Білий Бім Чорне вухо

Гаврило Троєпольський

Сторінка 20 з 33

Та ще й закричав: "Ось як я його! Ось як, ось як!" Кури в один голос підкреслено вихваляли півня з усієї своєї курячої сили. І що ж ви думаєте? Бім пильно глянув на півня навіть з повагою. Що не кажіть, а Бім ще не

бачив, щоб птах напав так сміливо на собаку. А це все-таки щось та значить.

— Що тут за переполох? — спитав Хрисан Андрійович, виходячи з сіней у двір. І до курей: — Цитьте, ви! Собаки злякались, оглашенні. — Узяв Біма за нашийник, підвів до курей, постояв так з ним і відпустив.

Бім одійшов і відвернувся: та ну їх! Відтоді півень і кури не підходили до собаки, але й боятися особливо не боялись, а так — проскоче якась і — вбік з Бімової дороги. А йому що? Ходять кури, не літають, не плавають; знов же, ніхто у них не стріляє — значить, не птах, а так собі — сміхоподібпа істота. Півень — це, звичайно, щось: і на дах злетить, і попередить про наближення чужого ледве не раніше за Біма, та й керує гідно — сам черв'яка не з'їсть, а скличе підлеглих і, буває, розподілить навіть. Отже, півень цілком заслуговує свого звання.

Біма ще з тиждень не випускали з двору, і він, якось сам по собі, став тут за головного: ляже посеред двору й стежить очима. Курей він знав усіх уже четвертого дня, а коли перелетіла через тин чужа курка, він її так погнав, так погнав, що вона довго ще сокотала, то тікаючи кудись, то повертаючись і тупцюючи на одному місці, озираючись, налякана й цікава. Сміх, та й годі!

Порося, наприклад, саме запропонувало близьке знайомство: підійшло до Біма, хрюкнуло, злегенька штурхнуло його вологим п'ятачком у шию і дивилося дурненькими білобрисими оченятами. Бім лизнув його в п'ятачок. Поросяті неймовірно сподобалось: воно підплигнуло від задоволення й почало длубатися біля Біма, підриваючи під ним землю. Бім поблажливо перейшов на інше місце, а мале хрюкало знову до нього: пробелькотіло щось незрозуміле (свині та собаки не розуміють одне одного так само, як іноземці) та й уляглося, притулившись до теплої шерстистої Бімової спини. Тому коли одного холодного дпя Бімові стало не по собі (двері в сіни зачинялися на день), то ніхто в дворі не здивувався з того, що Бім спав між поросятами на м'якій підстилці, зігрітий з обох боків. Проти такої дружби і поросяча мама не заперечувала, навіть навпаки, кожного разу, коли Бім заходив до їхнього житла, вона енергійно рохкала від припливу дружелюбності, але зовсім не від болю. До речі, таку особливість свинячої мови Бім легко запримітив, хоча далі від цього він у мовознавстві не просунувся й пізніше. Та це й не так важливо — знати мову. Собака й свиня — різні з усіх поглядів, але це не заважає їм жити в мирі й злагоді.

Годували Біма дуже добре, а крім того, й поросята — вже чималенькі, на половину Бімового зросту — не заперечували, якщо він інколи у них брав пробу з коритця. Кожного ранку йому давали близько літра молока, яке тут мали ні за що. Здавалося б, що ще потрібно собаці? Але двір є двір, клітка-табір, обгороджений тином та завжди зачиненими ворітьми і хвірткою. Не для мисливського собаки це: лежати, стерегти курей, виховувати поросят, — ні і ні, та ще з таким видатним чуттям, яке — про що ми вже давно знаємо — було в Біма.

Він уже звик до двору, до його населення, не дивувався з їхнього ситого життя. Та коли з лугу віяло вітром, Бім стурбовано ходив, ходив від тину до тину або ставав на задні лапи перед тим же тином, нібито хотів хоч трохи наблизитися до висоти, і дивився вгору, в небо, де літали голуби — легкі, вільні. Щось усередині смоктало, а він, певно, відчував, що при такому добрі і гарному ставленні не було чогось найголовнішого.

