Ні, бос, в натурі, це вам хтось бреше...
Нунан скоса стежив за ним. Було схоже, що Маслак справді нічого не знає. Та йому й невигідно було брехати — на Стерв'ятнику багато не заробиш.
— Ці пікніки його — вигідна справа? — запитав він.
— Пікніки? Та не так щоб дуже. Лопатою не загребеш... Але ж зараз у місті вигідних справ не лишилося...
— Де ці пікніки влаштовуються?
— Де влаштовуються? Так, у різних місцях. Коло Білої гори, на Гарячих джерелах бувають, на Веселкових озерах...
— А яка клієнтура?
— Клієнтура яка? — Маслак знову помацав болячку, подивився на пальці і сказав довірчо: — Якщо ви, бос, хочете самі за цю справу взятися, я б вам не радив. Супроти Стерв'ятника вам тут нічого не посвітить.
— Це чому ж?
— У Стерв'ятника клієнтура: голубі каски — раз. — Маслак узявся відгинати пальці. — Офіцери з комендатури — два, туристи з "Метрополю", з "Білої Лілеї", з "Прибульця"... це три. Потім у нього вже реклама поставлена, місцеві хлопці теж до нього ходять... Їй-Богу, бос, не варто з таким зв'язуватися. За дівчат він нам платить — не те щоби щедро...
— Місцеві теж до нього ходять?
— Молодь, в основному.
— Ну й що там, на пікніках, діється?
— Діється що? їдемо туди на автобусах, так? Там уже наметики, буфетик, музичка... Ну й кожен розважається як хоче. Офіцери здебільшого з дівчатами, туристи пхаються на Зону дивитися — якщо біля Гарячих джерел, то до Зони там рукою подати, просто за Сірчаною ущелиною... Стерв'ятник туди їм кінських кісток накидав, от вони і дивляться в біноклі...
— А місцеві?
— Місцеві? Місцевим це, звичайно, нецікаво... Так, розважаються, хто як уміє...
— А Барбридж?
— Так а що — Барбридж? Як усі, так і Барбридж...
— А ти?
— А що — я? Як усі, так і я. Дивлюся, щоб дівчат не ображали, і... це... ну, там... Ну, як усі, загалом.
— І скільки це все триває?
— Коли як. Коли три дні, а коли й весь тиждень.
— І скільки це задоволення коштує? — запитав Нунан, думаючи зовсім про інше.
Маслак відповів щось, Нунан його не чув. Ось вона, прогалина, діра, думав він. Кілька днів... Кілька ночей. За цих умов просто неможливо простежити за Барбриджем, навіть якщо ти навмисно поставив собі за мету, а не валяєшся з дівками і не дудлиш пиво, як мій монгольський цар... І все-таки нічого не зрозуміло. Він же безногий, а там ущелина... Ні, тут щось не те...
— Хто з місцевих їздить постійно?
— З місцевих? Так я ж кажу — здебільшого молодь. Одні відморозки, які є в місті. Ну там Галеві, Ражба... Курча Цапфа... цей... Цмиг... Ну, Мальтієць буває. Тепла компанія. Вони цю справу називають "недільна школа". Що, кажуть, відвідаємо "недільну школу"? Вони там здебільшого на літніх туристках незле заробляють. Приваландається якась стара з Європи...
— "Недільна школа", — повторив Нунан.
Якась дивна думка з'явилася раптом у нього. Школа. Він підвівся.
— Добре, — сказав він. — Бог з ними, з пікніками. Це не для нас. Але щоби ти знав: Стерв'ятник має хабар, а це вже — наша справа, голубчику. Це ми просто так лишити не можемо. Шукай, Маслаче, шукай, бо вижену я тебе до дідькової мами. Звідки він бере хабар, хто йому доправляє, — з'ясуй усе і давай на двадцять відсотків більше, ніж він. Зрозумів?
— Зрозумів, бос, — Маслак уже також стояв, руки по швах, на замурзаній морді — відданість.
