Великий страх вона відчувала тоді, коли вернулася додому з монастиря, великий страх — коли йшла з валізою до трамвая й стискала у вогких пальцях гроші. їй здавався чужим і бридким цей світ, до якого вона прагнула повернутися, щоб мати чоловіка й дітей — ті втіхи, яких вона не могла знайти в монастирі і яких тепер, ідучи до трамвая, вже й не сподівалася знайти, але вона дуже соромилася — соромилася цього страху...
Ідучи до другого барака, вона поглядом пошукала у вервечці тих, що чекали своєї черги, знайомих, але не побачила жодного; зійшла на ґанок, охоронець, коли вона завагалась біля дверей, нетерпляче махнув рукою, щоб заходила, і вона ввійшла, ведучи за собою Марію, але їй, мабуть, слід було йти самій. Удруге вона відчула брутальність, коли охоронець відірвав від неї дівчинку, а коли та стала пручатись, потяг її за коси. Коли Ілона зі своїм ©формуляром у руці ввійшла до кімнати, у вухах її лунав Маріїн крик. В кімнаті був тільки один чоловік у офіцерській оформі; на грудях у нього блищав дуже ефектний, витончений срібний орденський Хрест, обличчя він мав бліде й стражденне; коли він підвів голову, щоб глянути на неї, вона аж злякалась важкого підборіддя, що майже спотворювало його. Він мовчки простяг руку, вона віддала йому формуляр і стала чекати: страху ще не було. Чоловік прочитав фюрмуляр, глянув на неї і спокійно сказав:
— Проспівайте щось. Вона сторопіла.
— Чуєте? — нетерпляче сказав він.— Проспівайте щось. Байдуже, що...
Ілона глянула на нього й заспівала. Вона заспівала літа-нію, що її співають на свято всіх святих, у новій тональності, яку тільки недавно знайшла і записала, щоб розучити її з дітьми. Співаючи, вона дивилась на цього офіцера — і коли він підвівся і втупився в неї, вона раптом збагнула, що таке страх.
Вона співала, а обличчя есесівця, що стояв перед нею, кривилось, мов якась страхітлива пухлина, охоплена судомою. Вона співала гарно й сама не знала, що всміхається, незважаючи на страх, що піднімався в ній дедалі вище й підступав їй до горла, мов нудота...
1 Сину, спасителю наш, господи (латин.).
2 Дух святий, господи (латин.).
3 Свята трійця, єдиний бог (латин.).
Як тільки вона заспівала, навкруги стало тихо — і надворі теж; Фільскайт не спускав з неї очей: вона була гарна... жінка... а він ще не знав жінки... життя його минало в смертельній цнотливості... він часто, лишаючись на самоті, видивлявся на себе в дзеркало, марно шукаючи в собі краси, величі й расової досконалості... а тут усе це було: і краса, й велич, і расова досконалість, пов'язані з чимось таким, що зробило його зовсім безвладним: з вірою. Він сам не розумів, чому дозволяє їй співати далі, навіть коли вона скінчила антифон...— може, він замріявся... а в її погляді, хоча він бачив, що вона тремтить... у її погляді було щось схоже на любов... чи, може, то була насмішка... вона співала: "Fili, Redemptor mundi, Dens" 1 ...він ще ніколи не чув, щоб жінка так співала: "Spiritus Sánete, Deus" 2 —голос у неї був сильний, теплий, неймовірно чистий. Він, мабуть, марить... зараз вона заспіває: "Sancta Trinitas, unus Deus" 3 — він іще пам'ятав цей хорал,— і вона справді заспівала: "Sancta Trinitas..." —"Євреї — католики? — подумав він.— Я божеволію". Він підбіг до вікна й шарпнув його: надворі стояли в'язні й слухали, ніхто не ворушився. Фільскайт відчув, що його тіпає, він спробував закричати, але з горлянки вихопилося тільки хрипке безголосе сичання, а знадвору вливалась ота тиша, від якої, здавалося, аж дух забивало, а жінка співала далі:
cSancta Dei Genitrix"— він тремтячими пальцями схопив пістолет, обернувся й, не дивлячись, вистрелив у жінку; та впала й почала кричати... вона вже не співала, і до нього вернувся голос.
— Кінчайте з ними! — кричав він.— Кінчайте всіх, і хор теж! Виводьте його! Виводьте з барака!..— він вистріляв весь магазин у жінку, що лежала долі й у муках вибльовувала свій страх.
На подвір'ї табору почалося мордування.
VIII
Пані Зузан спостерігала війну вже три роки. Спочатку прибули німецькі солдати та військові автомашини, а також кіннота — крізь осінню пилюку вони переходили міст і рухалися до проходів, що вели на польську територію. Це було дуже схоже на справжню війну: брудні солдати, потомлені офіцери на конях та мотоциклах, що снували туди й сюди. Цілих півдня, з обіду до вечора, війна, хоч і з перервами,— майже гарна картина,— солдати марширували, автомашини обганяли їх, позаду й попереду мотоцикли, і вони зникли з очей пані Зузан.
Пресвята бо городи ця... (латин.).
