Всі оті балачки, пусті компліменти часом набридають. Мені хотілося подихати свіжим повітрям і побути на самоті. І от бачите, містере Джеральде, якраз випала добра нагода: не треба було щось пояснювати, вибачатися.
— Вам хотілося побути на самоті? — спитав мустан-гер, видимо розчарований.— Тоді пробачте, що я завадив вам у цьому. Повірте, міс Пойндекстер, я поїхав за вами, бо таки був певен, що вам загрожує небезпека.
— Ви дуже люб'язні, сер, і тепер, коли я знаю, що небезпека справді була, я вам щиро вдячна. Скажіть, адже ви мали на увазі індіанців?
— Ні, не тільки... Власне, про індіанців я й не думав. [103]
— Ще якась небезпека? Яка ж, сер? Скажіть мені, щоб я стереглась її надалі.
Моріс відповів не одразу. Його увагу привернув якийсь звук, і він обернувся, так наче й не чув запитання.
Зрозумівши, що він щось почув, креолка й собі прислухалась. До неї долинуло пронизливе й уривчасте іржання, потім знов і знов, а тоді — тупотіння копит. Наближаючись, ті звуки немовби стрясали навколишнє повітря.
Для ловця коней усе те не було загадкою. І слова, які вихопилися з його уст, водночас відповіли й на попередив запитання дівчини.
— Дикі жеребці! — вигукнув мустангер, не приховуючи тривоги.— Я й думав, що вони десь у цих заростях. Так і є.
— Це та небезпека, про яку ви казали?
— Атож.
— А чого їх слід боятися? Це ж усього-на-всього мустанги.
— Ваша правда, загалом їх боятися нема чого. Та саме тепер, о цій порі року, вони стають люті, мов тигри, і майже такі ж підступні. Атож, розлючений дикий жеребець небезпечніший за вовка, пантеру чи ведмедя.
— Що ж нам робити? — спитала дівчина, уперше виказавши острах. Вона під'їхала майже впритул до мустангера, що одного разу вже вирятував її з небезпеки, і, стривожено дивлячись йому в очі, чекала відповіді.
— Якщо вони нападуть на нас,— відказав той,— ми матимемо тільки два способи врятуватися. Або залізти на дерево, покинувши наших коней їм на поталу...
— Або? — спитала креолка спокійно: видно було, що в неї стане духу знести найтяжчі випробування.— Все що завгодно, тільки не покидаймо коней! Це був би ганебний порятунок.
— Та ні, це просто неможливо зробити. Я не бачу ніде такого дерева. Отож у разі нападу нам лишається тільки звіритись на наших коней. На жаль,— провадив мустангер, немов оцінюючи поглядом плямисту лошицю, а тоді свого гнідого,— вони вже й так сьогодні добре підбилися. Ще й досі не відсапались обоє. Оце для нас тепер найгірше. Дикі жеребці напевно не стомлені. [104]
— Нам треба рушати зараз же?
— Ш, зачекаймо. Чим довше наші коні відпочинуть, тим краще. Жеребці, може, ще й не повернуть сюди, або як і повернуть, то не нападуть на нас. Усе залежатиме від того, як вони настроєні. Якщо б'ються між собою, то можуть накинутись і на нас. Вони тоді втрачають, якщо можна так сказати, будь-який глузд і нападають на всіх своїх родичів, навіть коли в тих на спині вершники... Атож, так воно і є — між ними бійка. Послухайте, як вони іржуть. І сунуть сюди!
— Слухайте, містере Джеральде, то чом би нам зараз же не податися геть від них?