— Та припини мені псувати дівок, тварюко! — загорланив раптом Нунан і вийшов.
У холі біля стійки він неквапно розпив свій аперитив, потеревенив із Мадам про падіння моралі, натякнув, що в найближчому майбутньому збирається розширити заклад, і, понизивши голос для значущості, порадився, як бути з Бенні: старіється чолов'яга, слуху нема, реакція вже зовсім не та, не встигає, як раніше... Була вже шоста година, хотілося їсти, а в мозку все свердлила, все крутилася несподівана ідейка, вона була ні з чим неспівставна і водночас багато що пояснювала. Втім, і так вже дещо прояснилося, зник із цієї справи дратуючий і лячний наліт містики, залишилася тільки прикрість на себе, що раніше не подумав про таку можливість, але ж головне було не в цьому, головне було в цій думці, що повсякчас крутилася і крутилася і не давала спокою.
Попрощавшись із Мадам і потиснувши руку Бенні, Нунан поїхав прямісінько в "Боржч". Уся біда в тому, що ми не помічаємо, як минають роки, думав він. Плювати на роки — ми не помічаємо, як усе змінюється. Ми знаємо, що все змінюється, нас змалку вчать, що все змінюється, ми багато разів бачили на власні очі, як усе змінюється, і водночас ми абсолютно не здатні помітити ту мить, коли відбувається зміна, чи шукаємо зміну не там, де слід було б. От уже з'явились нові сталкери — оснащені кібернетикою. Старий сталкер був брудним, понурим чоловіком, котрий зі звірячою впертістю, міліметр за міліметром, повз на животі по Зоні, заробляючи собі куш. Новий сталкер — це чепурун при краватці, інженер, сидить де-небудь за кілометр від Зони, в зубах сигаретка, біля ліктя — склянка з бадьорливою сумішшю, сидить собі та дивиться за екранами. Джентльмен на зарплаті. Дуже логічна картина. Настільки логічна, що всі інші можливості просто на думку не спадають. А є ж і інші можливості — "недільна школа", наприклад.
І раптом, ні з того, ні з сього, його охопив відчай. Усе було марно. Все було даремно. Боже мій, подумав він. Адже нічого в нас не вийде! Не стримати, не зупинити! Ніяких сил не вистачить утримати у горщику цю квашу, подумав він із жахом. Не тому, що ми погано працюємо. І не тому, що вони хитріші і спритніші за нас. Просто світ такий. Людина така. Якби не було Візиту — було б що-небудь інше. Свиня багно знайде...
У "Боржчі" було багато світла і дуже смачно пахло. "Боржч" теж змінився — ні тобі пиятики, ні тобі веселощів. Гуталін тепер сюди не ходить, гидує, і Редрік Шухарт, напевно, встромив сюди носа свого рябого, скривився і пішов. Ернест усе ще в тюрмі, керує справами його стара, дорвалася: солідна постійна клієнтура, весь Інститут ходить сюди обідати, та й старші офіцери. Затишні кабінки, готують смачно, беруть недорого, пиво завжди свіже. Добра стара харчевня.
В одній із кабінок Нунан побачив Валентина Пільмана. Лауреат сидів з горнятком кави і читав складений удвоє журнал. Нунан підійшов.
— Дозволите приєднатися? — запитав він.
Валентин звів на нього чорні окуляри.
— А, — сказав він. — Прошу.
— Зараз, тільки руки помию, — сказав Нунан, згадавши раптом про болячку.
Тут його добре знали. Коли він повернувся і сів навпроти Валентина, на столі вже стояла маленька жаровня з паруючим шураско[9] та високий кухоль пива — не холодного, але й не теплого, як він любив. Валентин відклав журнал і пригубив каву.
— Слухайте, Валентине, — сказав Нунан, відрізаючи шматочок м'яса і вмочуючи його в соус. — Як ви гадаєте, чим усе це скінчиться?
— Ви про що?
