Вони прийняли її на себе добровільно, пойняті жагою досконалості: для одного це означало сягнути вершин культури свого віку, для другого — створити нову прозу. Обидва служили кожен своїй меті, відмовившись від усього, що люди вважають принадами життя.
Так працювали не лише вони. Лейбніц міг майже по три доби не вставати з-за столу, Реймонт, закінчуючи перший том "Селян" (весілля Борини), працював без перерви три дні й три ночі й навіть розхворівся. Гете, оглядаючись на прожите життя, що уявляється нам таким щасливим і безхмарним, признавався Еккерману, що знаходить у ньому не більше кількох тижнів, відданих відпочинку й розвагам, решта — наполеглива праця. Хто не чув про одержимі ночі Бальзака! Як складався день Крашевського, як повинен був складатися, щоб ця людина змогла протягом п'ятдесяти років написати півтисячі творів, збирати й видавати історичні матеріали, вести гігантське листування, редагувати часописи. А що із свого буття міг віддати життю Лопе де Вега, якщо його творчий спадок налічує кілька тисяч п'єс?
Але нехай нас не вводить в оману мала кількість книжок: іноді треба багато разів помножити ці книжки, щоб одержати повний баланс вкладеної в них праці, відданої начеркам, переробкам, викинутим і написаним заново частинам. Ось, приміром, така проста річ: автори переписують свої твори іноді по кілька разів. Сенкевич, здається, переписував заново всю сторінку, якщо йому доводилося зробити на ній поправку. Письменники так чинять, щоб вивільнитися з хаосу чорновиків. Буває навіть так, що знають своє творіння напам'ять. Жюльєн Бенда говорив мені, що кожну свою книжку він переписував по шість разів. Це страшне марнотратство часу, проте погану послугу зробив би письменникам той, хто надумав би їх тут схиляти до ощадливості. Зрештою, сумніваюсь, чи це вдалося б. Капітал творчості не примножується від скупості. Письменник вільно розпоряджається своїм часом, спокоєм, особистим щастям. "Запевняю вас,— пише Ромен Роллан,— що кожен том "Кристофа" приніс мені багато сивого волосся чи, точніше, скинув його з моєї голови; всі кризи, через які проходив мій герой, потрясали також і мене, навіть сильніше, тому що в мене не такий міцний організм".
Рамон Фернандес розповідає, що якось серед ночі під час нальоту німецьких "готів" до нього забіг Пруст і спитав, як правильно вимовляється по-італійськи senza rigore (без суворості). Він щойно вжив цей зворот в одній фразі, але не певен, чи гармонує звуковий відтінок італійських слів з ритмом усієї фрази. Заради двох слів він не лише перервав роботу, але — такий вразливий і слабий — пройшов половину Парижа, не думаючи про небезпеку. Рідко хто, читаючи без належної уваги поему Словацького "Беньовський", затримується над скорботними рядками цієї пригасаючої людської свічки:
Повірте... як вірші римую,
Вкладаю в них серце — і це моє вето,
Бо з фальшем невпинно воюю,
Забувши про хворі легені поета...
Визнання письменників про години творчості здебільшого сумні. Немов чути гуркіт битви, стогін поранених, а потім настає глухе мовчання: поразка? Ні, це забули просурмити перемогу. Години творчості приносять, хвилини пронизливої радості, коли розділ, абзац чи бодай єдина фраза завершені і, нарешті, можна вдихнути свіже повітря задоволення. Довга й наполеглива робота зосередилась у моменті напруженого зусилля, вся уява, вся влада над словом, здатність пов'язувати слова між собою з'єднались і допомогли вирватися з імли, з темної ночі, яка десь там нагорі ув'язнювала думку,— душа письменника звивалася спіраллю дедалі більше закрученою, болісною, здавалося, що вона от-от упаде, уражена в своїй переможеній гордині, як Беллерофон. І раптом морок розсіюється, а на очищеному обрії з'являється, мов диво, ясний, виразний, відчутний образ, епізод чи фрагмент роботи, завершеної і прийнятої із заслуженим захватом. Це радість підкорювачів гірських вершин, де насолода від напружених м'язів дорівнює насолоді здобуття вершини.
Ейфорія, якщо вона незмінно супроводжує процес творчості, не викликає в мене довіри. Ось уривок з "Літературних спогадів" Вейсенгофа, і я наводжу його тут як розповідь про, насолоду під час писання, проте не приховаю, що стиль цього визнання будить у мені деякі застереження: ("нитка, яка веде до мети"!). Ось що пише Вейсенгоф: "До найбільших насолод, яких мені довелося зазнавати в житті, я зараховую радість щасливого літературного творення ("Соболь і панна"), коли улюблена тема немовби сама знаходить придатну для себе словесну форму, коли рій слів і висловів, стилістичних прийомів являється до тебе мов по команді і лишається вибирати найвдаліші, найвдячніші і прясти з них нитку літер, яка веде до поставленої мети. Тоді хоча б на мить виникає відчуття, що ти доторкнувся до досконалості, а це стан духу — високий і розкішний, щось на зразок екстазу, він перехоплює горло і витискає сльози з очей".
