її знайшли під обід — вона лежала, уткнувшись обличчям у болото, у фартусі, вицвілих спідницях, що були ще вчора чистісінь-
кі, брудна, обшарпана, й однією рукою стискала держак механічного щупа. Була жива. Коли Оскар підняв її, вона розплющила на мить очі, невидющі, спрямовані кудись перед себе, а тоді знову склепила їх.
— Мерщій,— звелів Едмондс Денові.— Візьми кобилу й гайда додому. Сядеш в автомобіль і привезеш лікаря Райдаута. Мерщій... Ти здужаєш її нести? — звернувся він до Оскара.
— Атож,— відповів той.— Вона легенька, як пір'їна. Мабуть, оця машинка й то важча.
— Понесу я,— озвався раптом Джордж.— Все-таки мати Нет...
Едмондс люто глипнув на нього й на Лукеса.
— Ти понесеш оцю с к р и н ь к у,— буркнув.— Понесете обидва. Сподіваюся, вона ще встигне щось вам знайти дорогою до моєї садиби. Бо якщо опісля її стрілки й затремтять коли-небудь на моїй землі, то нікому з вас цього вже не бачити. Розлуку ти дістанеш, я про це подбаю,— обернувся він до Лукеса.— Поки Моллі не вкоротила собі віку. Поки ти не вкоротив їй віку цією бісовою машинкою. Не хотів би я бути тепер у твоїй шкурі. Не хотів би, щоб мене гризли такі думки, які гризтимуть тебе сьогодні вночі.
І ось настав цей день. Бавовну вже було зібрано, очищено й поскладано в паки, прийшла пора заморозків, а з ними й баранців з кукурудзи, яку збирали з полів і після зважування зсипали в засіки. Посадивши Лукеса з Моллі на заднє сидіння автомобіля, Едмондс привіз їх до Джефферсона й загальмував перед будинком окружної управи, де мав засідати мировий суд.
— Тобі заходити туди нема чого,— звернувся він до Лукеса.— Та вони, мабуть, і не впустили б тебе. Але нікуди не йди. Бо я на тебе не чекатиму. І запам'ятай: тітці Моллі дістається хата й половина врожаю цього та кожного наступного року, доки ти оброблятимеш мою плантацію.
— Ви хотіли сказати, кожного року, доки я господарюватиму на своїй землі?
— Я хотів, хай йому грець, сказати те, що сказав: кожного року, доки ти оброблятимеш мою плантацію.
— Кас Едмондс віддав цю землю в моє володіння до того часу, доки я...
— Ти чув, що я сказав? — перепинив його Едмондс.
Лукес подивився на нього й закліпав очима.
— Ви хочете, щоб я забирався з неї геть? — запитав він.
— З якої б то речі? — звів брови Едмондс.— Навіщо? Адже ти однаково щодоби від смерку до світання шукатимеш на ній закопаний скарб. Краще вже залишайся і спи на ній цілими днями. Крім того, тобі треба вирощувати для тітки Моллі половину врожаю. Не тільки цього року, а й надалі теж.
— Нехай вона забирає собі весь урожай,— сказав Лу-кес.— Я оброблятиму землю справно. Нехай бере все. Я маю три тисячі доларів, що мені залишив старий Кера-зерс,— вони лежать он у тому банку. Вони мене переживуть... Коли вже ви не зобов'язали мене віддати комусь половину. А як ми з Джорджем Вілкінсом знайдемо скарб...
— Вилазь із машини,— наказав Едмондс.— Ну, швидше!
Мировий суддя сидів у своїй канцелярії — окремому
будиночку поруч окружної управи. Дорогою до нього Ед-мондсові довелося підхопити стару під руку, щоб вона не впала, й він відчув під нашаруваннями рукавів, яка та рука худенька, майже безтілесна, суха й крихка, наче протрухлий прутик. Він зупинився, не відпускаючи її.
— Тітко Моллі, ви ще не передумали? Можна обійтися й без цього. Я відберу в нього ту штуковину. Повірте, я...
Вона поривалася вперед, щосили тягнучи його за руку.
