Здавалося, наче міс Емілі ще більше, ніж будь-коли, обстоює свою гідність, як останньої з роду Грірсонів, так наче вона потребує цього доторку вульгарної матеріальності, щоб скріпити свою недоторканість. Так було й тоді, коли вона купувала отруту на щурів, арсен.
Це сталося за рік після того, як про неї почали приказувати: "Бідолашна Емілі", і саме в ті дні, як у неї гостювали дві її кузини.
— Мені треба отрути,—звернулася вона до аптекаря. Було їй уже за тридцять; струнка ще, худіша, ніж звичайно, вона мала холодні, з гордовитим блиском чорні очі; шкіра на обличчі в неї, на скронях і біля очей постягувалося — таке, певно, мало б бути обличчя у доглядача маяка.— Мені треба отрути.
— Будь ласка, міс Емілі. А якої саме? На щурів, мабуть? Я порадив би...
— Мені треба найкращої. А як вона називається — байдуже.
Аптекар перелічив кілька різновидів:
— Ними можна й слона вбити. Але вам треба...
— Арсен,— сказала міс Емілі.— Він добре діє?
— А... Арсен? О так, мадам. Але вам треба...
— Мені треба арсену.
Аптекар пильно подивився на неї згори вниз. Вона відповіла йому таким самим поглядом, випростана, з лицем, як напнутий прапор.
— Звичайно, я розумію,— сказав аптекар.— Якщо це те, що вам потрібно. Але закон вимагає, щоб ви пояснили, навіщо він вам.
Міс Емілі стояла мовчки й не спускала з нього погляду, закинувши назад голову, щоб дивитися йому просто в вічі. Кінець кінцем аптекар не витримав; одвернувшись, він вийшов, дістав арсен і запакував отруту. Хлопчина-негр виніс їй пакуночок; сам аптекар більше не повертався. Розгорнувши вдома пакуночок, вона побачила на коробочці під черепом з кістками напис: "Проти щурів".
IV
Отож наступного дня ми всі, як один, казали: "Вона накладе на себе руки"; нам і справді здавалося, що це найкращий для неї вихід. Відколи її стали бачити вдвох із Гомером Береном, то спершу казали: "Вона вийде за нього". Потім стали твердити: "Вона ще обкрутить його",— адже Гомер сам якось докинув (він був охочий до товариства й часто випивав з молодими хлопцями в "Клубі лося", це всі знали), що він зовсім не сімейної вдачі. Ще пізніше ми вже приказували з-за жалюзі: "Бідолашна Емілі", коли вони по неділях проїздили у лискучій бричці — міс Емілі з високо піднесеною головою, а Гомер Верен у капелюсі з загнутими крисами, з сигарою в зубах, руками в жовтих рукавичках тримаючи віжки й батіг.
Тоді деякі дами заговорили, що це ганьба для міста і поганий приклад для молоді. Чоловіки не хотіли втручатись, але дами кінець кінцем умовили завітати до неї баптистського священика (родина міс Емілі належала до єпископальної церкви). Що сталося під час тих відвідин, він так і не розповів, але надалі відмовився мати з нею справу. Найближчої неділі вони знов удвох роз'їжджали вулицями міста, і другого дня священикова дружина написала листа алабамським родичам міс Емілі.
Таким оце чином родичі міс Емілі знову загостювали в неї, а ми собі приглядалися, що буде далі.
Спершу нічого не змінилося. Потім ми дійшли висновку, що вони таки поберуться. Ми довідалися, що міс Емілі побувала в ювеліра й замовила туалетне чоловіче приладдя, все із срібла, і з монограмою "Г. Б." на кожній речі. Ще через два дні ми довідалися, що вона придбала повний комплект чоловічого вбрання, аж до нічної сорочки включно, і нам стало ясно, що вони одружуються. Нас це щиро втішило. Таки втішило, бо дві її кузини виявилися ще гонористішими Грірсонами, ніж сама міс Емілі.
Через те ми не здивувалися, коли невдовзі після закінчення робіт на міських вулицях Гомер Берен зник. Ми були трохи розчаровані, що все відбулося без розголосу, але вирішили, що він виїхав, щоб приготуватися до зустрічі міс Емілі або щоб дати їй змогу спекатись двоюрідних сестер. (На той час ми всі вже одностайно підтримували міс Емілі в її боротьбі з кузинами) . І справді — минув тиждень, і вони виїхали. Здогади наші таки підтвердилися: за три дні Гомер Берен повернувся до міста. Хтось із сусідів бачив, як пізнього вечора негр-служник впускав його кухопними дверима.
Відтоді вже ніхто ніколи не бачив Гомера Берена. Та й міс Емілі теж — принаймні якийсь час. Негр-служник своїм звичаєм ходив з кошиком по закупки, а парадні двері все були замкнені. Іноді її випадково бачили у вікні, як от тієї ночі, коли чоловіки розкидали вапно, але на вулиці вона не з'являлася з півроку. Ми вважали, що цього й слід було сподіватися—затятість батька міс Емілі, котрий стільки разів руйнував її надії на щастя, напевне, виявилась занадто живучою, щоб померти разом з ним.
Коли знову побачили міс Емілі, вона вже погладшала, і волосся її трохи посивіло. В наступні кілька років воно сивішало все більше, поки не прибрало однотонної сталево-сивої барви, і таким уже й лишилося. До останнього свого дня — а померла вона у віці сімдесяти чотирьох років — волосся її було все так само сталево-сиве, як у людини, що веде діяльний спосіб життя.
