Зрештою, все це підказують мені скоріше мої почуття, аніж логічні міркування, я ще обов'язково повернуся до цього питання, бо тут ідеться про витягання колючки не з ноги, а з душі. Але зараз я дуже змучений, мені страшенно сумно, хоч разом з тим дуже спокійно й добре. Здається, що з усіх живих істот лише людина здатна часто діяти проти своєї волі. Виявляється, мені давно хотілося виїхати з Пельє, втім, минали дні за днями, а я сидів там і сидів. Ще напередодні свого від'їзду я був майже певен, що залишуся; несподівано мені прийшла на допомогу сама Лаура.
Я сказав їй про нотаріусового листа й про свій від'їзд тільки для того, щоб побачити, яке це справить враження на неї. Ми були самі в кімнаті. Я сподівався якогось вигуку, хвилювання, протестів — нічого схожого!
Почувши новину, JIaypa повернулась до мене, притягла мою голову близько до своєї і, перебираючи пальцями мов волосся, спитала:
— Але ти повернешся? Чи ж не так?
їй-богу, для мене й досі лишається загадкою, що це означало! Чи вона думала, що я повинен обов'язково їхати? Чи, впевнена в силі своєї вроди, ані хвилини не сумнівалася, що я повернусь? Чи, може, вхопилася за першу-ліпшу можливість, щоб позбутися мене, — бо після такого запитання мені не залишалось нічого іншого, як виїхати. Пестливий жест, який супроводжував її запитання, ніби трохи заперечував таке припущення, та все ж воно здається мені найвірогіднішим. Іноді я майже переконаний, що Лаура хотіла мені сказати: "Не ти мені, а я тобі даю відставку". Признаюся навіть, що коли б це була відставка, то Лаурина спритність просто незвичайна, вона тим більше дивовижна, що зроблено було це дуже мило й ласкаво, я так і не збагнув, чи вона поглузувала з мене, чи ні. Але навіщо обманювати себе? Своїм запитанням вона виграла гру. Може, в будь-якому іншому випадку моє самолюбство було б уражене, але зараз це мені байдуже.
Того вечора ми не тільки не стали холоднішими одне до одного, а навпаки, були ще ніжнішими, ніж завжди. Розсталися ми дуже пізно. Досі бачу, як Лаура затуляє рукою свічку і, опустивши очі, проводжає мене до дверей. Вона була така гарна, що я аж шкодував, що повинен виїхати. Другого дня вона попрощалася зі мною на вокзалі. Букет чайних троянд я загубив десь у Генуї. Дивна жінка! Чим далі я від'їздив від неї, тим відчував усе більше полегшення. Я їхав без зупинок до самого Рима й тепер почуваю себе, мов птах, що вирвався з клітки на волю.
22 травня
У Римі я не застав майже нікого із знайомих. Спека порозганяла їх у вілли або в гори. Вдень на вулицях мало людей, зустрічаються тільки іноземці, здебільшого англійці в коркових шоломах, обмотаних мусліном, з червоним "Бедекером" у руках і вічним "Very interesting!"[24] на устах. Опівдні на нашій Бабуїно буває так безлюдно, що кроки поодиноких пішоходів розкочуються луною на тротуарах. Зате вечорами всі вулиці аж кишать народом.
Мене завжди о цій порі мучить задишка й нервовий неспокій, тому я виходжу на свіже повітря, блукаю до знемоги, — після цього мені стає значно легше. Моя прогулянка звичайно закінчується на Пінчіо. Часто я разів зо три або з чотири проходжу вздовж цієї чудової тераси. В цей час там можна побачити багато закоханих пар. Одні проходжуються під руку, притулившись скронею до скроні й звівши вгору очі, наче від надмірного блаженства; інші сидять на лавках під деревами, в темряві. Іноді мерехтливе світло ліхтаря вихоплює з того мороку то профіль берсальєра, напівприкритий перами капелюха, то світлу сукню дівчини, або обличчя робітника чи студента. Весь час до моїх ушей долинають шепіт, присягання, тихий спів. Здається, ніби ти на весняному карнавалі, і дуже приємно буває загубитися в натовпі, перепочити душею. Які всі ці люди щасливі, веселі й простодушні! Я наче вбираю в себе їхню простоту, і вона краще, ніж будь-який хорал, заспокоює мої нерви. Вечори стоять теплі, ясні, тільки зрідка повіває свіжий вітер. Місяць піднімається із-за Трініта-дель-Монті і, наче срібний човен, пливе над цим людським мурашником, освітлюючи верхівки дерев, дахи будинків і башти. Біля підніжжя тераси шумить і сяє вогнями місто, а ген-ген, у сріблястій імлі, вимальовується темний силует собору св. Петра з куполом, що виблискує, ніби другий місяць. Давно Рим не здавався мені таким прекрасним! Відкриваю в ньому якусь нову принадність. Щовечора повертаюся пізно додому й лягаю спати, майже щасливий від думки, що завтра прокинуся знову в Римі. А як я сплю!.. Не знаю, може, це від утоми, але я сплю мертвим сном і, навіть прокинувшись, уранці ще ходжу, мов очманілий.
Ранками я зустрічаюся з нотаріусом. Іноді складаю для себе опис батькових колекцій. Батько не заповів їх місту, і я як єдиний спадкоємець став їхнім власником.
Виконуючи батькову волю, я без вагань подарував би їх Риму, однак побоююся, що в батька, під впливом тітки, виникли певні сумніви, і він навмисне не залишив ніякого розпорядження, щоб його колекції колись можна було перевезти на батьківщину. Що в останні часи життя батько мріяв про це, свідчать численні пункти в його заповіті. Багато невеликих сум він заповів далеким родичам, а один з тих записів зворушив мене глибше, ніж можу висловити. Звучить він так: "Голову Мадонни (Сассоферрато) залишаю в спадок моїй майбутній невістці".
