В усіх своїх життєвих невдачах він звинувачував Оскара — аж до пригоди зі Старим Джо; втечу обох жінок, які були в нього після розлучення з леді Квінсбері, він пояснював спотвореними уявленнями, що їх викликають розпусні книжки "цього клятого ірландця"; навіть розорення, яке йому загрожувало, він приписував певному таємничому впливові Уайлда і ладен був присягнути, що Уайлд занапастив його життя. Здавалося дуже правдоподібним, що він збожеволіє, якщо не позбудеться цих нав'язливих ідей. Йому було б набагато легше, якби він мав з ким поділитись. Але тепер він ні в кого не зустрічав співчуття, слухачі тільки знизували плечима— весь світ був у змові проти нього. Нарешті якось увечері він прийшов до Албермейл-клубу і спитав Уайлда, а коли відповіли, що того немає, лишив свою візитну картку, написавши на ній олівцем: "То Oscar Wilde posing as a som-domite"1. Від цього зайвого "m" маркіз згодом нізащо не хотів відмовитись, уперто відстоюючи його на всіх судових засіданнях, щоб не подумали, нібито він писав у стані збудження.
Служник прочитав записку і, нічого не зрозумівши, вклав у конверт. Оскар одержав її з рук швейцара разом з іншими листами аж через десять днів.
Дугласа в Лондоні не було. Розлучившись з Оскаром у Біскрі, він подався в оазис Блідах, куди його привабили чутки про незвичайну вроду шістнадцятирічного Алі. Юний кауаджі2 був згоден їхати з ним, але спершу слід було залагодити все з батьками, домовитися з арабською канцелярією і заспокоїти комісаріат. Алі справді був дуже гарний. Чистий лоб, здавалося, світився на його матово-блідому обличчі, рот був маленький, очі темні, виразні. В розкішному халаті, підперезаний шовковим шарфом, у золототканому тюрбані він був схожий на східного принца — стільки одчайдушності було в його трепетних ніздрях, стільки байдужості в тонких дугах брів, стільки жорстокості в презирливій складці уст,— поряд з ним лорд Альфред Дуглас скидався на лакея. На легку, безмовну усмішку Алі готельна прислуга прибігала швидше, ніж на найголосніший поклик інших постояльців. Він скрізь ішов першим, і було видно, що Альфредові примхи обертаються по екліптиці його волі.
Вони зупинились у Сетіфі, серед Малих Атлаських гір. Кожного дня замовляли екіпаж для поїздок у Хетма-Дрох, Сіді-Окба — зелені оазиси серед жовтих пісків пустелі. Алі не знав ні французької, ні англійської. Дуглас найняв тлумача, і, коли вони втрьох сиділи і пили чай, раз у раз повторювалось:
— Атмане, скажи Алі, що його очі схожі на очі газелі.
Минуло кілька днів, і Бозі здивовано став помічати, що Алі в певні години зникає. У нього виникли підозри, він почав добиватися зізнання, каяття, присяг, погрожував, що відішле Алі назад у Блідах. Нарешті Бозі обшукав валізу Алі й аж на споді, під білизною, знайшов фотографії гарненької Міріам. Зайшовши, Алі побачив у кімнаті розгардіяш, на підлозі біліли клапті подертого фото, і, коли він нахилився, щоб позбирати їх, спину його, немов окропом, обпекло ударом канчука. Араб вив усю ніч, а рано-вранці, першим поїздом, його відвезли в Блідах. Бозі за сніданком мав страшний вигляд —прислуга намагалася триматись далі від похмурого погляду його обведених синцями очей. Лише старий метрдотель насмілився підійти і покласти на серветку конверт з англійською маркою. То був Оскарів лист, в якому розповідалося про пригоду в клубі. Обличчя Бозі вмить набуло звичної свіжості, погляд прояснився, він знову став милим юнаком, ніби зітканим з льону, троянд і золота... Бозі наказав принести шампанського і готувати речі до від'їзду.
Поїзд прибув до Лондона пізно ввечері, але Бозі просто з вокзалу поїхав на Тайт-стріт. Оскар був удома, він тепер рідко виходив вечорами. Бозі прочитав маркізову записку.
— Ну, може, тепер ти вже не будеш вагатися? Уайлд ствердно кивнув головою.
— Звичайно. Треба виїхати. На півроку — цього буде достатньо. А втім, можливо, й на рік. Рік у Парижі. Як це буде чудесно. За рік напишу дві, три, чотири комедії, і будемо жити, як нам заманеться!
Уайлд потягся, ніби долаючи сильну втому, і відкинувся на спинку крісла, ладен засміятися, але враз побачив Альфредове обличчя. Воно було так страшно спотворене, що Оскар завмер з піднятими вгору руками.
— Про що ти говориш?
Бозі підійшов до крісла, схопив Оскара за плечі й став його термосити.
— Про що ти говориш? Хочеш тікати, боягузе? Хочеш стати посміховиськом цілого світу?
Уайлд вивільнився з його рук. Тепер їх розділяли високе крісло й письмовий стіл, великий, важкий Карлейлів стіл. На столі лежала візитна картка лорда Квінсбері, де над рівною смужкою віддрукованого прізвища звивалися кілька написаних олівцем слів, криві, понівечені літери, що нагадували чудну, хворобливу рослинність.
Наступного дня відбулася нарада з адвокатами. Крім сера Едуарда Кларка, був присутній його юніор1, містер Треверс Гамфріс, і солісітор2, містер К.-О. Гамфріс. Оскар дістав з течки маркізову візитну картку і поклав її на стіл — це був єдиний порух, який він зробив за цілу годину. Весь наступний тиждень Бозі регулярно возив його щодня тієї ж пори на Вігмор-стріт. Вони сідали в похмурому кабінеті солісітора, лисий адвокат, підперши підборіддя схрещеними пальцями рук, слухав незворушно Дугласову брехню. Уайлд не промовляв ані слова. Лише одного разу кілька адвокатових фраз пробудили його увагу. Вони стосувалися судових витрат. З обережності тону можна було зрозуміти, що йдеться про великі суми.
