ятаю... Бахрушин...— промовив Раскольников замислено.
— Ось тільки щодо розписочки слід би. [...]
— Не треба,— сказав Раскольников, відсторонивши перо.
— Чого це не треба?
— Не буду підписувати.
— Тьху, чорт, та як же без розписки?
— Не треба... грошей...
— Це грошей та не треба! Ну, це вже ти, чоловіче, брешеш, я свідок! Не турбуйтеся, будь ласка, це він тільки так... знову заїхав не туди. З ним одначе це і в здоровому стані трапляється... Ви людина розумна, і ми будемо над ним верховодити, тобто просто зверху рукою його водити, він і підпише. [...]
— Облиш, я сам...— сказав той, взяв перо і розписався в книзі. Артільник поклав гроші і пішов. [...]
IV
Разуміхін розповідає про вбивство старухи-лйхварки, про те, що поліція підозрює одного із знайомих Разуміхіна — маляра.
— Лизавету теж убили! — бовкнула зненацька Настя, звертаючись до Раскольникова. Вона весь час стояла тут-таки, притулившись до одвірка, і слухала.
— Лизавету? — пробурмотів Раскольников ледве чутно.
— Та Лизавету, перекупку, хіба не знаєш? Вона сюди вниз ходила. Ще тобі сорочку лагодила.
Раскольников обернувся до стіни, де на брудних жовтих шпалерах з білими квіточками вибрав одну незграбну білу квітку, з якимись коричневими цяточками, і почав розглядати: скільки в ній пелюсток, які на пелюстках зазублинки і скільки цяточок? Він відчував, що у нього оніміли руки і ноги, наче їх відібрало, але й не пробував поворушитись і вперто дивився на квітку.
— Ну, то що ж той маляр? — з якимось особливим незадоволенням перебив Зосимов балаканину Насті. Вона зітхнула і замовкла.
— А теж в убивці записали! — із запалом промовив Разуміхін.
— Докази є, чи як?
— Де в чорта докази! А втім, саме через доказ, але доказ той зовсім і не доказ, ось що треба довести! Це точнісінько як спочатку вони забрали і запідозріли цих, як їх пак... Коха та Пестрякова. Тьху! Як все це по-дурному робиться, навіть коли збоку глянути, гидко стає... Пестряков, можливо, сьогодні до мене зайде. До речі, Родю, ти цю історію вже знаєш, ще до твоєї хвороби сталося, саме напередодні того, як ти знепритомнів у конторі, коли там про це розповідали... [...] Рівно на третій день після вбивства, вранці, коли вони там морочилися ще з Кохом та Пестряковим,— хоч ті кожний свій крок довели: очевидність кричить! — виявляється раптом зовсім несподіваний факт. Якийсь селянин Душкін, власник пивниці, навпроти того самого будинку, приходить у контору і приносить ювелірський футляр з золотими сережками і розповідає цілу повість: "Прибіг, мовляв, до мене ввечері, позавчора, приблизно на початку дев´ятої,— день і година! Міркуєш? — робітник маляр, який і до того до мене вдень забігав, Миколай, і приніс мені оцю коробку з золотими сережками і з камінчиками, і просив за них під заставу два карбованці, і коли я спитав: — Де взяв? — відповів, що на панелі знайшов. Більше я його про те не розпитував,— це Душкін так каже,— я виніс йому біле— тик-карбованець тобто, бо зміркував, що коли не мені, то іншому в заставу віддасть, а все одно проп´є, то хай краще у мене річ лежить: далі, мовляв, покладеш, ближче візьмеш, а об´явиться щось або чутки підуть, тут я і представлю". Ну, звичайно, це він бабусин сон розповідає, бреше, як рудий собака, бо я цього Душкіна знаю, сам він лихвар і крадене переховує, і річ, що тридцять карбованців коштує, не для того, щоб "представити", у Миколая підхопив. Просто злякався. Та хай йому лиха година, слухай; розповідає Душкін далі: "А селянина того, Миколая Дементьева, знаю змалечку, нашої він губернії і повіту, Зарайського, бо ми, мовляв, самі рязанські.