Якщо сміливий філософ надумає визначити вплив наших почуттів на фізичний світ, то знайде чимало доказів їх матеріальної сили в стосунках між нами й тваринами. Який фізіономіст зуміє розгадати вдачу людини так швидко, як то робить собака, що одразу відчуває, побачивши незнайому людину, друг вона йому чи ні. Чіпкі атоми – загальновживаний вираз, що означає одне з тих лінгвістичних явищ, які живуть у мові, всупереч безглуздим намаганням деяких філософів відсіяти, як полову, всі старі слова. Ми відчуваємо, коли нас люблять. Почуття кладе відбиток на все, воно летить через простір. Листи – це сама душа, таке точне відлуння голосу, що витончені натури вважають їх за один із найцінніших скарбів кохання. Несвідоме почуття батька Горіо можна порівняти з найвищою собачою чутливістю, отож він відчув прихильність, тепле ставлення до нього студента. Однак симпатія, що виникла між ними, ще не викликала їх на відвертість. Висловлюючи бажання познайомитися з пані де Нусінген, Ежен не сподівався увійти в її дім з допомогою старого, але він гадав, що той може проговоритися їй і цим зробить йому послугу. Батько Горіо говорив з ним про своїх дочок тільки в межах того, що Ежен дозволив собі висловити про них у присутності пансіонерів, повернувшись від пані де Ресто. Другого дня Горіо сказав йому:
– Любий пане де Растіньяк, як ви могли подумати, ніби пані де Ресто розгнівалася на вас за те, що ви назвали моє ім’я? Обидві дочки дуже люблять мене. Я щасливий батько. Щоправда, зяті мої ставляться до мене кепсько. Я не схотів завдавати прикрощів моїм дочкам розбратом між мною та їхніми чоловіками і тому визнав за краще відвідувати дівчаток потайки. Ця таємничість дає мені багато радості, невідомої іншим батькам, які можуть бачити своїх дочок коли їм заманеться. Я цього не можу, розумієте? Тому в ясну погоду я йду на Єлісейські Поля, дізнавшись заздалегідь через покоївок, коли мої дочки виїжджатимуть на прогулянку. І я чекаю їх на тому місці, де вони мають проїхати, а коли їхні карети порівняються зі мною, моє серце шалено калатає; я милуюся на них і їхні убрання, а вони, проїжджаючи, ледь усміхаються мені, і ця усмішка осяває для мене всю природу, наче промінь ясного-ясного сонця. Я чекаю: вони ж повертатимуться. І я знову їх бачу. Повітря їх освіжило, вони порожевіли. Чую, як навколо кажуть: "Яка красуня!" Серце моє мліє від щастя. Хіба це не моя кров? Я люблю тих коней, які їх возять, я хотів би бути маленьким собачкою, якого вони тримають на колінах. Я живу їхніми радощами. Кожен любить, як уміє. Моя любов нікому не шкодить. Яке кому діло до мене? Я по-своєму щасливий. Хіба ж це злочин – піти подивитися на дочок увечері, коли вони виходять із дому, щоб їхати на бал? Як сумно буває, коли я спізнюся і мені кажуть: "Пані поїхали". Якось я чекав до третьої години ранку, щоб подивитись на Назі, бо я два дні її не бачив. Я трохи не вмер від радості. Прошу вас, коли мова заходить про мене, завжди тільки хваліть моїх дочок. Вони були б раді засипати мене подарунками, але я не хочу цього і кажу їм: "Бережіть гроші для себе! Навіщо вони мені? Мені нічого не треба!" Та й справді, що я таке? Нікчемний труп, бо душа моя перебуває там, де мої діти. Якщо вам пощастить побачити пані де Нусінген, скажете мені, яка з них двох вам більше подобається, – додав, хвилинку помовчавши, старий, коли Ежен уже зібрався йти: студент хотів погуляти в Тюїльрі до тієї години, коли можна буде з’явитись до пані де Босеан.