— Це була б марна спроба. По цей бік відкрита рівнина, і ніде сховатися. Ми не встигнемо від'їхати, як вони нас помітять і враз доженуть. Нам треба їхати в той бік — єдине безпечне місце, яке я можу пригадати, саме там. Судячи з того, що я чую, зараз вони перекрили нам цю дорогу, і якщо ми рушимо зарано, то неминуче з ними зіткнемося. Треба перечекати, а тоді спробувати проскочити позад них. Якщо нам пощастить і вони не доженуть нас протягом двох миль, ми дістанемось до місця, не менш безпечного, аніж кораль у Каса-дель-Корво. Ви певні, що дасте собі раду з лошицею?
— Цілком певна,— не вагаючись, відповіла дівчина: перед лицем такої загрози кривити душею не випадало.
Розділ XVI ВТЕЧА ВІД ДИКИХ ЖЕРЕБЦІВ
Обоє сиділи в сідлах, вичікуючи. Дівчина була спокійніша за мустангера, бо цілком звірилася на нього. Вона й досі не зовсім розуміла, яка перед ними небезпека, але не мала сумніву, що то справді щось страшне, коли вже Моріс Джеральд так тривожиться. А думаючи про те, що його тривога спричинена почасти й страхом за неї, почувала мимовільну втіху.
— Гадаю, тепер можна ризикнути,— мовив мустангер. Перед тим він якийсь час пильно наслухав.— Здається, вони вже поминули ту прогалину, якою ми маємо їхати. Дуже вас прошу, будьте уважні. Міцно сидіть у сідлі й добре тримайте поводи. Там, де буде змога, скачіть поруч мене, але ні в якому разі не [105] відставайте більш як на довжину хвоста мого гнідого. Мені доведеться їхати попереду, показувати дорогу... Ага! Вони повернули сюди... підходять до краю галявини... Ну, пора!
Глибоку тишу, що перед тим на хвилю запала в прерії, роздер такий ґвалт, який можна почути хіба що в переповненій божевільні: пронизливе іржання диких жеребців скидалося на дикі зойки шаленців, але було куди гучніше. До нього долучалося лунке тупотіння, тріск зламаного гілля, страшне хропіння, клацання зубів, глухі удари копитами по боках, згуки люті й болю, і все те зливалось у суцільне ревище, яке ледве витримували вуха, і сама земля неначе двигтіла й хиталася на своїй осі.
Мустанґер розумів: там точилося жахливе побоїсько між дикими жеребцями. їх ще не було видно, але вони щомить наближалися, продираючись крізь чагарі й далі шаліючи в бійці.
Аж ось він дав команду рушати, і саме тоді в проміжку між чагарниками показався різномастий табун. Ще мить — і мустанги вщерть заповнили той вузький прохід і нестримно, мов гірська лавина, ринули на галявину.
То була навала найдосконаліших у природі істот — бо з цього погляду навіть людина має поступитися перед конем. Тільки не перед убогою свійською конячиною, з її запалим хребтом, викривленими ногами й похиленою головою,— адже заледве один кінь із тисячі зберігає справжню кінську поставу, та й того спотворюють ножиці баришника чи жокея,— ні, йдеться про дикого коня, що народився серед зеленого різнотрав'я і росте та розвивається на волі, немов квітка в його рідній прерії.
Немає прекраснішого видовища, ніж табун диких жеребців, що скаче прерією у такому-от войовничому запалі. Та це видовище не тільки прекрасне — воно й страхітливе, аж надто страхітливе, щоб тішити людське око, та ще око боязкої жінки. А особливо коли дивитися на такий табун з відкритої місцини, ризикуючи стати —його жертвою.
Саме в такому становищі опинилися вершник на гнідому коні та вершниця на плямистій лошиці. Перший з досвіду знав, чим воно загрожує, друга не могла не зрозуміти небезпеки, побачивши табун на власні очі.
— Сюди! — гукнув Моріс, давши коневі остроги й [106] забираючи вбік, щоб обминути табун ззаду.— О Боже, вони нас помітили! Швидше, швидше, міс Пойндекстер! Пам'ятайте: йдеться про ваше життя!
