Вогонь обпікав йому литки. Комісар палив люльку, часто затягуючись димом.
— Ще до сьогоднішнього вечора вся ця справа буде закінчена! — промовив він, наче сам до себе.
Його співбесідник ледь не затремтів. Але стримався, взяв навіть газету, що лежала поруч на столі, і зробив вигляд, що читає.
— Може статися, наприклад, що нам з вами обом доведеться їхати до Кана…
— До Кана?
Пан Гранмезон підвів голову й нахмурив брови.
— Так, саме до Кана! Треба мені було сказати вам про це раніше, що дозволило б пані Гранмезон уникнути зайвої мороки приїздити сюди. Навіщо їй це?
— Не бачу, яке відношення може мати моя дружина…
— … до всієї цієї халепи! — закінчив Мегре. — І я так само!
Він пішов по сірники, які лежали на письмовому столі, щоб знову запалити люльку, бо вона згасла.
— Це не так уже й важливо, зрештою, — знову заговорив він дещо розважливішим тоном, — адже невдовзі все стане зрозумілішим… До речі, чи відомо вам, хто нинішній власник "Сен-Мішеля", шхуни, яку скоро будуть витягувати на воду?.. Луї-Здоровило!.. Точніше, як мені здається, він дуже схожий на підставну особу, яка діє на користь певного Мартіно…
Мер намагався не пропустити жодного слова, щоб вловити приховану думку комісара, це було очевидно. Проте уникав говорити й особливо — ставити запитання.
— Зараз ви побачите, як розгорталися події. Луї-Здоровило купує "Сен-Мішель" на гроші цього Мартіно за п'ять днів до зникнення капітана Жоріса… Це єдине судно, яке вийшло з порту Уїстреам одразу ж після його зникнення, і воно побувало в Англії та Голландії перед тим, як повернутися до Франції… А з Голландії, треба гадати, ходять каботажні судна такого самого типу, як "Сен-Мішель", головне в напрямку до Норвегії… Ну, а Мартіно норвежець. І перед тим, як дістатись до Парижа з пробитим і залатаним черепом, капітан Жоріс побував у Норвегії.
Мер слухав дуже уважно.
— Це ще не все. Мартіно повернувся до Фекама, аби здибати "Сен-Мішель". Луї-Здоровило, який є його підручним для будь-якої роботи, з'являється тут за кілька годин до смерті Жоріса. "Сен-Мішель" прибуває дещо пізніше, маючи на борту Мартіно. І ось цієї ночі він робить спробу зникнути, прихопивши з собою більшість тих, кого я просив залишитися тут і бути в розпорядженні правосуддя… Всіх — крім вас!
Мегре помовчав хвилину-дві й зітхнув:
— Лишається з'ясувати, чому ж Мартіно повернувся сюди, а потім спробував податися до Парижа, а також чому ви дзвонили своїй дружині і просили її приїхати якомога швидше.
— Сподіваюся, ви не хочете безпідставно звинуватити…
— Я? Нічого подібного. Стривайте! Іде якась автомашина. Готовий закластися, що це пані Гранмезон повертається з Кана. Чи не можете ви зробити мені приємність і нічого їй не говорити?
Задзеленчав дзвоник. Чути було, як по коридору пройшла покоївка. Долинули невиразні голоси, шепіт, а потім у прочинені двері зазирнула служниця. Але чому вона нічого не сказала? Чому вона кидає такі злякані погляди на свого хазяїна?
— Годі вже! — не витримав мер.
— Та знаєте…
Мегре відштовхнув її й вийшов у коридор, де не побачив нікого, крім шофера в лівреї.
— Ви що, загубили пані Гранмезон по дорозі? — накинувся він на шофера.
— Тобто… Знаєте… адже вона…
— Де вона вийшла з машини?
— На перехресті доріг з Кана і Довіля. Вона почувала себе зле.
Мер схопився на ноги. Обличчя його закам'яніло, він тяжко дихав.
