Тут шкода говорити, краще візьмімся самі вислідити того невловимого ворога.
– О, я знаю до чого це доведе!
– До чого?
– Ми знайдемо докази лихих вчинків, та виновника не знайдемо.
– А однак він існує! – сказав Симон. – Тільки де він скривається? Чи це можливе, щоби один чоловік, хто б він не був, міг виконати таку диявольську річ, як затоплення копальні? Я починаю думати, як Джек Ріян, що якийсь дух переслідує нас за те, що ми заволоділи його царством!
Розуміється, оскільки це було можливе, то в присутности Неллі не говорили про це нічого. Та було видно, що і вона рівно ж була затривожена останніми подіями. Її сумовите личко носило сліди важкої внутрішньої боротьби.
Джемс Стар, Симон Форд і Гаррі рішили удатися на те місце, де продерлася вода, і вияснити причину того прориву. Кілька днів опісля всі три приїхали в човні оглянути природне склепіння, що піддержувало дно озера Катрайн.
Це, що побачили вони в місці прориву, потвердило їх здогади. Прорив був спричинений вибухом динаміту. Значиться, було це діло злочинної людської руки.
– Тут немає сумніву, – сказав Джемс Стар. – І хто знає, що сталося би, коли б прорив дав був місце не маленькому озерови, а хвилям моря?
– Так! – гордо крикнув старий гірняк. – Щоби затопити наш Аберфайль, на це треба було би цілого моря! Та все-таки, кому на тім залежить, щоби згубити нас та копальню?
– То не шайка простих розбишак, – сказав Джемс Стар, – які три роки укривалися б тут в підземеллю! За три роки їх би відкрили! Також не є то контрабандисти або фальшівники грошей, які скривались би отут, як я це не раз думав, – і які бажали б нас в цей спосіб звідсіля прогнати! Тут маємо діло з якимсь невмолимим ворогом, що рішився знищити Новий Аберфайль та нас і не минає ніякої нагоди, щоби нам шкодити. Замало в його сили, щоби виступити одверто, тому він тайно, напотемки воює з нами, і це чинить його тим більше грізним для нас. Так, мої приятелі! Він краще від нас знає всі тайни нашого підземелля, якщо так довго потрафив скриватися перед нами. Симоне! Все, що ми бачили, доказує правду моїх слів. Не було коли у вас якого особистого ворога, якого могли б ви підозрівати в отих вчинках? Пригадайте собі добре. Бувають ненависти, котрі з часом переходять в манію і не ослабають з літами. Нагадайте собі ціле своє життя. Всі оті звісні досі нам події доказують, що наш противник діє спокійно і обдумано, зміряючи послідовно до одної ціли, якою є наша загибель.
Симон Форд не відповів зараз. Було видко, що він перевірює спомини свого минулого життя. Вкінци підвів він голову і сказав:
– Ні, бачить Бог, що ні я, ні Меджі ніколи не вчинили нікому ніякого лиха. Я не думаю, щоб в мене був колись хоч би один ворог.
– Ах, якщо б Неллі захотіла сказати!.. – кликнув інженер.
– Прошу вас, пане Стар, і вас, тату, – промовив Гаррі, – збережім поки що тайну з того, що ми бачили. Не допитуймо бідну Неллі. Вона й так стривожена і змучена. Якщо вона мовчить, то або не має що говорити, або вважає своїм обов’язком мовчати. Ми не можемо сумніватися, що вона до нас прив’язана. Якщо вона скаже мені про це, про що досі мовчала, то і ви про це дізнаєтеся.
– Добре, Гаррі, – згодився інженер, – хоч ота мовчанка все-таки була незрозуміла, якщо Неллі що-небудь знає. Будь спокійний, ми нічого їй не скажемо.
Джемс Стар і його товариші вернули домів, нікому не згадуючи про це, що бачили. Для всіх мешканців підземелля прорив озера був звичайним випадком. Одного озера стало менше в Шотландії.