— Я мушу це зробити,— сказала.— Він купить собі другу. А цю віддасть Джорджеві, щоб не дісталася вам. І вони колись таки знайдуть той скарб, але мене вже, може, не буде на цьому світі, і я нічого не зможу вдіяти. А Нет—моя найменшенька, моя остання. Решти своїх дітей мені вже не бачити до смерті.
— Тоді ходімо,— сказав Едмондс.— Ходімо.
До канцелярії входили й виходили нечисленні відвідувачі, кілька сиділо під дверима, мовчки чекаючи своєї черги. Раптом Едмондс відчув, що тітка Моллі не стоїть, а скорше висить на його руці. Він повів її до суддівського столу, маючи таке враження, що якби відпустив її бодай на хвильку, вона б розпалася, обернулася коло його ніг на купку висохлих кісток у старій, вицвілій, бездоганно чистій одежині.
— Ага, це ви, містере Едмондс,— сказав мировий суддя.— А це позивачка?
— Так, пане суддя,— відповів Едмондс.
Суддя, вже зовсім старий чоловік, схилив голову, щоб глянути на Моллі поверх окулярів, поправив їх на носі, подивився на неї крізь скельця й зацмокав язиком.
— Сорок п'ять років прожили разом... Чи не могли б ви якось помирити їх?
— Ні, пане суддя,— відповів Едмондс.— Я вже пробував. я...
Суддя знову зацмокав і зазирнув у справу, яку секретар поклав перед ним.
— Вона, звичайно, матиме шматок хліба?
— Так, пане суддя. Я про це подбаю.
Суддя на мить замислився.
— Жодна із сторін не заперечує, так?
— Так, сер,—"відповів Едмондс.
І раптом... Едмондс навіть не знав, що Лукес увійшов слідом за ним, аж ось побачив, як суддя знов нахиляє голову й дивиться кудись повз них, цього разу крізь окуляри, і як секретар підводить очі, кажучи:
— Гей ти, чорний! Скинь капелюха!
Лукес відштовхнув Моллі й, на ходу скидаючи капелюха, підступив до столу.
— Жодна із сторін не заперечує,— сказав він,— але розлучення не буде.
— Жодна із сторін що? — запитав суддя.— Як це розуміти?
Лукес навіть не поглянув на Едмондса. Як той помітив, і иа суддю теж. Едмондсові раптом спала безглузда думка, що вже багато років він не бачив Лукеса простоволосого; власне, навіть не пам'ятав, чи звернув коли-небудь увагу на те, що Лукес уже сивий.
— Ми не братимемо ніякого розлучення,— сказав Лукес.—Я передумав.
— То це ти — чоловік? — запитав суддя.
— Так,— відповів Лукес.
— Треба казати на суддю "сер",— зауважив секретар.
Лукес мигцем глянув на нього.
— Що? Я не хочу знати ніяких суддів. Я переду...
— Гей ти, не дуже тут задавайся! — скипів секретар.
— Хвилинку,— сказав суддя, не спускаючи з Лукеса очей.— Ти надто довго зволікав. Твоя справа надійшла гіо суду в офіційному порядку. І тепер мені лишається тільки скласти судовий висновок.
— Хай іншим разом,— сказав Лукес.— Ми з Моллі не хочемо брати розлучення. Раз Едмондс знає, що я маю па увазі.
— Що? Хто знає?
—-Гей ти, задавако...—-іге вгавав секретар.— Пане суддя...
Мировий знову зупинив його легким жестом, не спускаючи з Лукеса очей.
— Містер Раз Едмондс,— повторив Лукес.
Едмондс швидко виступив наперед, підтримуючи стареньку під руку. Суддя скинув на нього поглядом.
— Слухаю вас, містере Едмондс.
— Так, сер,— сказав Едмондс.— Це правда. Ми передумали.
— Волієте забрати справу назад?
— Так, сер. Коли ваша ласка, сер.
Суддя зітхнув, згорнув справу й віддав секретареві. .
— Викресліть цей позов з реєстру судових справ, містере Галіт.
Едмондс, Моллі й Лукес вийшли з канцелярії. Едмондс майже ніс Моллі, хоч та силкувалась іти сама.