Якщо жалі, нарікання, скарги письменників доводиться чути рідше, ніж можна було чекати, то це тому, що багато хто утримувався від зізнань, і лише іноді необережне слово виказує таємниці їхніх прикростей. Письменники мовчать з гордості чи сором'язливості або ж з інших причин. В епохи, коли поета зобов'язувало натхнення, вони воліли мовчати про таємниці своєї творчості. Але за темпераментом цих мовчунів, за обставинами їхнього життя, за характером творчості, за рукописами, чернетками, посмертними паперами можна одержати чітке уявлення про бурі, які вирували під маскою стриманості і спокою.
Звісно, змагання, щоденна боротьба, очманіння від, годин роботи — все це зовсім не правило. І не завжди навіть дуже плідний письменник є невільником пера. Герберт Спенсер ніколи не працював більше двох годин на день. Арнольд Беннет призначав собі таку ж скромну міру часу й ніколи її не переступав: вставав з-за робочого столу, навіть не дописавши початої фрази. Жорж Санд щодня працювала до одинадцятої години вечора, і якщо о пів на одинадцяту вона закінчувала роман, то тут-таки брала чистий аркуш паперу і починала новий. Писала свої романи, немов церувала панчохи. Легко собі уявити, як на це дивився Мюссе, коли його перестало засліплювати кохання,— Мюссе, який, бачачи перо, тікав геть, гнаний страхом і ненавистю... Дисципліна праці завжди була для письменника благословінням. Скільки сил зберігається, якщо в певні години сідаєш за робочий стіл! Байдуже, чи відбувається це рано-вранці, як у Поля Валері, що прокидався о четвертій годині, і Ламартіна, що вставав о п'ятій, чи ж по обіді, увечері, нехай навіть уночі, що особливо до вподоби багатьом письменникам, чиї нерви тільки проти ночі розслаблялися. Було б помилкою вважати, що це тільки наш час привчив письменників працювати ночами. Vigiliae noctae — нічні пильнування, як рефрен, повторюються в житті дуже багатьох письменників. Арістотель міг би бути патроном цих учених сов, а Платон — свіжий, мов квітка — покровителем тих, хто творив удень.
Бюффон, Гете, Вальтер Скотт, Віктор Гюго, Бодлер, Флобер сідали за роботу з пунктуальністю чиновників, а якщо перелічувати всіх, хто мав звичку чинити, як вони, то в списку опинилася б більшість відомих письменників. Проте майже ніхто з них із цього не починав. Дисципліна праці виробляється поступово і остаточно закріплюється в період зрілості письменника, коли він встигає пересвідчитись, що шедеври виникають не з ласки щасливого випадку, а завдяки терпінню і наполегливості. Кожен видатний твір літератури замикає собою довгу низку подоланих труднощів.
Одначе що ж робити, якщо в призначений для творчості час не з'являється жодна думка, якщо немає ні сил, ні бажання працювати? "Сидіти".— відповідає Метерлінк, який незмінно відсиджував за письмовим столом свої три ранкові години, нехай навіть не роблячи нічого, тільки покурюючи люльку. "А я,— міг би про себе сказати Готьє,— сідаю, беру аркуш чистого паперу й пишу на ньому першу фразу. У моїх фразах я впевнений: кожна з них, мов кицька, впаде на всі чотири лапи, а слідом за першою підуть і інші". Зустрічаються особливі письменницькі темпераменти, поривчасті й ейфоричні, з них слова б'ють швидко й радісно. На жаль, і в них це творче свято виявляється затьмареним, коли вони холодно й розважливо перечитають рукопис, а якщо й після цього їхні веселощі не потьмяніють, врешті їм доведеться за некритичне ставлення до своєї роботи розплатитися добрим іменем.
Не слід думати, ніби письменники, які працюють у певний час доби, дотримуються розкладу на зразок чиновника, який, глянувши на годинник, зачиняє віконце, не вислуховує більше тих, хто до нього ще рветься, і перестає думати про справи, ховаючи їх у шухляду стола разом з прес-пап'є і нарукавниками. Не буває в добі такої години, коли б навіть найлегковажніший письменник відмовився прийняти своїх клієнтів: слова, образи, персонажі. Не може бути й мови про те, щоб він відірвався від роботи, коли вона йде успішно чи коли слід подолати перешкоду,— уникати її було б малодушністю. Письменник встає з-за столу і знову за нього сідає, відкладає всі інші заняття, замикається вдома, шукає самотності, гасить світло і знову його запалює, не спить, прокидається серед ночі, встає до світу — ладен порушити весь свій бездоганний порядок, щоб відновити його завтра, після того як криза мине.
Буває так, буває інакше — не в тім суть. Методів роботи стільки, скільки є на світі письменників, і важко знайти двох, що працюють зовсім однаково, хіба що безнадійних нездар, єдине, що має значення,— це сама робота, творче зусилля, про що читач, беручи в руки готову книжку, як правило, й не думає. Погано, що про це не думають і багато молодих, котрі вирішили присвятити себе літературній творчості: їм уявляється, ніби вона уквітчана лише трояндами й зіткана з блакитних хвиль. Розчарування не забариться, воно примушує слабких здатися, а сильних — прийняти троянди разом з тернами. Молодий Мопассан підглянув одного разу Флобера за роботою, і це видовище стало для нього приголомшливим уроком. Він бачив обличчя, багрове від припливу крові, бачив похмурий погляд, спрямований на рукопис; здавалося, цей напружений погляд перебирає слова і фрази з настороженістю мисливця, що зачаївся в засаді, затримуючись на кожній літері, немовби досліджуючи її форму, її обриси.