— Боюся, містере Гамфріс, мені цих витрат не подолати,— сказав Уайлд.
Бозі смикнувся в кріслі так різко, ніби хотів підхопитись. Оскар похнюпив голову, щоб не зустрітися з ним поглядом. Але тут-таки підняв очі, почувши на диво лагідний голос Бозі:
— Заспокойся, Оскаре, платитимеш не ти.
Містер Гамфріс був теж здивований. Лорд Дуглас задовольнив цікавість адвоката, сказавши, що його сім'я з радістю відшкодує всі витрати. Маркіз — це демон, інкуб, що занапастив життя і щастя ангела, леді Квінсбері. Сім'я не раз обговорювала, як би замкнути маркіза в божевільні. Кожну виплату ренти, що належала леді Квінсбері, доводиться домагатись через суд. Тепер нарешті випала змога позбутися маркіза хоча б на якийсь час. '
Бозі встав і схилився над Оскаром.
— Ти не знаєш, у нас удома всі тепер говорять про тебе, як про рятівника. Ти не витратиш нічогісінько. Персі вчора сказав матері, що оплатити цей процес — для нього величезне задоволення.
— У вас є екіпаж, лорде Альфреде? — спитав солісітор.
— Так, чекає перед будинком.
Містер Гамфріс дістав з теки приготовлену скаргу. Розгорнув аркуш, щоб перевірити, чи лежить там маркізова картка, і, давши лад паперам, глянув на своїх клієнтів. Бозі взяв Оскара під руку. Вони встигли до судової канцелярії перед її закриттям; чиновник, що зібрався був іти, досить різко поквапив Уайлда, аби той швидше підписав документ.
Оскар не повернувся додому. Він дозволив відвезти себе до Ейвондейл-готелю, де були найняті три кімнати, оскільки Альфред зустрів дорогою одного зі своїх юних друзів. Вигляд цього молодика і те, як він поводився в екіпажі, були такі, що Уайлд, піднявши комір пальта і насунувши капелюха на очі, сховав обличчя — не хотів, щоб його бачили перехожі. Увечері він перевіз до готелю деякі свої речі: дві валізи й коробку з капелюхами. Заставши Альфреда за вечерею, він, пославшись на втому, пішов до себе й ліг. Ще довго він чув, як відкорковувалися щораз нові пляшки шампанського.
Тепер Уайлд став частіше з'являтись у товаристві і був такий веселий, такий жвавий, ніби жодна турбота не тривожила його. Протягом дня він намагався побувати в багатьох місцях — у парках, клубах, театрах, ресторанах і більше ніж будь-коли справляв враження людини щасливої і багатої. Ночувати їхав до готелю — друзі на це тільки поблажливо знизували плечима. Він жартував, що не пам'ятає точно номера свого будинку і навіть не певен, чи пам'ятає вулицю,— знає тільки, що живе десь у Челсі. І справді, було б іще дивніше, якби він завершував свій незвичайний день на подружньому ложі. А втім, ніхто особливо не намагався пояснити спосіб його життя: дехто навіть з певною радістю думав, що ось знайшовся нарешті чоловік, який може собі все дозволити.
Не так думав Френк Гаріс. Він був з числа близьких Оскарових друзів. Кілька років тому вони зустрілись на якомусь обіді. Гаріс розповідав про боксера, що змагався одночасно з кількома супротивниками, і в його голосі, в жестах, у жвавості зображення було стільки артистизму, що Оскар, зачарований, обняв його й став називати на ім'я. Відому роль тут зіграло й авантюрне Гарісове минуле. Шістнадцятирічний Френк утік з дому, з поштивої сім'ї шкіпера з Merchant Service1, і переплив океан, розплатившись за поїздку одержаними ним стусанами, яких йому не пошкодували, коли його, вже у чистому морі, знайшли в камбузі, під купою кухонних покидьків. Висадившись в Америці, він за кілька років перемінив усі професії, які можна розмістити між професіями ковбоя і журналіста, поки нарешті зустрів мільйонера і той, дізнавшись про його прагнення до знань, допоміг Френкові вступити до університету. Там він, видно, чогось учився і склав якісь складні екзамени, оскільки потім був викладачем у брай-тонській народній школі. Але, згадуючи про ті роки, він хвалив їх тільки за грецьку мову, що її тоді вивчив, і при нагоді читав напам'ять довгий уривок з "Одіссеї", завжди той самий. Одружився він із заможною вдовою, власницею дому на Парк-лейн, але через кілька років йому довелося з багатством розпрощатися, бо терпіти його спосіб життя не змогла б і найпоб-лажливіша дружина. У Лондоні він був директором і співвласником газет "Фортнайтлі ревю", "Сатердей ревю", "Веніті фер", які одна за одною залишав, ніде не вміючи довго стримувати свій войовничий норов.
Дружба з Уайлдом дуже лестила Гарісові, він намагався підтримувати її всіма способами, величезні гонорари, які він платив Уайлдові в своїх видавництвах, немало сприяли їхньому зближенню. Те, що спершу, можливо, робилося для задоволення марнославства,— Гаріс давав обіди, окрасою яких був Оскар,— з часом перейшло у відданість, звісно, тією мірою, на яку був здатен цей спритник і авантюрист. Він знав про Оскара менше, ніж інші, тривалий час вважав усе негідною пліткою, ладен був присягнути, що Уайлд ні в чому не винен, але він перший і єдиний передбачив катастрофу.