— Візит, Зони, сталкери, військово-промислові комплекси — вся ця купа... Чим усе це може скінчитися?
Валентин довго дивився на нього сліпими чорними скельцями. Потім він закурив сигарету і сказав:
— Для кого? Конкретизуйте.
— Ну, скажімо, для людства загалом.
— Це залежить від того, поталанить нам чи ні, — сказав Валентин. — Ми тепер знаємо, що для людства загалом Візит минув, у цілому, безслідно. Для людства все минає безслідно. Звичайно, не виключено, що, тягаючи навмання каштани з цього вогню, ми врешті-решт витягнемо щось таке, через що життя на планеті стане просто неможливим. Це буде безталання. Однак погодьтеся, що таке завжди загрожувало людству. — Він розігнав дим сигарети долонею і всміхнувся: — Я, бачте, давно вже відвик міркувати про людство загалом. Людство загалом — надто стаціонарна система, її нічим не проймеш.
— Ви так думаєте? — розчаровано промовив Нунан. — Що ж, може й так...
— Скажіть чесно, Річарде, — явно розважаючись, сказав Валентин. — От для вас, ділячи, що змінилося з Візитом? От ви дізналися, що у Всесвіті є ще принаймні один розум, окрім людського. Ну і що?
— Та як вам сказати? — промимрив Нунан. Він уже шкодував, що затіяв цю розмову. Не було тут про що розмовляти. — Що для мене змінилося?.. Наприклад, ось уже багато років я відчуваю якусь незручність, незатишність якусь. Добре, вони прийшли і відразу пішли. А якщо вони прийдуть знов і їм стукне в голову залишитися? Для мене, для ділячи, це, знаєте, не пусте запитання: хто вони, як вони живуть, чого їм треба?.. У найпримітивнішому варіанті я змушений думати, як мені змінити виробництво. Я маю бути готовий. А якщо я взагалі виявлюся непотрібним у їхній системі? — Він пожвавився. — А якщо ми всі виявимося непотрібними? Слухайте, Валентине, якщо вже до слова пришилося, існують які-небудь відповіді на ці питання? Хто вони, що їм було потрібно, повернуться чи ні?..
— Відповіді існують, — сказав Валентин, усміхаючись. — їх навіть дуже багато, вибирайте будь-яку.
— А особисто ви як вважаєте?
— Відверто кажучи, я ніколи не дозволяв собі думати про це серйозно. Для мене Візит — це передусім унікальна подія, вагома можливістю перестрибнути відразу через кілька сходинок у процесі пізнання. Щось схоже на подорож у майбутнє технології. Н-ну, ніби до лабораторії Ісаака Ньютона потрапив сучасний квантовий генератор...
— Ньютон нічого не зрозумів би.
— Дарма ви так думаєте! Ньютон був дуже проникливий чоловік.
— Так? Ну добре, Бог з ним, із Ньютоном. А як ви все-таки тлумачите Візит? Хай навіть несерйозно...
— Добре, я вам скажу. Тільки я мушу попередити вас, Річарде, що ваше запитання перебуває у компетенції псевдонауки, яка має назву ксенологія. Ксенологія — це такий неприродний гібрид наукової фантастики з формальною логікою. Основою її методу є хибний прийом — нав'язування інопланетному розуму людської психології.
— Чому хибний? — сказав Нунан.
— А тому, що біологи свого часу вже попеклися, коли намагалися перенести психологію людини на тварин. Земних тварин, зауважте.
— Даруйте, — сказав Нунан. — Це зовсім інша справа. Адже ми говоримо про психологію РОЗУМНИХ істот...
— Так. І все було б дуже добре, якби ми знали, що таке розум.
— А хіба ми не знаємо? — здивувався Нунан.
— Уявіть собі, ні. Зазвичай виходять із дуже плоского визначення: розум — така здатність людини, яка відрізняє її діяльність від діяльності тварин. Така собі, знаєте, спроба відмежувати власника від пса, який нібито все розуміє, тільки сказати не може.