Та нагадувати було зайве. Поведінка диких жеребців досить промовисто свідчила, що тільки швидкість може врятувати плямисту лошицю з її вершницею.
Вихопившись на відкриту галявину й побачивши осідланих коней, мустанги раптом угамувалися і, немов послухавшись досвідченого ватажка, стали в ряд, як ото кавалеристи, що їх спинено у розпалі атаки. Здавалося, вони на час забули про свою взаємну ворожнечу і об'єднались, щоб напасти на спільного ворога або протистояти спільній для всіх небезпеці.
Можливо, ця коротка затримка виникла з несподіванки, але, так чи так, вона була на користь вершникам. За ті лічені секунди, поки вона тривала, обоє встигли минути табун і опинитись на шляху до порятунку.
Та до самого порятунку було ще далеко. Певності, що їм пощастить утекти, вони не мали, бо мустанги, збагнувши їхній намір, круто повернули й із злісним іржанням пустились учвал слідом за ними. З цієї хвилини почалася прудка, невпинна гонитва через прерію, змагання на швидкість між кіньми без вершників і кіньми з вершниками.
Час від часу Моріс озирався через плече, і, хоч відстань між ними й табуном, виграна ще напочатку, не зменшувалась, з його обличчя не сходив тривожний вираз. Коли б він був сам, то міг би тільки посміятися зі своїх переслідувачів, бо знав, що його гнідий — також мустанг — перескаче будь-якого суперника. Не те — плямиста лошиця: вона бігла як ніколи повільно, неначе зовсім не хотіла врятуватися від переслідування,— як ото кінь, коли його ведуть з рідної стайні.
— Що б це мало означати? — пробурмотів мустан-гер сам до себе.— А що, як вона ще впреться перед стрибком? Тоді нам кінець. Там важитиме кожна секунда.
— Вони не доганяють нас? — запитала Луїза, помітивши його тривогу.
— Поки що ні. На жаль, попереду в нас буде чимала перешкода. Побачим, як ми її подолаємо. Я знаю, ви вправна вершниця і не злякаєтеся стрибка. Але ваша лошиця... Щодо неї я не певен. Ви знаєте її краще. Як по-вашому, чи зможе вона стрибнути через... [107]
— Через що, сер?
— Зараз побачите. Ми вже під'їжджаємо до того місця.
Уявіть собі цю розмову двох вершників, які мчать поряд прерією, покриваючи щохвилини майже милю.
Як і казав мустангер, вони невдовзі побачили перешкоду — серед прерії зяяв крутий яр, не менш як п'ятнадцять футів завширшки і такий самий завглибшки, що тягся в обидва боки скільки око сягало.
Повернути праворуч або ліворуч було не можна: це дало б мустангам змогу пуститися навскоси й надолужити відстань. Яр треба було перетнути, бо інакше табун напевне наздогнав би їх. А перетнути його вони могли лише в один спосіб — стрибком щонайменше на п'ятнадцять футів.
Моріс знав, що його кінь зможе зробити такий стрибок — йому це була не первина. А плямиста лошиця?
— Як гадаєте, вона зможе перескочити? — занепокоєно спитав він, коли вони, вже трохи повільніше, під'їхали до краю того провалля.
— Я певна, що зможе,— почув він тверду відповідь.
— А ви — чи втримаєтесь ви в сідлі? Креолка зневажливо засміялася.
— І це питає ірландець! Я певна, сер, якби ви сказали таке котрійсь із ваших співвітчизниць, вона б не на жарт образилася. Навіть я, уродженка болотистої Луїзіани, вважаю ваше запитання не дуже чемним. Чи втримаюсь я в сідлі! Та я втримаюсь, хоч куди б вона мене понесла!.
— Але, міс Пойндекстер,— нерішуче мовив мустангер,— а що, як вона все-таки не зможе? Коли ви маєте хоч найменший сумнів, то чи на краще залишити її? Я певен, що мій кінь легко перенесе на той бік нас обох.