25 травня
Ось уже місяць, як скульптор Лукомський почав ліпити батьків скульптурний портрет у повний зріст за бюстом, який він сам зробив кілька років тому. Часто по обіді я ходжу до нього дивитись, як посувається робота. Скульпторова майстерня ніби переносить мене в інший світ. Це щось на зразок сараю з одним величезним вікном угорі, яке виходить на північ, тому майстерня освітлена холодним, без сонячних променів світлом. Коли сидиш у пій, то здається, що ти не в Римі. Це оманливе враження довершує сам Лукомський: у нього голова жителя півночі, світла борода й блакитні, затуманені очі містика. Обидва його помічники — поляки; двоє собак, що бігають у саду, звуться Крук і Курта; одне слово, це якийсь гіперборейський острів у південному морі. Я люблю тут бувати, в цій своєрідній обстановці; люблю також дивитись, як працює Лукомський. Тоді в ньому відчувається сила й простота. Особливо цікаво дивитись, коли він відходить від скульптури, щоб краще розглянути її, а потім швидко повертається назад, ніби йде в атаку. Він дуже талановитий скульптор. Батькова постать виростає під його руками і вражає схожістю. Це буде не лише портрет, а й мистецький твір.
Якщо хто закоханий в красу форми, то це Лукомський. Мені здається, що він навіть мислить з допомогою форм грецьких носів, торсів, рук, голів, словом — не ідеями, а формами, до того ж формами класичними. В Римі він живе вже років з п'ятнадцять, а так відвідує музеї й галереї, наче тільки вчора сюди приїхав. Виявляється, що така пристрасть може повністю заповнити життя людини й стати для неї релігією, — хоч тільки при умові, якщо вона стане її жерцем. Лукомський так дивиться на людей з гарною статурою, як побожний християнин — на святі образи. Я запитував його, хто, на його думку, найвродливіша жінка в Римі? Він, не замислюючись, відповів: "Дружина Девіса" й одразу ж почав креслити в повітрі великими пальцями обох рук її постать такими легкими й виразними жестами, які звичайно бувають у художників. Лукомський людина замкнута й меланхолійна, а в цю хвилину він так пожвавішав, що навіть його очі втратили містичний вираз.
— Ось оце, приміром, — повторював він, креслячи все нові лінії,— або оце!.. Вона найвродливіша жінка не лише в Римі, а й в усьому світі!
Особливо захоплюється він Лауриною шиєю. Каже, що коли Лаура піднімає голову, її шия продовжує лінії обличчя, бо вона не вужча від самого обличчя, що зустрічається надзвичайно рідко; часом тільки на Трансвері можна побачити в жінок з народу таку шию, але вона ніколи не буває настільки довершеною, як у Лаури. Це правда, бо якби хтось захотів знайти в Лаури якийсь фізичний недолік, то тільки змарнував би час. Лукомський дійшов до того, що почав запевняти, ніби статуї таких жінок треба ще за їх життя ставити на Форумі. Я, звичайно, з ним не сперечався.
29 травня
Італійська довга процедура затвердження права на спадщину починає мені набридати. Як же повільно італійці все роблять, незважаючи на свою жвавість, і як багато говорять! Вони мене зовсім заговорили. Я дістав собі кілька найновіших французьких романів і цілими днями читаю. їхні автори, на мою думку, чудові художники. Як швидко й точно вони змальовують кожний образ, скільки сили й виразності в їхніх ескізах! Техніка в них неперевершена. Але про людей, яких вони описують, я повторю те, що вже казав раніше, — вони люблять одне в одному лише зовнішність, і більше нічого. Може, це й буває в житті, як виняток, але, щоб у всій Франції ніхто не вмів кохати інакше, — нехай розкажуть комусь іншому, а не мені. Я дуже добре знаю Францію, знаю, що з цього погляду вона в житті краща, аніж в літературі. Гонитва за яскравою, реальною правдою робить роман фальшивим. Людина любить в іншій людині особистість, а особистість складається не лише з виразу обличчя, погляду, голосу, постаті, а й з розуму, характеру, способу мислення, одне слово, з багатьох духовних та моральних рис. Мов ставлення до Лаури є найкращим доказом того, що почуття, яке ґрунтується виключно на захопленні зовнішністю, не заслуговує навіть, щоб називатися коханням. Зрештою, Лаура — виняток.
31 травня
Учора я снідав з Лукомським; увечері, як завжди, бродив по Пінчіо. Моя уява часом заводить мене на манівці. Я уявив собі, що веду під руку Анельку. Ми ходили й розмовляли, як двоє людей, що більше за все на світі кохають одне одного. Мені було так добре, як ніколи не бувало з Лаурою, та, коли уява перестала працювати, — яким самотнім я відчув себе! Не хотілося повертатись додому. Вночі я не міг заснути. Все-таки життя моє страшенно беззмістовне. Це постійне копирсання в самому собі призводить лише до спустошеності. А відчуваю, що могло б бути інакше. Аж дивно, що мої спогади про Анельку такі живучі. Чому, наприклад, я ніколи не уявляю собі, що йду під руку з Лаурою, навіть зараз, згадавши її ім'я, додав подумки: "Нехай їй бісі" Я часто думаю, що тримав щастя за обоє крил і випустив його зі своїх рук.
2 червня
Давно мене ніхто так не дивував, як сьогодні Лукомський.