– Ця прогулянка мала для студента фатальні наслідки. Він був такий гарний, молодий, елегантний, що на нього звернули увагу кілька жінок. Помітивши, що на нього захоплено поглядають, він ураз забув про своїх обібраних сестер і тітку, а разом з ними і про свою доброчесну бридливість. Він побачив, як над його головою майнув той демон, якого легко можна вважати за ангела, – цей сатана з барвистими крилами, що сипле рубіни, влучає своїми золотими стрілами в палаци, одягає в пурпур жінок і з безглуздою пишнотою прикрашає трони, що колись були такі скромні. Він уже чув голос цього бога гучного марнолюбства, брязкальця якого здаються нам символом могутності. Вотренові слова, хоч які цинічні, запали юнакові в душу, як у пам’яті дівчини залишається гидкий образ старої звідниці, що колись сказала їй: "Золота і кохання скільки завгодно!"
Безжурно поблукавши, Ежен о п’ятій годині з’явився до пані де Босеан, і там йому довелося зазнати одного з тих жахливих ударів, проти яких юне серце беззбройне. Віконтеса досі ставилася до нього з тією лагідною люб’язністю, з тією чарівною ввічливістю, що їх прищеплює аристократичне виховання, але довершує тільки щирість. А тепер, коли він увійшов, пані де Босеан сухо кивнула йому і кинула:
– Пане де Растіньяк, я не можу прийняти вас, принаймні зараз. Я дуже зайнята…
– Для спостережливої людини, – а Растіньяк уже навчився спостерігати, – ці слова, жест, погляд, інтонація були цілою повістю про характер і звички певної касти. Він побачив під оксамитовою рукавичкою залізну руку, під вишуканою чемністю – себелюбство, під лаком – дерево. Він, зрештою, збагнув, що означають слова: "Ми, король", які починаються під балдахіном трону, а кінчаються під нашоломником дрібного дворянина. Ежен занадто легковажно повірив у шляхетність жінки, поклавшись на її слова. Як і всі знедолені, він від щирого серця підписав ту чудову угоду, яка нібито має зв’язати доброчинця з тим, кого він обдаровує своєю ласкою, і стверджує в першому ж своєму параграфі цілковиту рівність між людьми великої душі. Коли доброчинність з’єднує воєдино дві істоти, вона породжує небесне почуття, таке ж рідкісне й неоціненне, як і справжнє кохання. І те, й те – вияв щедрості високих душ.
Щоб попасти на бал до герцогині де Карільяно, Растіньяк проковтнув цю образу.
– Пані, – сказав він тремтячим голосом, – якби не вельми важлива річ, я б не прийшов вам надокучати; будьте милостиві, дозвольте мені поговорити з вами пізніше, я почекаю.
– Гаразд, приходьте обідати, – сказала вона, трохи зніяковівши від різкості своїх слів, бо ця жінка й справді була така сама добра, як і шляхетна.
Ежен був зворушений цією раптовою зміною, та все ж, виходячи, подумав: "Плазуй, терпи все! Якщо найкраща з жінок здатна в одну мить знищити всі обіцянки дружби й відкинути тебе, мов стоптаного шкарбана, то чого ж сподіватися від інших! Виходить, кожен має дбати тільки за себе? А втім, її дім – не крамничка, і я не маю права нічого вимагати від неї. Треба, як каже Вотрен, стати гарматним ядром".
Але гіркі думки студента незабаром розвіялися від передчуття приємності, що її обіцяв йому обід у віконтеси. Таким чином, немов з волі фатуму, найдрібніші події його життя штовхали Ежена на той шлях, де, як казав жахливий сфінкс із "Дому Воке", йому доведеться, мов на полі бою, убивати, щоб не бути вбитим, дурити, щоб не обдурили його; де на самому початку доведеться залишити своє сумління, серце, надіти машкару, безжально грати долею людей і, як у Спарті, непомітно для стороннього ока готувати свою перемогу, щоб заслужити лавровий вінок.