— Зачекайте на мене! — кинув шоферові.
Але перед Мегре, який загородив йому шлях своєю масивною постаттю, він завагався.
— Припускаю, що ви погодитеся з тим, що…
— З усім. Ви маєте рацію. Ми мусимо їхати туди.
Розділ XII
НЕЗАКІНЧЕНИИ ЛИСТ
Шофер зупинив машину на перехресті, де не було жодної будівлі, і повернув голову назад, до своїх пасажирів, щоб спитати, куди тепер їхати. Відтоді, як вони виїхали з Уїстреама, пан Гранмезон став зовсім іншою людиною.
Вдома він завжди владарював собою, дбав про свою гідність навіть у найжалюгідніших для нього ситуаціях.
З цим було покінчено! Щось обірвалося в ньому, і стан його можна було назвати панічним. І це було тим відчутніше, тим виразніше, що все його обличчя було спотворене побоями. Очі мера весь час неспокійно бігали.
Коли машина зупинилася, він запитально глянув на Мегре, але комісар дозволив собі невелику розвагу і з прихованим лукавством пробурмотів:
— Що маємо робити далі?
Не видно було жодної живої душі ні на дорозі, ні в навколишніх садах. Безперечно, пані Гранмезон відпустила свою машину не для того, щоб присісти на узбіччі дороги. Якщо вона відпустила шофера, тим паче в такій безлюдній місцевості, то, значить, мала тут побачення з кимось або несподівано помітила когось, з ким хотіла переговорити без свідків.
Листя дерев було мокре. Густий дух перегною пашів від землі. Корови втупилися в автомобіль, не припиняючи свого жування.
А мер пильно оглядав усе навколо, сподіваючись, очевидно, побачити свою жінку десь за живоплотом або за стовбуром дерева.
— Дивіться! — сказав Мегре, наче допомагав новачкові.
На дорозі до Діва виразно виднілися сліди автомобільних покришок. Якась машина зупинялась там, повернула назад з чималими труднощами, бо дорога була завузька, й поїхала назад.
— Старенька вантажівка… Рушаймо, шофере!..
Їхати довелося зовсім недовго. Ще далеко від Діва сліди вантажівки губилися біля кам'яного путівця. Пан Гранмезон весь час тримався насторожі, а очі його були водночас стривожені й налиті люттю.
— Чи ви знаєте, що там далі?
— Десь там, за півкілометра, стоїть якийсь хутір…
В такому разі краще буде залишити машину тут.
Перевтома надавала обличчю Мегре виразу майже нелюдської байдужості. Він буквально спав на ходу. Здавалося, він просувається вперед лише завдяки енергії, запозиченій із зовні. Коли б хтось побачив, як вони йдуть по дорозі, то, напевне, вирішив би, що командує тут мер, а комісар, ідучи слідом, підкоряється йому з апатією підлеглого.
Вони проминули маленький будиночок, довкола якого сокотіли кури; жінка, що стояла на подвір'ї, провела приїжджих здивованим поглядом. Потім попереду показалася церковка — не більша за звичайну халупу, а ліворуч від неї — тютюнова крамничка.
— Чи дозволите? — сказав Мегре, показуючи мерові свій порожній кисет.
Він зайшов сам у крамничку, де продавалась бакалія й різне кухонне начиння. Із склепистої підсобної кімнатки визирнув старий і покликав свою дочку, щоб вона продала тютюн. Коли двері відчинилися, комісар встиг помітити телефон на стіні підсобки.
— О котрій годині сьогодні вранці приходив сюди дзвонити мій приятель?
Дівчина не вагалась жодної секунди.
— Та вже добра година минула.
— Так, значить, дама вже приїхала?
— Так! Вона навіть зупинилася тут, щоб розпитати про дорогу. Знайти зовсім неважко… Останній будинок по вуличці праворуч…
Він вийшов, все такий же незворушний, і побачив пана Гранмезона, який стояв перед церквою та роздивлявся навколо з таким виглядом, що неминуче мав розбудити підозріливість тутешнього люду.