І весь цей час парадні двері в міс Емілі були замкнені, за винятком проміжку в шість чи сім років (їй було тоді більше сорока), коли вона давала уроки малювання на порцеляні. В одній з нижніх кімнат вона влаштувала студію, і дочки та онучки сучасників полковника Сарторіса ходили до неї так само регулярно й охоче, як і в неділю до церкви, коли їх забезпечували четвертаком для пожертви. Саме тоді міс Емілі звільнили від оподаткування.
А потім нове покоління стало душею і плоттю міста, і учениці її, вирісши з шкільного віку, своїх дітей уже не посилали до неї з коробками фарб, нудними пензлями та малюнками, вирізаними з жіночих журналів. Парадні двері зачинилися за останньою ученицею, і вже назавжди. Коли місто запровадило безплатну доставку листів додому, тільки міс Емілі не дозволила прикріпити металевого номера в себе над дверима та поштової скриньки трохи нижче. Ніяких умовлянь вона не хотіла й слухати.
День у день, місяць у місяць і рік у рік ми бачили, як негр-служник сивішає і сутулішае, але так само ходить з кошиком по закупки. Щогрудня посилали їй податкове повідомлення, яке за тиждень неодмінно поверталося назад, навіть не розпечатане. Коли-не-коли ми її бачили в одному з вікон унизу (верхній поверх, мабуть, був замкнений) — виглядом своїм вона нагадувала різьблене погруддя якогось божка, і годі було визначити, бачить вона нас чи ні. Так вона переходила від покоління до покоління — близька всьому місту, неуникна й незбагненна, незворушна й живуча.
І ось вона померла. Вона занедужала в будинку, де панували порох та сутінок і де доглядав її лише напівз дитині лий негр. Ми навіть не знали, що вона хворіла,— допитатися чогось у негра була безнадійна річ, ми вже давно в цьому переконалися. Він ні до кого не озивався, певно, й до неї також, бо голос його став шорсткий і скрипучий, наче був бозна-відколи без ужитку.
Померла вона в одній з кімнат першого поверху, у великому, горіхового дерева ліжку з запоною. Сива її голова лежала на подушці, пожовклій і запліснявілій від старого віку й браку сонячного світла.
V
Перших жінок негр зустрів біля парадних дверей, впустив їх і сам зник — пройшов через увесь дім на чорний хід, і відтоді ніхто його більше не бачив. Жінки пошепки перемовлялися, жваво й допитливо розглядаючись навколо.
Обидві кузини прибули відразу, як тільки їх сповістили, і другого ж дня відбувся похорон. Все місто зійшлося побачити міс Емілі, що лежала під горою накуплених квітів. Над труною висів пастельний портрет 'її батька з лицем у глибокій задумі; перешепти жінок навколо звучали аж якось моторошно. Старі діди — дехто навіть у вичищеній з такої нагоди кон-федератській уніформі,— розташувавшись на ґанку й на моріжку, розмовляли про міс Емілі, як про свою ровесницю, впевнені, що танцювали з нею, а то й залицялися до неї; забуваючи про математичну прогресію часу, вони плутали події і факти, як то буває з людьми похилого віку, і минуле їм уявлялося не як дорога, що сходиться вдалині, а як широкий луг, на якому панує вічне літо і від якого їх відділяє тільки вузенький перешийок останнього десятка років.
Ми вже знали, що на верхньому поверсі є замкнена кімната, куди років сорок ніхто не заглядав, і двері
до неї треба було виламувати. З цим затрималися тільки тому, що хотіли спочатку поховати міс Емілі, як велів звичай.
Виважуючи двері, збили в приміщенні цілу хмару пороху. Все в цій кімнаті, опорядженій і умебльованій як для молодят, було наче покрите густим шаром могильного пилу: і зблякла рожева запона перед ліжком, і рожевий абажур, і туалетний столик, на якому стояли кришталеві флакони й лежало чоловіче туалетне приладдя з потьмянілого срібла — настільки потьмянілого, що годі було розгледіти й монограму. Поміж того всього лежали комірець і краватка, ніби щойно зняті; коли хтось узяв їх до рук, у сірій пилюці на столику виразним півколом виписався слід. На стільці висів костюм з дбайливо вирівняними складками, а на підлозі німотно стояла пара черевиків і валялися недбало кинуті шкарпетки.
Сам чоловік лежав у ліжку.
На цілу часину ми завмерли, дивлячись на бездонний вищир голого черепа. Спершу тіло лежало в такій позі, немов його обіймали, але довгий сон, триваліший за кохання, дужчий навіть за примхи кохання, поглумився з нього. Останки людини зігнили під рештками нічної сорочки й стали невіддільні від ліжка, в якому тіло спочивало. І тлін людський, і подушку поряд з ним встилав рівний шар пороху, терші я чішого й тривкішого над усе.
Потім ми помітили відбиток голови і на другій подушці. Один з нас підняв щось із подушки, і коли ми нахилилися, у ніздрі нам гостро вдарив сухий запах невидимого пороху: то було довге пасмо сталево-сивого волосся.
ПОСУШЛИВИЙ ВЕРЕСЕНЬ
І
Дощу не було цілих шістдесят два дні, і в багряних вересневих сутінках чутка, поголоска, чи як його там сказати, поширилася, наче вогонь по сухій траві. Щось таке про міс Мінні Купер і негра. Нібито він напав на неї, образив, перелякав. Жоден з тих, хто був цього суботнього вечора в перукарні, де вентилятор під стелею тільки ворушив задушне повітря, зовсім його не остуджуючи, і хвилями переганяв назад до людей запах несвіжої помади й лосьйону, їхні власні несвіжі видихи й випари, не знав до пуття, що саме сталося.
— Хто-хто, тільки не Вілл Мейз,— озвався перукар, який саме голив клієнта.