Неллі вернула поволі до своїх звичайних занять. Прогулянка на поверхню землі полишила в ній незатерті спомини, котрими Гаррі користувався для її освіти, та не викликала ніякого жалю за тим, що бачила. Вона по-давньому любила темне підземелля, де від маленької дитини проживала.
Недалеке весілля Гаррі й Неллі викликало багато гомону в вугляному місті. Всі приходили до них з бажаннями, а й Джек Ріян не був одним з останніх. Здалека чути було, як він вправлявся у співі весільних пісень, що дзвінким гомоном відбивались у підземеллю.
Та в тому місяці, що попереджав весілля Гаррі з Неллі, Новий Аберфайль більше, як коли-небудь іншим часом, навістили всякі пригоди. Здавалося, немов весілля Гаррі викликало одну катастрофу за другою. Нещастя були наслідком невідомих причин.
Так, одного разу вогонь знищив підстави підпори одної із долішніх галерей, а на місці пожежі знайдено лампу, від якої дерев’яні стовпи загорілися.
Другим разом завалилася одна частина копальні, і Джемс Стар впевнився, що причиною було те, що хтось попідрізував стовпи, які підпирали оту частину галереї. Гаррі, який там наглядав за роботою, ледве врятувався від смерти.
В кілька днів опісля підземний поїзд, в якому їхав Гаррі, наткнувся на перешкоду і вивернувся. Показалося, що на шинах лежала колода.
Одним словом – нещастя котились за нещастями, так, що тривога огорнула всіх забобонних гірняків.
– Здається, що їх є ціла шайка, отих злочинців, а ми не можемо ні одного спіймати, – говорив Симон Форд.
Знову почалися глядання. Поліція графства була день і ніч на ногах. Та нічого не відкрили. Джемс Стар заборонив Гаррі ходити самому по копальні, бо видко було, що головно проти нього виступав тепер цей невидимий ворог.
Рівно ж оберігали і Неллі, хоч, йдучи за просьбами Гаррі, скривали перед нею все те, що могло нагадувати її минувшину. Симон і Меджі без упину пильнували її, і вона бачила це, та не жалілася і нічого не говорила. Чи розуміла вона, що це діялось для її користи? Мабуть, так, бо і вона по-своєму стежила за родиною старого гірняка і вспокоювалась тільки тоді, коли всі були вдома. Вечором, коли Гаррі вертався, вона не могла заховати своєї безмежної радости.
Гаррі, щоби привернути їй спокій, бажав, щоби якнайскорше вже відбулося їх весілля. Йому здавалося, що Неллі, ставши його жінкою буде вже безпечною, бо було видно, що невидимий ворог хоче не допустити до того. Втім, і всі інші ждали нетерпеливо на день весілля, надіючись, що, може, тоді покінчаться тривожні дні.
Та над всіма ваготіло якесь важке прочуття. Вони відчували, що саме весілля Гаррі з Неллі могло бути причиною вибуху нової ненависти їх невидимого ворога.
Одного разу вранці Неллі вийшла перша із хати. Та не вспіла вона ще й переступити поріг, як тривожно крикнула. Цей крик роздався по цілім домі, і в одній хвилині збіглися Меджі, Симон і Гаррі.
Неллі стояла бліда, як смерть, а на її лиці відбивалась страшна тривога. Вона не промовила й слова, тільки, вдивляючись в двері, вказала на них простягнутою рукою. На них видніли слова, мабуть, написані вночи, що наводили на неї той страшенний ляк:
"Симоне Форд! Ти вкрав у мене останній кусник наших старих копалень! Гаррі, твій син, вкрав у мене Неллі! Горе вам! Горе всім! Горе Новому Аберфайлеви!
Сильфакс".
– Сильфакс!– рівночасно крикнули Симон і Меджі.
– Хто це? – спитав Гаррі, поглядаючи то на батька, то на молоду дівчину.
– Сильфакс! – з розпукою повторила Неллі. – Сильфакс!