— Я оце надумав одну річ, — стиха промовив Мегре. — Поділимо між собою цю неприємну роботу… Ви шукайте ліворуч, з боку полів… Тим часом я шукатиму на правому боці.
Мегре помітив вогник, що спалахнув у очах його супутника. Мер був дуже радий, але намагався приховати це від комісара. Він сподівався розшукати свою жінку й побачитися з нею, таким чином, у відсутність Мегре.
— Згода, — відповів з удаваною байдужістю.
* * *
Хутір мав не більше двадцяти халуп, які де-не-де тулились одна до одної й утворювали щось схоже на вулиці, хоч купи гною громадилися тут і там. Безперестанку періщив дощ — дрібний дощик, наче з пульверизатора, й ніде ані душі. Але фіранки на вікнах ворушилися. За ними вгадувалися переважно зморшкуваті обличчя бабусь, що ховалися в сутінку своїх домівок.
Наприкінці хутора, якраз перед огорожею пасовиська, де ганяли наввипередки двоє лошат, стояла якась одноповерхова будівля з порогом у дві сходинки, увінчана дахом, збитим набакир. Мегре озирнувся, почув кроки мера на протилежному кінці селища, вирішив не стукати у двері й зайшов усередину.
Одразу ж щось зашаруділо в напівтемряві, яку ледве розсіювало світло вогнища. Виринула чорна постать з білою плямою старечого очіпка.
— Що там таке? — запитала стара й почимчикувала до комісара, зігнувшись навпіл.
Тут стояв теплий дух соломи, капусти й курника водночас. Курчата копирсалися навколо купи хмизу.
Мегре, який майже діставав головою до стелі, побачив у глибині кімнати ще одні двері й зрозумів, що тут треба діяти негайно. Без жодного слова він ступив до дверей і рвонув їх. Пані Гранмезон була там, вона писала; Жан Мартіно стояв поруч.
На якусь мить вони заціпеніли в замішанні. Жінка підвелася з солом'яного стільця. Мартіно поспішив схопити аркуш, на якому вона писала, і зіжмакав його. Обидва інстинктивно притулились одне до одного.
Халупа мала тільки дві кімнатки. В цій була спальня старої. На стінах, побілених вапном, висіли два портрети і дві хромолітографії в чорно-золотих рамках. Дуже високе ліжко. Стіл, на якому допіру писала пані Гранмезон, служив головним чином для вмивання, але з нього зняли таз.
— Ваш чоловік буде тут за кілька хвилин! — попередив Мегре, вже починаючи розуміти, в чому річ.
А Мартіно розлючено заволав:
— Так це ви все підстроїли?
— Помовч, Ремоне.
Це заговорила пані Гранмезон. Вона зверталася до нього на "ти". Вона назвала його не Жаном, а Ремоном. Мегре в думці відмітив ці деталі, підійшов до дверей, прислухався й повернувся до дивної пари.
— Чи не зволите ви віддати мені цей аркуш? Адже ви почали лист?
Вони перезирнулися. Пані Гранмезон була бліда. Обличчя її змінилося. Мегре вже бачив її одного разу, але тоді вона виконувала свої обов'язки — найсвятіші обов'язки дружини багатого буржуа: приймала в себе світських людей.
Він звернув тоді увагу на її чудову освіту і банальну вишуканість, з якою жінка так граційно пропонувала чашку чаю або відповідала на компліменти.
Він уявив тоді її спосіб життя: домашні турботи про будинок у Кані, візити, діти, яких треба виховати як годиться. Двічі або тричі на рік — місяць на фешенебельних гірських курортах чи на водах. Помірковане кокетство. Турбота про збереження гідності навіть більша, ніж про збереження краси.
Безперечно, в дамі, яка стояла зараз перед ним, лишалося щось від усього цього.