— Ну,— сказав Едмондс, ледве стримуючи роздратування.— Все владналося. Чула, що сказав суддя? Чула, що йому відповів Лукес: "Раз Едмондс знає, що я маю на увазі"?
Едмондс посадив тітку Моллі в автомобіль трохи не силоміць. Лукес підійшов до дверцят разом з ними. Але замість того, щоб і собі сісти, попрохав:
— Заждіть хвилинку.
— Заждати хвилинку? — обурено вигукнув Едмондс.— Ха! Мені вже урвався терпець вічно тебе ждати... Урвався остаточно...
Та Лукес усе-таки пішов. І Едмондс чекав. Стояв біля автомобіля й дивився, як Лукес, рівно випростаний, у старому, розкішному, старанно вичищеному циліндрі йде через Майдан до крамниць із тією незворушною, несполучною з будь-яким поспіхом гідністю, що (Едмондс не раз це мусив— визнавати з болем у серці) перейшла до нього, як і циліндр, від їхніх спільних предків. Лукес, проте, не забарився. Повернувся так само неквапливо й сів в автомобіль. У руці вій тримав маленьку торбинку — не що інше, як цукерки за п'ять центів. Він тицьнув їх у долоню Моллі.
— На,— сказав.— У тебе вже нема жодного зуба, але смоктати ти ще можеш.
III
Вечір був холодний. Едмондс звелів затопити в коминку й подати на вечерю шинку прямо з коптильні; він сидів на самоті й вечеряв з апетитом, як, здавалось, не вечеряв уже цілий місяць, коли це знадвору долинув стукіт — хтось
легко тарабанив кісточками пальців об поруччя веранди, не гучно, стримано, але рішуче. Він крикнув кухарці через кухонні двері:
— Скажи йому, нехай заходить!
І знов узявся до вечері. Він не перестав їсти й тоді, коли зайшов Лукес і, поминувши його, поставив на другий кінець столу механічний щуп. Апарат, очищений від бруду, сяяв тепер, ніби полірований; вельми хитромудрий і водночас зручний, весь у яскравих загадкових шкалах та блискучих кнопках, він манив і обіцяв. Лукес трохи постояв, не спускаючи з нього очей. Потім відвернувся й, поки лишався у кімнаті, більше на нього й не глянув.
— Ось він,— сказав.— Заберіть його.
— Гаразд. Я закину його на горище. Можливо, до весни тітка Моллі забуде про нього і ти зможеш...
— Ні. Спекайтесь його.
, — Раз і назавжди?
— Сховайте так, щоб мої очі більше його не бачили. Тільки не кажіть мені куди. Продайте, як удасться, а гроші візьміть собі. Але продайте якомога далі, щоб я більше ані бачив його, ані чув про нього.
— Гаразд,— сказав Едмондс.— Гаразд.
Він одсунувся разом із стільцем від столу й дивився на свого співрозмовника, на цього дідугана, що був свідком його безрадісного й такого непростого сирітського дитинства, на чоловіка жінки, яка заступила йому рідну матір,— той ще ніколи не вшанував його білої шкіри звертанням "сер", а позаочі називав його "Раз", та й у вічі теж.
— Послухай, Лукесе,— сказав він.— Схаменися. Тітка Моллі стара, і в неї вже трапляються всякі дивацтва. Але ж вона не знає, що... Бо ти грошей таки не знайдеш, ні закопаних, ані якихось інших, ні тут, ні десь-інде. Якщо ж тобі коли-не-коли, скажімо, раз чи двічі на тиждень захочеться взяти цей клятий ящик і протовктися ніч у цій клятій долині...
— Ні,— сказав Лукес.— Спекайтесь його. Щоб я більше його не бачив. Людині відміряно сімдесят років життя на цій землі, каже святе письмо. За ці сімдесят років у неї буває безліч усяких бажань, і всі вони запевне можуть справдитися, якщо тільки вона вчасно візьметься до діла. А я взявся запізно. Гроші в долині є. Три роки тому вночі сюди прокралися двоє білих, викопали двадцять дві тисячі доларів і чкурнули з ними геть, поки їх ніхто не бачив.