Вона вся дрижала, вимовляючи те ім’я, і Меджі майже силою завела її до хати.
Незабаром прибіг Джемс Стар, прочитав кілька разів оті слова погроз і звернувся з запитом до Симона:
– Ті слова написані тою рукою, що і лист, який я одержав, Симоне. Чоловіка того називають Сильфакс! Я бачу по вашому зворушенню, що ви його знаєте, Симоне! Хто це є той Сильфакс?
XX.
"Розкаяний грішник".
Це ім’я було цілим об’явленням для старого наставника. Так називали останнього "розкаяного грішника" копальні Дошар колись давно, ще заки винайдено лампу Деві. Симон Форд знав того чоловіка, який, ризикуючи не раз своїм життям, ходив по копальні, викликаючи поменші вибухи газів, щоби не дати їм зібратись в більшій кількости. Він бачив його, блукаючого по копальні все в товаристві великанського птаха гарфанґа, щось в роді сови, який помагав йому в його небезпечній роботі, просуваючись туди із запаленою губкою, куди рука Сильфакса не могла дібратися.
Одного разу старий Сильфакс зник, а разом з ним і мала сирітка, що родилась тут, у копальні, його внучка, в якої не було ніякої іншої рідні. Очевидно, що цією дівчинкою була Неллі.
Так, отже, прожила вона п’ятнадцять літ в якійсь таємній закутині до того дня, коли Гаррі врятував її від смерти.
Старий гірняк розказував інженерови і своєму синови все, що знав про того Сильфакса.
Тепер уже все стало ясним! Сильфакс був тим загадковим єством, яке скривалося в пропастях Нового Аберфайля.
– Так ви знали його, Симоне? – спитав інженер.
– Знав, – відповів Симон. – Він вже тоді був немолодий, може так п’ятнадцять-двадцять літ старший від мене. Він був якийсь дикун; всі його обминали й казали, що він не боїться ні води, ні огню! Вибрав собі він заняття, на яке мало було кандидатів. Це небезпечне заняття, мабуть, й відбилося на його мозку. Його вважали злим, а може, був він тільки божевільним. Була в нього незвичайна сила, і знав він копальню, як ніхто другий – в кожному разі, не гірше від мене. Говорено, що він багатий. Я думав, що він вже давно не живе.
– Та що воно значать ті слова: "Ти вкрав у мене останній кусник нашої старої копальні"? – спитав Джемс Стар.
– А ось що! – говорив дальше Симон. – Сильфакс, несповна розуму, як я вам уже говорив, давно вже впевняв, що має право до Старого Аберфайля. Тому він ставав щораз більше сумовитим й замкненим в собі, як копальня Дошар – його копальня! – вичерпувалась! Здавалося, що кожний удар джаґана виривав кусники його тіла! Ти пригадуєш собі те, Меджі?
– Тямлю, Симоне! – сказала шотландка.
– Все те вияснилось мені тепер, коли я побачив на дверях ім’я Сильфакса, та кажу ще раз, я давно вже думав, що він помер, і ніколи не міг собі навіть уявити, що той злочинець, якого ми так пильно шукали, покажеться бувшим "розкаяним грішником" копальні Дошар.
– Тепер уже все стає зрозуміле, – сказав інженер. – Випадок допоміг відкрити Сильфаксови нові верстви вугілля. В своїм егоїзмі божевільно він рішив стати сторожем нової копальні. Проживаючи в копальні й блукаючи там днями й ночами, він відкрив вашу тайну, Симоне, і це, що ви закликали мене до себе. Тим пояснюється письмо, яке я дістав, відтак камінь, кинений в Гаррі, і спалені драбини в шахті Ярова. Відтак, отже, замурування нас в підземеллю і вкінці наш рятунок, який завдячувати маємо Неллі, розуміється – без відома й проти волі старого Сильфакса.
– Все те, мабуть, так і сталося, пане Джемс, – запримітив Симон.