Коли Ежен повернувся до віконтеси, вона знову була ласкава й добра з ним, як завжди. Вони вдвох пішли в їдальню, де віконт де Босеан уже чекав на свою дружину. Стіл було сервіровано з пишнотою, що за часів Реставрації, як відомо, досягла найвищої міри. Для віконта де Босеана, як і для більшості пересичених людей, уже не існувало інших утіх, крім смачної їжі. Він належав до гурманської школи Людовіка XVIII і герцога д’Ескара. Отже, стіл його являв подвійну розкіш – для смаку і для ока. Вражений Растіньяк ніколи не бачив такого видовища, бо він уперше обідав у домі, де високе становище в суспільстві було спадкове. На той час вийшли з моди вечері, якими звичайно закінчувались бали в епоху Імперії, коли військовим треба було набиратися сил, готуючись до боїв із зовнішнім і внутрішнім ворогом. Ежен бував досі тільки на балах. Самовпевненості, якою Растіньяк пізніше славився, він почав набувати вже тепер, і саме вона не дала йому розгубитися. Коли людина з палкою уявою бачить на столі різьблений срібний посуд і безліч особливих тонкощів у розкішній сервіровці, коли вона вперше милується нечутними рухами лакеїв, їй, певна річ, дуже важко перед цим сповненим постійного блиску життям віддавати перевагу нестаткам, хоч би на них вона й збиралася приректи себе ще вранці. На хвилину Ежен думкою полинув у пансіон Воке і відчув такий жах, що поклявся собі в січні вибратися звідти й оселитися в пристойному будинку, а водночас і позбутися Вотрена, чию важку руку він почував на своєму плечі. Якби уявити усі численні форми, яких набуває в Парижі видима чи потайна розпуста, розважлива людина не може не спитати себе: через яке непорозуміння держава відкриває в Парижі школи і збирає в них молодь, яким чином тут іще шанують честь гарних жінок, яким чином золото, виставлене в дерев’яних чашах у крамницях міняйлів, не зникає, мов за помахом чарівної палички? Але коли подумаєш, як мало злочинів, навіть провин, вчиняє молодь, то мимоволі переймаєшся великою повагою до тих терплячих Танталів, що борються самі з собою і майже завжди виходять з боротьби переможцями! Якби добре змалювати боротьбу цього бідного студента супроти Парижа, вийшов би чи не найдраматичніший епізод в історії нашої сучасної цивілізації.
Пані де Босеан даремно своїми поглядами запрошувала Ежена висловитись, він не хотів нічого говорити в присутності віконта.
– Ви поїдете зі мною сьогодні до Італійців? – спитала віконтеса в чоловіка.
– Ви, звичайно, не маєте сумнівів, що я охоче виконав би ваше бажання, – відповів він з іронічною ґречністю, яка ввела в оману студента, – проте я повинен де з ким зустрітися в театрі Вар’єте.
"Зі своєю коханкою", – подумала пані де Босеан.
– А хіба д’Ажуда не буде у вас сьогодні ввечері? – спитав віконт.
– Ні, – відповіла вона з досадою.
– Ну, якщо вам неодмінно потрібен супутник, запросіть пана де Растіньяка.
Віконтеса, усміхаючись, глянула на Ежена.
– Це вам дуже пошкодить, – зауважила вона.
"Француз любить небезпеку, бо здобуває у ній славу", як казав Шатобріан, – відповів Растіньяк, схиливши голову.
Через кілька хвилин він мчав з пані де Босеан у двомісній кареті до модного театру; коли, увійшовши в центральну ложу, він побачив, що всі лорнети спрямовані не тільки на віконтесу, її елегантний туалет, але й на нього, все видалося Растіньякові якоюсь чарівною феєрією.