…Ех, голуби ви, голуби, нічого ж бо ви не знаєте про ситого собаку в неволі!

РОЗДІЛ 12

На польових просторах. Незвичайне полювання. Втеча

Бім відчув ще й те, що довір'я до нього нема, коли не випускають.

Кожного ранку Хрисан Андрійович з Альошею вигонили своїх овець

Із двору і йшли з ними на цілий день в киреях, з ґирлиґами. А Біма, хоч як він просився, залишали в дворі.

І ось одного разу Бім лежав, уткнувшись носом у тин, а вітер приносив вісті: луг є, десь недалеко є й ліс. Воля поруч! Побачив у щілинку — пробіг собака. Тоді йому стало не по собі. Він колупнув лапою землю під тином раз, другий, колупнув ще і заходився щосили: передніми копав і підгортав землю під себе, а задніми викидав далі — навіть понівеченою можна щось робити, хоча й не на повну силу.

Невідомо, що сталося б потім, але коли Бім уже майже закінчив підкоп, увійшли до двору вівці. Вони побачили, як земля аж бризкає з-попід тину, й шарпнулися назад у хвіртку, в якій стояв Альоша, що пригнав їх з пасовиська. Вівці збили Альошу з ніг і кинулись вподовж вулиці, мов навіжені. Альоша побіг за ними, а Бім не звертав уваги ні на що: копав і копав.

Але підійшов Хрисан Андрійович, узяв його за хвоста. Бім завмер у своїй норі, як неживий.

Затужив, Чорновух? — спитав Хрисан Андрійович, легенько посмикуючи за хвоста, тим і запрошуючи Біма назад.

Бім виліз. Що вдієш, коли тебе тягнуть за хвоста!

Що з тобою, Чорновух?! — здивувався Хрисан Андрійович і відсахнувся, сторопівши. — Чи не сказився ти?

Бімові очі налилися кров'ю, він нервово посіпувався, водячи носом з боку в бік, важко-важко дихав, ніби тільки-но закінчив напружене полювання. Він тривожно почав бігати двором і нарешті став дряпатися— в хвіртку, озираючись на Хрисана Андрійовича.

Той, стоячи посеред двору, глибоко замислився. Бім підійшов до нього, сів і говорив очима: "Мені треба туди, на простір. Пусти мене, пусти!" Він прохально витягся на животі і заскавулів так тихо й жалібно, що Хрисан Андрійович нагнувся і почав пестити його:

Ех, Чорновух, Чорновух… І собака прагне волі. Куди-и там! — Потім покликав Біма в сіни, поклав на сіно, прив'язав за мотузок і приніс миску з м'ясом.

От і все. Сумно. Сите життя без волі спротивіло Бімові.

До м'яса він не доторкнувся.

Альоша вийшов попестити свого тепер уже улюбленого Чорновуха, Татусь підкинув корові сіна, нагодував свиней, посипав зернопосліду курям, після чого усі сіли за стіл і поснідали. Бім того ранку не доторкнувся навіть до запашного молока, хоч Альоша і просив його, і умовляв. Потім, поки батьки поралися по господарству, Альоша приніс води й викидав з хліва гній і ще раз почав просити Біма попоїсти, тицяв його носа в миску, та ба, Чорновух став майже зовсім чужим. Уже закінчуючи збиратись на роботу, Хрисан Андрійович нагострив здоровенного ножа й засунув його над дверима.

Зійшло сонце. Петрівна закуталася в свою товсту одежину, запнулася хусткою, взяла торбину й того здоровенного ножа, що його нагострив Татусь, і пішла. За нею, вдягнувши киреї, вийшли на подвір'я Альоша з батьком і, чути було, вигнали овець на вулицю.

Невже залишили Біма самого та ще на прив'язі у напівтемних сінях? Бім не витримав — завив гірко й безнадійно.