Після цього знову стало спокійніше; тільки час від часу проїздив німецький армійський ваговіз. Переїхавши міст, він зникав на тім боці в лісах, а серед навколишньої тиші вона ще довго чула гудіння ного мотора, коли ваговіз підіймався на гору, час від часу натужно сопучи й порипуючи, чула його досить довго, аж поки він, очевидно, зникав за гребенем. Вона думала про те, що машини проїздять новз її рідне село там у горах де минуло її дитинство, літо на пасовиськах, а зима за прядкою,— високо-високо в горах, сама-самісінька влітку на тих убогих кам'янистих луках. Видершись на гре бінь гори, вона часто годинами видивлялась, чи не їхатиме хтось дорогою вгору або вниз. Але тоді тут іще не було автомашин,, лише зрідка проїздила підвода; здебільшого то були цигани або євреї, що їхали на польський бік. Через багато років, коли її давно вже не було там, проклали залізницю, що вела через міст біля Сарні й пролягала тією долиною, в яку вона колись дивилася згори, з пасовища. Пані Зузан давно вже не була нагорі, майже десять років, і вона прислухалась до автомашин, поки могла їх чути,— а вона чула їх іще й тоді, коли вони були вже за гребенем і їхали горішнім шляхом; можливо, діти її небожа, як і вона колись, дивляться тепер згори в долину, але бачать уже не підводи, а німецькі військові машини. Але машини проїздили рідко. Вантажна — регулярно, що два місяці, а крім неї — дуже зрідка, хіба котра з солдатами, і воші зупинялись у неї та пили пиво, перше ніж рушити в гори, а ввечері верталася з іншими солдатами, що теж зупинялись у неї й пили пиво, перше ніж рушити вниз, на рівнину. Але там, нагорі, було небагато солдатів, і вантажна машина проїздила всього тричі, бо через півроку після того, як війна прокотилася повз них у гори, підірвали міст через річку недалеко за їхньою оселею. Це сталося вночі, і вона ніколи не забуде вибуху, свого власного крику, і голосів сусідів на тім боці, й репету своєї дочки Марії, якій тоді було вже двадцять вісім і яка робилась дедалі чудніша. Шибки у вікнах повилітали, корови в корівнику ревли, а собака гавкав цілу ніч; коли настав ранок, усі побачили, що моста нема, тільки стоять бетонні опори, а настил, хідник і поруччя акуратненько зірвало, й іржаве залізяччя лежить на дні, подекуди вистромляючись із води. Ще вранці приїхав офіцер із п'ятьма солдатами, обшукали всю Берчабу — спочатку її дім, усі кімнати, господарські будівлі, навіть ліжко її дочки Марії, що відтоді, як стався вночі вибух, лежала в своїй кімнаті й скиглила. У Теманів через вулицю теж усе обшукали — кожну кімнату, кожну паку сіна й соломи в клуні, та й у оселі Брахі, хоч там уже три роки ніхто не жив і будинок помалу занепадав. Брахі всі виїхали до Пресбурга, працювали там, і досі не знайшлось охочого купити будинок і поле.
Німці страшенно лютували, але не знайшли нічого і нікого, тому взяли у неї в повітці човна й попливли через річку до Ценкошіка, маленького села, що лежало там, де шлях починав спинатись угору; зі слухового віконця в її домі видно було ген за лісом дзвіницю в тому селі. Але й у Ценкошіку не знайшли нічого й нікого, та й у Тесаржі,— звичайно, вони навряд чи знали, що відтоді, як підірвано міст, десь пропали обидва Сворчікові сини.
їй це здавалося дурницею — підривати міст; адже по ньому тільки десь так раз на два місяці переїздив німецький ваговіз та ще дуже зрідка машина з солдатами, і міст служив лише селянам, що мали на тім боці луки чи ліс. Для німців нічого не варто було раз на два місяці згаяти півгодини на об'їзд через Сарні, всього за півкілометра, де річку перетинав залізничний міст.
Аж через кілька днів вона зрозуміла, що означав для неї підірваний міст. Спочатку приходили цілі юрми цікавих, пили в неї горілку й пиво, розпитували про все, але згодом у Берчабі стало тихо, дуже тихо, не приходили вже господарі й наймити, яким треба було за річку, в ліс чи на луки, і ті люди, що в неділю їхали до Ценкошіка, і парочки, що хотіли в ліс, не з'являлись і солдати, і за два тижні в неї тільки Теман випив один кухоль пива — отой скнара, що сам жене собі горілку. Дуже прикро було думати про те, що віднині вона тільки й зможе, що збувати раз на два тижні отой кухоль пива скнарі Теманові. Бо ж кожен знає, який він скупий.
Але це затишшя тривало тільки два тижні. Одного дня під'їхала сіра, невеличка, дуже вертка німецька військова машина з трьома офіцерами, вони оглянули зруйнований міст, півгодини ходили туди й сюди по берегу, з біноклями в руці, оглядали околицю, залізли на дах спершу до Темана, потім до неї, звідти знов оглянули околицю і поїхали собі, не випивши в неї й чарочки.
А ще через два дні з Те саржі до Берчаби повільно посунула хмара куряви. То йшли потомлені солдати, семеро, на чолі з 4*ельд4>ебелем; вони спробували втлумачити їй, що житимуть — спатимуть і столу в а ти муть ся — в неї. Спочатку вона злякалася, але потім зрозуміла, як це добре для неї, і побігла нагору до Марії, що й досі ще не вставала з ліжка.
Солдати, здавалося, нікуди не квапились — вони терпляче дожидали, ці немолоді чоловіки,— закурили люльки, замовили пива, поскладали свої ранці — одне слово, спочивали. Вони терпляче дожидали, поки вона прибере нагорі три маленькі комірчини: комірчину для наймита, що вже три роки стояла порожня, бо пані Зузан не мала за що найняти наймита; і ту, про котру її чоловік колись сказав, що вона буде для гостей, але до них ніхто ніколи не приїздив у гості, і їхню подружню спальню. Сама вона перебралась у кімнату до Марії. Згодом, коли вона спустилася вниз, фельдфебель почав пояснювати їй, що за все їй заплатить сільський муніципалітет — цілу купу грошей — і що вона має й варити їжу для солдатів, теж за плату.
Таких вигідних клієнтів, як ці солдати, вона ще ніколи не мала: ці восьмеро за місяць спожили більше, ніж усі ті, хто колись поодинці ходив через міст.