І ось відчинилися двері з вулиці, зайшов Хрисан Андрійович, одв'язав Біма й вивів на ґанок, потім замкнув двері знадвору, попростував до гурту овець, коло яких стояв Альоша, передав йому з рук у руки Біма на мотузку, сам зайшов поперед овець і гукнув:

Пішли, пішли-и!

Вівці рушили за ним уздовж вулиці. З кожного двору до них приєднувалися то п'ятеро, то десятеро інших, отак у кінці села зібралась величенька отара. Попереду, як і досі, йшов Хрисан Андрійович, позаду Альоша з собакою.

День стояв морозяний, сухий, земля під ногами тверда, майже така сама, як асфальт у місті, тільки шкарубкіша; навіть густо запурхали сніжинки, затуливши на якусь мить і так холодне сонце, але одразу ж і перестали. Це була вже не осінь, однак ще й не зима, а просто той насторожений час, коли ось-ось настане біла зима, яку всі чекають, але яка приходить завжди несподівано.

Вівці бадьоро поцокували ратичками і мекали, протяжно перемовляючись по-своєму, по-овечому, чого, їй-право ж, зовсім неможливо було зрозуміти. Придивляючись, Бім помітив: попереду отари, п'ята в п'яту за Хрисаном Андрійовичем, ішов баран із закрученими рогами, а позад усіх, просто перед Альошею, кривенька маленька овечка. Альоша зрідка легенько підштовхував її гирлигою, щоб не відставала, і тоді кричав:

Татусю, постриваіі-но! Кривенька не тягне!

Той, не обертаючись, уповільнював ходу, а разом з ним і вся отара йшла помаліше.

Бім ішов на мотузку. Він бачив, як поважно ступав Татусь перед вівцями, як вони скорялися найменшому його рухові, як Альоша по-діловому, зосереджено стежив за вівцями, знаду і з боків. Ось одна з них відокремилася й, поскубуючи жовту травичку, подалася вбік від отари. Альоша побіг з Бімом і крикнув:

Куди пішла-а?! — І кинув перед нею свою гирлигу.

Вівця повернулася. Ліворуч одразу троє забажали проявити самостійність і побрели собі до зеленястої плями, однак Альоша так само побіг і так само поставив їх на своє місце. Бім дуже швидко збагнув, що жодна вівця не повинна відходити від гурту, а в наступній пробіжці з Альошею він уже гавкнув на ту вівцю, яка порушувала порядок і дисципліну. "Гав-гав-гав!" — так само незлобиво, як і Альоша, застеріг він порушницю, тобто: "Куди пішла-а?!"

Татусю! Чуєш? — гукнув Альоша.

Хрисан Андрійович обернувся й схвально прокричав:

Молодець, Чорновух!

На схилі яру він підняв над головою гирлигу й ще раз так само голосно прокричав:

Розпуска-ай! — А уповільнивши ходу, посувався тепер впоперек отари.

Альоша почав робити те саме, як і батько, але тут, позаду, він ішов квапливо, часом перебіжкою, притискаючи овець до Хрисана Андрійовича. І тоді отара потроху розходилася дедалі ширше і нарешті, не перестаючи поскубувати травичку, вишикувалася в одну лінію, не густіше, ніж у три-чотири вівці. Тепер Хрисан Андрійович зупинився обличчям до овець, окинув поглядом шеренгу, а поруч з ним прилаштувався й баран-ватажок. Чабан витяг з торбини буханець хліба, відрізав шкоринку й віддав її чомусь тому баранові. Бім не міг знати, що баран-ватажок неодмінно повинен не тільки не боятися, а любити чабана, тому, через своє незнання, він просто бачив підтвердження того, що Татусь — людина добра, і все. А Татусь, коли на совість, був ще хитрий — баран ходив за ним інколи собакою і завжди озирався на голос. Не Бімові, звичайно, збагнути усю чабанову премудрість.

17 18 19 20 21 22 23

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(